Незабаром в Ужгороді презентуватимуть свою творчість Оксана Шалак та Василина Мельник – мама і донька. Оксана – авторка низки світлих поетичних збірок.
Василина – юна художниця, яка гарно вправляється і в книжковому дизайні. Ця київська родина все ще живе майданівськими подіями. Не вважає себе якимись героями, просто тоді неможливо було залишатися осторонь. І ці враження для них набагато глибші, аніж ті, що панували у «Фейсбуці» чи стрічці новин. Тож почнемо саме із цього.
Немилосердну напругу цих нічних годин важко переповісти
Найперше, як велося в епіцентрі таких подій? Адже ти навіть на роботу ходила вулицями революції…
– Події на Майдані унеможливили відстороненість. Треба було йти і стояти, допомагати, чим можеш: теплим одягом, грішми (хто скільки – тут ніхто не рахував), їжею. Чоловік моєї сестри – лікар, оперував поранених в імпровізованій лікарні, що облаштували в Михайлівському монастирі… Мій чоловік працював – і міг ходити на Майдан хіба вночі, коли була нагальна потреба в людях, в чоловічій силі. Мені вночі забороняв іти з ним – через хвору ногу… Усе, що могла робити в цей час, – це сидіти біля комп’ютера, через інтернет дивитися на Майдан. Немилосердну напругу цих нічних годин важко переповісти. Але я завжди знала, що правда переможе. Інакше й бути не могло. От тільки таких жертв ніхто не міг передбачити. Шокувала щоденна брехня. Ми жили ніби в якомусь ірреальному світі, де беркутівці ходять беззбройні, президент хоче припинення крові, Булатов сам себе тортує, а мертві самі приходять на Майдан – і їм нема числа… Світ блюзнірства і брехні. Але був і інший світ… Один зі священиків розказував, як люди сповідалися, коли снайпери почали відстріл, як якийсь хлопчина просив: «Отче, благословіть на смерть – іду на барикади»…
Чи ви мали якесь уявлення про антимайданівців або горезвісних «тітушок»? Що це за люди зблизька?
— Якось письменниці Наталка Клименко, Людмила Таран, Теодозія Зарівна і я вирішили пройти до Маріїнського палацу через усі беркутівські блок-пости. На запитання: «Куди йдете?», хтось із нас бадьоренько пояснював, що, мовляв, «до художнього музею» або «до Спілки письменників». Отак снігами вдалося добрести до Маріїнського, де зібралися антимайданівці. Але далі йти просто не було змоги – сморід від неприбраних туалетів, брутальна лайка… Словом, усе оте побачивши і почувши, повернулися на Майдан. То було ще в грудні… «Тітушок» бачили на вулицях, у метро. Нічого, крім якоїсь нутряної відворотності й жалю… Пропащі діти. Дуже шкода, що у нас такі є.
Чи змінив вас Майдан?
– Так. З’явилася віра у те, що разом можна змінювати країну, робити її кращою, змінювати себе, суспільство… Я вірю, що люди можуть стати відкритішими, добрішими, мудрішими. Якщо цього захочуть.
Як вдавалося боротися зі стресом? Ти ж розповідала, як доводилося видзвонювати доні, поки вона поверталася додому.
– Я знаю багатьох дуже твердих характером людей, які просто не могли спати 18, 19 лютого… Не кажу про жінок, які не соромилися сліз. Допомагала тільки молитва. Бо коли знаєш, що Бог не може відвернутися від тих, хто кличе Його, ти врівноважуєшся – і страх зникає. А ще тримає єдність, спільна тривога, співчуття, співпереживання. Якщо ти разом із тими матерями, які змушені хоронити своїх дітей, — ти не можеш думати про стрес, ти відчуваєш те, що кожна з них.
«А ти, Василинко, коли виростеш, ким будеш?» Дитя дуже впевнено сказало: «Котом!»
Оксано, скільки в тебе поетичних збірок на сьогодні? І чи не було спокуси зайнятися прозою?
— Ой, збірок п’ять. Але я не вважаю кількість чи обсяг збірок ознакою того, що поет відбувся. Історія літератури знає багатьох, які почали писати пізно або ж мало публікувалися за життя… Звісно, має бути якась реалізація. Але для мене реалізація – це тоді, коли пишеться, а не тоді, коли друкують.
На прозу просто не вистачає часу. Я науковець-фольклорист, багато працюю як історик фольклористики. Зараз завершую монографію, присвячену фольклористиці Поділля. Дуже хочу вибратися в експедицію, ще раз записати залишки локальних обрядів цього регіону. Тобто зробити повторні записи того, що зафіксували записувачі в ХІХ ст., щоб простежити динаміку традиції, її збереженість. А часу бракує…
Як вважаєш, щоб писати у столиці, важливо жити її літжиттям? Немає небезпеки опинитися на узбіччі?
– Ні, зовсім не обов’язково. Це залежить від творчої особистості. Комусь потрібне оточення, публіка, презентації, а комусь – усамітнення, річка, ліс, голос пташки… Я люблю нічну тишу, коли все засинає. Тоді віднайти, відчути Слово легше.
Що для тебе є поштовхом для писання, адже дедалі більше зневіри і внутрішньої, і зовні? Що допомагає відштовхнутися від берега і попливти?
– Останнім часом пишу менше. Мене шокує кількість фальшивих слів у сучасній літературі. Іноді хочеться просто мовчати. І це навіть не знак протесту проти фальші. Якось Ролан Барт сказав, що «поезія – аналог мовчання». Тільки в тиші і в мовчанні можна осягти Слово.
Розкажи про те, як почала малювати твоя донька. Хто перший це помітив?
– Донька малювала завжди, тільки-но навчилася тримати олівця. Ми завжди тішилися її веселим сонечкам, квітам, котам... Якось, коли їй було років три, проводила зі мною інтерв’ю для харківського радіо поетка Ірина Мироненко. Ми говорили, дитина поряд гралася. Іра й запитала: «А ти, Василинко, коли виростеш, ким будеш?». Дитя дуже впевнено сказало: «Котом!»… Донька завжди малювала, уживаючись у свої образи так, що у кожному з них можна було впізнати саму Василину… Найраніші її роботи зберегла одна моя добра приятелька – художниця і журналістка Ярослава Музиченко. Якось вона мені показала Василинчин «веселий танок сонця і хмар» – таке дитяче аванґардове наївне малярство.
Мені здається, ваша з доцею творчість перегукується: така ж чистота, острах когось поранити і віра на краще. Ви справді впливаєте одна на одну?
– Василина змушує мене переосмислювати все, що здавалося давно визначеним. Вона читає те, що я пишу. Меншою навіть, було, зголосилася «набіло» переписувати мою поезію. Так, мовляв, я бачитиму, що це комусь потрібно. Вона – художник-оформлювач майже усіх моїх книжок. Остання взагалі з’явилася завдяки їй. Це була її ідея, вона захотіла, щоб була така книжка – «Молитва про сад»… Я дослухалася...
Цікаво б почути про чоловіка Руслана, чим він займається?
— Чоловік – викладач фізики. Працює зі студентами Києво-Могилянської академії, Авіаційного університету.
Без нього я не була б я. Характери в обох – складні, нам було іноді разом дуже непросто. Власне, сьогодні я не можу сказати, де закінчуюсь я і де починається він. Від того, що ми так багато читаємо ту ж літературу, дивимося ті ж фільми й спектаклі, слухаємо ту ж музику, я часом не розумію, чи це моя, а чи його думка; чи це він, чи я – хто сказав, що «красномовство – це теж такий гріх?». «Думай про нас – і всі біди будуть видаватися дрібними», – а це чиї слова?
«Я люблю Київ. Це місто – як власна шкіра»
Коли б була така можливість щось змінити, яке б місто вибрала собі для життя?
— Я люблю Київ. Це місто – як власна шкіра, це частина тебе. Видається, не можна без нього.
На витканім сонцем килимі
Розпростертих до неба площ
Базарює літо у Києві –
Продає черешні і дощ…
Хоч останнім часом Київ дуже втомлює. Просто якась смертельна втома від емоцій, політичних пристрастей…
Втім, є ще одне місто, яке я дуже люблю. Це Львів. Батьківщина моєї душі. І туди зараз дуже хочеться.
І які з улюблених книжок вкинула б до валізи?
– Мабуть, беруть із собою те, що можна читати і перечитувати, без чого не уявляєш свого дня, своєї ночі. З поезії – Гарсія Лорку, Антонича, Пастернака…
З прозою – важче, бо все до валізи не поміститься… Борхеса. Григора Тютюнника… Ну й, звісно, Коцюбинського. Він – неперевершений стиліст.
Мар’яна Нейметі, газета "Новини Закарпаття"
