Хатина нашого героя стоїть на «кордоні» Ясіня й Лазещини, що на Рахівщині. Тож «своїм» унікального закарпатського старожила вважають і там, і там. 88-річний Степан Молдавчук зібрав величезну (понад кілька сотень) колекцію пісень. У його грубезному зошиті можна знайти як традиційні гуцульські коломийки, так і «екзотичні» – німецькою, угорською, чеською мовами.

Чимало з них Степан Молдавчук склав сам, багато записав із колись почутого. Адже коломийки тут, на Рахівщині, співали всі. «На цій землі по-іншому не мож», – свято переконаний старенький.

Колись колекція коломийок у дідуся була ще більшою, проте у 70-ті роки совєти спалили його рукописну збірку. Пан Степан каже: багато що з пам’яті вже відновив, проте не все...

Про президента Гуцульської республіки Степана Клочурака

«На 5 хвилин, паніко, лиш вдягну гуцульську сорочку», – перепрошує дідусь, до якого завітали в гості ужгородські журналісти, та йде перевдягатися. Виходить з іншої кімнати вже у вишиванці, кептарику й гуцульському капелюсі. «Цю кресаню мені сам Степан Клочурак подарував у 1974 році», – розповідає наш герой, який, попри поважний вік, випромінює якусь незвичайну енергію й бадьорість духу.

«Сестра Степана Клочурака, Анна, жила в Чорній Тисі, – переповідає історію подарунку пан Степан. – Я гостював у них. Па­м’ятаю такий епізод: Степан Клочурак запросив свою сестру, та й каже: «Сестричко, візьми сапу й маленький мішечок». Ми всі вийшли з хати, пішли вище може 50 метрів, під ліс. Він впав на коліна, помолився, сапою вкопав трішки глини, поклав її в мішечок, замотав, подав сестрі, подивився в небо, і сказав: «Земле моя рідна!». Устав помаленьку (а він уже тоді старший чоловік був). Анна його взяла попід руки і знов у хату відвела. Коли ми ся погостили, Клочурак сказав: «Степанку, будь добрий, заспівай мені за Карпатську Україну».

Хоч тоді то при Радянській владі не мож було співати, але там у хаті були самі свої люди, тому я не боявся, що мене могли у міліцію здати. Після того, як я йому поспівав, Клочурак каже: «Анночко, ану занеси тото, що я Молдавчукові пообіцяв». Вона пішла в комору й приносить отсю кресаню, а Клочурак каже «На тобі, Степанку, від мене на пам’єтку, абис мав». Кажу: дякую. Поцілував його і там лишив, у сестри...»

«То була велика, славна сім’я – Клочураки, – велика родина», – трішки помовчавши, додав дідусь.

Про батьків і творчість

Пан Степан на питання, звідки в нього взялася любов до коломийок, казок і співанок, відказує, що то все від батьків. «Моя мама була грамотна жінка, але любила коло землі робити, та й там в городчику часто пісні коло тої роботи співала: чеські, мадярські, гуцульські – всякі. Мені те дуже ся полюбило, і я почав їх вивчати.

Потім записав собі у зошит, доповнював потрошки, ще і ще, – розповідає дідусь. – А тато мій родом звідси, мав 7 класів освіти. У Першу світову його забрали до війська в Австро-Угорщину – до Відня. Потрапив у артилерію. Там дістав звання унтер-офіцера й навчився німецької мови. Згодом вчив і мене. Батько дуже файно грав у скрипку. Часто брав з собою по свадьбах, хрестинах. І так купив мені у 1943 році за 200 мадярських пенґів гармошку (виготовлену ще 1931-го)».

Степан Молдавчук на хвилю йде до другої світлиці й виносить звідти подарований батьком інструмент. Сідає, і хоч старенькому після військового поранення навіть важко надягти ремінь на руку (тож допомагаю йому у цьому), проте, коли починає грати, то забуваєш геть і про його вік, і про тяжкі поранення, і про зістарене тіло – 88-річний дідусь випромінює таку енергетику, що від емоцій у мене очі стають вологими. Особливо коли починає співати коломийку про створення й поразку Гуцульської республіки під проводом Степана Клочурака. Події 1918–1919 рр. у пісні описані так докладно, що за нею можна вивчати історію в школі!

Співаючи про рідну землю, пан Степан і сам украй зворушується, здається, ось-ось по його щоці покотиться сльоза. Згодом ще співає про важку та небезпечну працю лісорубів, малі заробітки, небезпеку, голодних дітей – цілий такий собі соціальний цикл гуцульських пісень. Ну і, звичайно ж, не обходиться й без веселих співанок – про хлопців-дівчат, залицяння, хитрих гуцулок та балагурних легінів. Виконуючи їх, дідусь чарівним чином кудись «скидає» свої щонайменше 70 прожитих років і виглядає молодим парубком, який ось-ось пуститься в танець з чарівною гуцулкою.

Про Карпатську Україну

Закарбувався в пам’яті Степана Молдавчука й відбиток подій Карпатської України. Тоді він був школярем. «Коли Чехословаччина розпалася, прийшли мадяри. Між цим ми два-три дні не ходили до школи. Знаєте, як то – нова держава, то нові вчителі, нові закони. І так прийшов я в березні 39-го у школу, бо мав 15 років, то мусів помагати дрова занести, води наносити, поприбирати. Заходжу рано в школу та й дивлюся, а там лавиці – всі вбік. Бачу – накидано якогось обмундирування. У ті дні 35-х січовиків передали мадяри польським терористам, та й тут закатували їх під перевалом, під старою Вороницею, пороздівали й привезли все машиною в школу.

Моєму батьку, який працював завгоспом, сказали: «Відкривайте один клас». Відкрили. Машина заїхала в двір. Мадяри поносили ті криваві шинелі, гімнастьорки січовицькі. А потім знов забрали звідти й на машину погрузили. Повезли не знаю куди – чи в Ужгород, чи в Рахів, чи десь потім закопали…»

Про військо й поранення

Степан Молдавчук розповідає, що служив 8 місяців у Будапешті в угорській армії. «Через кілька днів уже нас мали брати до церкви мадяри на присягу. Аби ми вірно воювали. Але не встигли, бо американські бомбардувальники рознесли казарми, де ми були, і так ми собі прийшли помали додому», – пригадує старожил.

1944 року Червона армія визволила Ясіня. А на Покрови – 14 жовтня – оголосили про мобілізацію добровольців. Місцеве населення постало перед дилемою. Одні, переважно чехословацькі полковники й генерали, що мешкали в Ясінях та Рахові, казали, що Карпатська Україна буде в складі Чехословацької республіки й агітували йти в її військо. Інші наші хлопці стверджували: «Се буде Україна, се буде своя рідна мова!». «Отак одні пішли в чеську, а інші – в руську армії», – розповідає Степан Молдавчук.

Сам пан Степан опинився в Червоній. «16 лютого 1945 року ми визволили Краків. Мене в званні старшого сержанта 426 протитанкового артилерійського гвардійського полку винищувачів тяжко ранили в ноги й руку на польсько-німецькій границі – під Одером. Положили в шпиталь. Потім перенаправили до Львова, а відти до Києва, там поклали гіпс, та й мало ліпше нагодували…». Згодом Степана Молдавчука перевезли в Ростов-на-Дону, а звідтам, після проміжних зупинок, потрапив у місто Кушка, під кордон з Афганістаном – на тривале лікування. «Тоді були тисячі ранених.

Тих, хто легше – не мав із кістками ніяких проблем, – залишили в Львові, у Києві, а решту відправляли сюди. У Кушці я був на лікуванні чотири місяці, а восени мені дали вже шити взуття (одна нога в мене стала коротшою). Виділили нове обмундирування, і я прийшов аж сюди – в Ясіня. Це було в кінці 1945-ого».

Про вчителювання та релігію

Вдома спершу ходив на милицях. Золтан Зімен – колишній учитель пана Степана, запропонував відкрити початкову школу й вчити дітей 1–4 класів у Свидовецькій Буковині, в горах. «Потім дамо тобі роботу ближче, але раз поможи то розпочати», – пообіцяли Степанові Молдавчуку. Тоді, пригадує старенький, директор вручив йому шкільну дошку завбільшки 1,5 метра, підручники, учительську педагогіку, класний журнал, гроші й сказав іти шукати хату, придатну для того, аби відкрити там школу. Так він пішов разом зі своїм батьком на милицях по горбах.

Хату, каже дідусь, важко бу­ло знайти. Багато людей відмовлялося віддавати свої приміщення. Врешті, один господар, Форес Олекса, таки погодився, але наказав: «Я пускаю, але лиш таким способом, аби ви учили дітей молитися». Отож образи в хаті не знімали, аби не розгнівати газду.

«Місяць-два вчу, приходить голова сільради з Ясіня. Подивився сюди-туди. Третої днини визиває мене «безпека» в Рахів. Я кажу «Добрий день!», а вони зі мною не вітаються. Капітан мовить: «Ви радянський учитель чи буржуазний? Що ви там собі думаєте?! Релігія – це опіум. Ви, як радянський вчитель, то вчіть, а як не хочете, то йдіть собі гет з роботи. А то ми ще можемо вас послати до білих ведмедів!».

«Я тоди так ся сполошив! При­йшов у понеділок, – розповідає пан Степан, – образи, кажу, треба познімати. Бо це радянська влада – нема чого жартувати з нею». Але, думаю, треба якось з цього виходити. Кажу до хатньої жінки перед уроками: «Ви йдіт у хату, трошки ся з дітьми помоліть, аби я мав супокій». І так ми потому й робили».
Згодом пана Степана й справді перевели в долину, за 5 км від Ясіня, де він протягом 7 років вчив школярів німецької мови, а потім ще 10 років, аж до глибокої старості – 75-ліття, викладав іноземну в Лазещинській школі.

Про життя…

На питання, коли, на думку пана Степана, жилося найкраще, дідусь після деяких роздумів, відказує, що тепер – за незалежності.

«Можу сказати за ці роки, тепер при Україні – найкраще. У нас є своя рідна мова. Є трохи безробіття, але, хто хоче, той роботу найде. А котрий лиш любить горівку пити, той най вибачиє. При Україні жити мож, лиш треба розумно поділити той гривень у хаті», – мудро резюмує.

Загалом ставлення у старенького до алкоголю негативне, каже: сам у молодості не пив, і батько його не любив того діла.

«Але то у нас такий зви­чай. Не можуть уже ґазди без того. У нас так: Новий рік. Чим відмічати? Горівка! Великодні свята – горівка, молодьож ввечері іде – аби з дівчатами випити. Тут прийшлося на полонину вівці гнати – та як без горівки? Та ти хочеш аби тобі файно молока вдоїли вівчарі, файну вурду і бринзу принесли?! То треба горівки літер-два – обмити.

Прийде тепер Пе?тра. «Ти Петро?» – «Йо!». «Ну, пішли в бар!» Прийде вже під осінь: Михайла – випити, Дмитра – випити. Заходить піст – треба попрощитисє з алкоголем: «Ану випиймо, куме, бо завтра не мож буде!» Так прийшли Різдвєні свєта, коляда. Господар каже: «Ай, як ви змерзли – бери горівки! А так знову Новий рік…».

Сміється юначим сміхом дідусь, те все приповідаючи, і я сміюся разом з ним. Вміти спокійно й весело іронізувати над собою, над суспільними явищами, над буденними проблемами та ще й у такому віці – то справді дар. Для цього потрібно мати неабиякий світлий розум і мудрість. А ще добру пам’ять, необмежені можливості якої пан Степан вкотре демонструє, без жодних зошитів і запинок переповідаючи свою біографію, перекази й легенди про Говерлу й Петрос та... знову співаючи на прощання коломийки. Угорською, німецькою, чеською, українською…

• пісні
• культура
• коломийки