Хатина нашого героя стоїть на «кордоні» Ясіня й Лазещини, що на Рахівщині. Тож «своїм» унікального закарпатського старожила вважають і там, і там. 88-річний Степан Молдавчук зібрав величезну (понад кілька сотень) колекцію пісень. У його грубезному зошиті можна знайти як традиційні гуцульські коломийки, так і «екзотичні» – німецькою, угорською, чеською мовами.
Чимало з них Степан Молдавчук склав сам, багато записав із колись почутого. Адже коломийки тут, на Рахівщині, співали всі. «На цій землі по-іншому не мож», – свято переконаний старенький.
Колись колекція коломийок у дідуся була ще більшою, проте у 70-ті роки совєти спалили його рукописну збірку. Пан Степан каже: багато що з пам’яті вже відновив, проте не все...
Про президента Гуцульської республіки Степана Клочурака
«На 5 хвилин, паніко, лиш вдягну гуцульську сорочку», – перепрошує дідусь, до якого завітали в гості ужгородські журналісти, та йде перевдягатися. Виходить з іншої кімнати вже у вишиванці, кептарику й гуцульському капелюсі. «Цю кресаню мені сам Степан Клочурак подарував у 1974 році», – розповідає наш герой, який, попри поважний вік, випромінює якусь незвичайну енергію й бадьорість духу.
«Сестра Степана Клочурака, Анна, жила в Чорній Тисі, – переповідає історію подарунку пан Степан. – Я гостював у них. Пам’ятаю такий епізод: Степан Клочурак запросив свою сестру, та й каже: «Сестричко, візьми сапу й маленький мішечок». Ми всі вийшли з хати, пішли вище може 50 метрів, під ліс. Він впав на коліна, помолився, сапою вкопав трішки глини, поклав її в мішечок, замотав, подав сестрі, подивився в небо, і сказав: «Земле моя рідна!». Устав помаленьку (а він уже тоді старший чоловік був). Анна його взяла попід руки і знов у хату відвела. Коли ми ся погостили, Клочурак сказав: «Степанку, будь добрий, заспівай мені за Карпатську Україну».
Хоч тоді то при Радянській владі не мож було співати, але там у хаті були самі свої люди, тому я не боявся, що мене могли у міліцію здати. Після того, як я йому поспівав, Клочурак каже: «Анночко, ану занеси тото, що я Молдавчукові пообіцяв». Вона пішла в комору й приносить отсю кресаню, а Клочурак каже «На тобі, Степанку, від мене на пам’єтку, абис мав». Кажу: дякую. Поцілував його і там лишив, у сестри...»
«То була велика, славна сім’я – Клочураки, – велика родина», – трішки помовчавши, додав дідусь.
Про батьків і творчість
Пан Степан на питання, звідки в нього взялася любов до коломийок, казок і співанок, відказує, що то все від батьків. «Моя мама була грамотна жінка, але любила коло землі робити, та й там в городчику часто пісні коло тої роботи співала: чеські, мадярські, гуцульські – всякі. Мені те дуже ся полюбило, і я почав їх вивчати.
Потім записав собі у зошит, доповнював потрошки, ще і ще, – розповідає дідусь. – А тато мій родом звідси, мав 7 класів освіти. У Першу світову його забрали до війська в Австро-Угорщину – до Відня. Потрапив у артилерію. Там дістав звання унтер-офіцера й навчився німецької мови. Згодом вчив і мене. Батько дуже файно грав у скрипку. Часто брав з собою по свадьбах, хрестинах. І так купив мені у 1943 році за 200 мадярських пенґів гармошку (виготовлену ще 1931-го)».
Степан Молдавчук на хвилю йде до другої світлиці й виносить звідти подарований батьком інструмент. Сідає, і хоч старенькому після військового поранення навіть важко надягти ремінь на руку (тож допомагаю йому у цьому), проте, коли починає грати, то забуваєш геть і про його вік, і про тяжкі поранення, і про зістарене тіло – 88-річний дідусь випромінює таку енергетику, що від емоцій у мене очі стають вологими. Особливо коли починає співати коломийку про створення й поразку Гуцульської республіки під проводом Степана Клочурака. Події 1918–1919 рр. у пісні описані так докладно, що за нею можна вивчати історію в школі!
Співаючи про рідну землю, пан Степан і сам украй зворушується, здається, ось-ось по його щоці покотиться сльоза. Згодом ще співає про важку та небезпечну працю лісорубів, малі заробітки, небезпеку, голодних дітей – цілий такий собі соціальний цикл гуцульських пісень. Ну і, звичайно ж, не обходиться й без веселих співанок – про хлопців-дівчат, залицяння, хитрих гуцулок та балагурних легінів. Виконуючи їх, дідусь чарівним чином кудись «скидає» свої щонайменше 70 прожитих років і виглядає молодим парубком, який ось-ось пуститься в танець з чарівною гуцулкою.
Про Карпатську Україну
Закарбувався в пам’яті Степана Молдавчука й відбиток подій Карпатської України. Тоді він був школярем. «Коли Чехословаччина розпалася, прийшли мадяри. Між цим ми два-три дні не ходили до школи. Знаєте, як то – нова держава, то нові вчителі, нові закони. І так прийшов я в березні 39-го у школу, бо мав 15 років, то мусів помагати дрова занести, води наносити, поприбирати. Заходжу рано в школу та й дивлюся, а там лавиці – всі вбік. Бачу – накидано якогось обмундирування. У ті дні 35-х січовиків передали мадяри польським терористам, та й тут закатували їх під перевалом, під старою Вороницею, пороздівали й привезли все машиною в школу.
Моєму батьку, який працював завгоспом, сказали: «Відкривайте один клас». Відкрили. Машина заїхала в двір. Мадяри поносили ті криваві шинелі, гімнастьорки січовицькі. А потім знов забрали звідти й на машину погрузили. Повезли не знаю куди – чи в Ужгород, чи в Рахів, чи десь потім закопали…»
Про військо й поранення
Степан Молдавчук розповідає, що служив 8 місяців у Будапешті в угорській армії. «Через кілька днів уже нас мали брати до церкви мадяри на присягу. Аби ми вірно воювали. Але не встигли, бо американські бомбардувальники рознесли казарми, де ми були, і так ми собі прийшли помали додому», – пригадує старожил.
1944 року Червона армія визволила Ясіня. А на Покрови – 14 жовтня – оголосили про мобілізацію добровольців. Місцеве населення постало перед дилемою. Одні, переважно чехословацькі полковники й генерали, що мешкали в Ясінях та Рахові, казали, що Карпатська Україна буде в складі Чехословацької республіки й агітували йти в її військо. Інші наші хлопці стверджували: «Се буде Україна, се буде своя рідна мова!». «Отак одні пішли в чеську, а інші – в руську армії», – розповідає Степан Молдавчук.
Сам пан Степан опинився в Червоній. «16 лютого 1945 року ми визволили Краків. Мене в званні старшого сержанта 426 протитанкового артилерійського гвардійського полку винищувачів тяжко ранили в ноги й руку на польсько-німецькій границі – під Одером. Положили в шпиталь. Потім перенаправили до Львова, а відти до Києва, там поклали гіпс, та й мало ліпше нагодували…». Згодом Степана Молдавчука перевезли в Ростов-на-Дону, а звідтам, після проміжних зупинок, потрапив у місто Кушка, під кордон з Афганістаном – на тривале лікування. «Тоді були тисячі ранених.
Тих, хто легше – не мав із кістками ніяких проблем, – залишили в Львові, у Києві, а решту відправляли сюди. У Кушці я був на лікуванні чотири місяці, а восени мені дали вже шити взуття (одна нога в мене стала коротшою). Виділили нове обмундирування, і я прийшов аж сюди – в Ясіня. Це було в кінці 1945-ого».
Про вчителювання та релігію
Вдома спершу ходив на милицях. Золтан Зімен – колишній учитель пана Степана, запропонував відкрити початкову школу й вчити дітей 1–4 класів у Свидовецькій Буковині, в горах. «Потім дамо тобі роботу ближче, але раз поможи то розпочати», – пообіцяли Степанові Молдавчуку. Тоді, пригадує старенький, директор вручив йому шкільну дошку завбільшки 1,5 метра, підручники, учительську педагогіку, класний журнал, гроші й сказав іти шукати хату, придатну для того, аби відкрити там школу. Так він пішов разом зі своїм батьком на милицях по горбах.
Хату, каже дідусь, важко було знайти. Багато людей відмовлялося віддавати свої приміщення. Врешті, один господар, Форес Олекса, таки погодився, але наказав: «Я пускаю, але лиш таким способом, аби ви учили дітей молитися». Отож образи в хаті не знімали, аби не розгнівати газду.
«Місяць-два вчу, приходить голова сільради з Ясіня. Подивився сюди-туди. Третої днини визиває мене «безпека» в Рахів. Я кажу «Добрий день!», а вони зі мною не вітаються. Капітан мовить: «Ви радянський учитель чи буржуазний? Що ви там собі думаєте?! Релігія – це опіум. Ви, як радянський вчитель, то вчіть, а як не хочете, то йдіть собі гет з роботи. А то ми ще можемо вас послати до білих ведмедів!».
«Я тоди так ся сполошив! Прийшов у понеділок, – розповідає пан Степан, – образи, кажу, треба познімати. Бо це радянська влада – нема чого жартувати з нею». Але, думаю, треба якось з цього виходити. Кажу до хатньої жінки перед уроками: «Ви йдіт у хату, трошки ся з дітьми помоліть, аби я мав супокій». І так ми потому й робили».
Згодом пана Степана й справді перевели в долину, за 5 км від Ясіня, де він протягом 7 років вчив школярів німецької мови, а потім ще 10 років, аж до глибокої старості – 75-ліття, викладав іноземну в Лазещинській школі.
Про життя…
На питання, коли, на думку пана Степана, жилося найкраще, дідусь після деяких роздумів, відказує, що тепер – за незалежності.
«Можу сказати за ці роки, тепер при Україні – найкраще. У нас є своя рідна мова. Є трохи безробіття, але, хто хоче, той роботу найде. А котрий лиш любить горівку пити, той най вибачиє. При Україні жити мож, лиш треба розумно поділити той гривень у хаті», – мудро резюмує.
Загалом ставлення у старенького до алкоголю негативне, каже: сам у молодості не пив, і батько його не любив того діла.
«Але то у нас такий звичай. Не можуть уже ґазди без того. У нас так: Новий рік. Чим відмічати? Горівка! Великодні свята – горівка, молодьож ввечері іде – аби з дівчатами випити. Тут прийшлося на полонину вівці гнати – та як без горівки? Та ти хочеш аби тобі файно молока вдоїли вівчарі, файну вурду і бринзу принесли?! То треба горівки літер-два – обмити.
Прийде тепер Пе?тра. «Ти Петро?» – «Йо!». «Ну, пішли в бар!» Прийде вже під осінь: Михайла – випити, Дмитра – випити. Заходить піст – треба попрощитисє з алкоголем: «Ану випиймо, куме, бо завтра не мож буде!» Так прийшли Різдвєні свєта, коляда. Господар каже: «Ай, як ви змерзли – бери горівки! А так знову Новий рік…».
Сміється юначим сміхом дідусь, те все приповідаючи, і я сміюся разом з ним. Вміти спокійно й весело іронізувати над собою, над суспільними явищами, над буденними проблемами та ще й у такому віці – то справді дар. Для цього потрібно мати неабиякий світлий розум і мудрість. А ще добру пам’ять, необмежені можливості якої пан Степан вкотре демонструє, без жодних зошитів і запинок переповідаючи свою біографію, перекази й легенди про Говерлу й Петрос та... знову співаючи на прощання коломийки. Угорською, німецькою, чеською, українською…
