Туристи на велосипедах, які подорожують нашим краєм, для закарпатців вже давно не в новинку – чого дивуватись, якщо велопутівники по Карпатах видаються навіть в Британії
Нагадаємо, в Берегові презентували путівник по Карпатах, виданий в Кембриджі. Значно рідше можна зустріти земляків, що подорожують велосипедами іншими країнами, навіть сусідніми. Тим важливішою є подія, що відбулася наприкінці квітня, коли група з понад двох десятків закарпатців здійснила триденний велотур Угорщиною. Акція була здійснена в рамках проекту ЄС «Інтегрована мережа велосипедних туристичних маршрутів вздовж українсько-угорського кордону». Цей проект включав низку заходів із розвитку велосипедного туризму на Закарпатті та в сусідньому угорському Саболч-Сотмарському регіоні. Його практичними наслідками стали два пункти прокату велосипедів при турінфоцентрах Берегова та Ужгорода, видання путівника веломаршрутами Закарпаття, курси з навчання велосипедних гідів, що тривали кілька місяців в Берегівському турінфоцентрі. Ключовим моментом проекту має стати відкриття двох велодоріжок на українських кордонах – при прикордонних пунктах «Лужанка» та «Вилок». Наразі цей етап ще не завершений, але справа близиться до успішного фіналу. І, зрештою, велотур – який мав на меті, окрім іншого, продемонструвати закарпатцям, до чого має прагнути наша країна в сфері велосипедного туризму.
Кістяк групи склали берегівські та ужгородські фанати двох коліс, які до того опановували науку бути велогідами. Справа ця нелегка – адже такі гіди беруть на себе відповідальність вести групи туристів на велосипедах, а це зовсім не те, що супроводжувати пішоходів. Тут треба вміти триматися в ланцюгу, зберігати темп та дистанцію, вчасно реагувати на небезпеки та надзвичайні ситуації на дорозі, дотримуватись правил дорожнього руху. Вмілий гід ще й допоможе тому, хто відстає – аби той не гальмував колону і не загубився. Всі ці хитрощі довелося пізнати й мені, коли погодився прийняти участь у турі, хоча раніше мандрував лише сам і на значно менші відстані. Мені прийшлося нелегко (м’яко кажучи) долати по понад сто кілометрів на день, та ще й на практично літній спеці. Добре, що угорська сторона пішла на зустріч, і групу на всьому шляху супроводжували поліцейські патрулі – тож, ризик аварії на дорозі був мінімізований. До групи приєднались угорські фанати велотуризму з фонду «Зелені колеса», і їхня допомога виявилася вкрай потрібною – бо ж мандрувати в Угорщині значно комфортніше, аніж в нас, але треба добре орієнтуватися на місцевості, і знати, де велосипедисту можна їхати, а де заборонено.
Щодо триденного туру, то про нього можна розповідати багато. Адже й близька нам Угорщина досі залишається для більшості маловідомою країною, насамперед, з мережею супермаркетів та – для тих, хто заможніше – термальними купальнями. Більшість культурних пам’яток та цікавих місць, що лежать в кількох десятках кілометрах від нас, й досі – «терра інкогніта». Та хоч би ну зовсім близький берегівчанам Вашарошнамень – тамтешнє «TESCO» знає кожний, а чи багато бачило розташований в півкілометрі музей регіону Берег, в палаці стилю бароко 17-го століття?
В Кішварді закарпатці могли подивитись на будівлю міського театру, що розташувався в середньовічному замку.
На шляху до угорського передгір’я велосипедистам випала нагода оцінити, що то таке – їзда по асфальтованих дамбах. Долаючи 14 кілометрів (!) велодороги по дамбах польдера «Циганд», я пригадав, що був в цих місцях шість років тому. Тоді польдер лише починали будувати – а наш Водгосп сподівався, що невдовзі такі об’єкти будуватиме й по Закарпаттю. Хто не в курсі, польдер – це об’єкт водозахисної системи, якщо просто – обнесене дамбою велике поле із системою помп, каналів та шлюзів. При паводках в цей величезний басейн скидається надмірна вода, яка таким чином не заливає людські поселення. Коли напруга стихає, воду зливають в річку. Між аварійними наповненнями водою польдер використовується як пасовище, сінокіс тощо. Мережа польдерів мала сприяти підвищенню безпеки від паводків в нашому краї – але час минув, і от ми їдемо по об’єктах реалізованих планів чужої країни і продовжуємо хіба що мріяти про власні…
Далі залишаються позаду (це тепер так легко писати, а тоді кожен наступний об’єкт із зупинкою та перепочинком здавався міражем, до якого ніколи не доїхати) село Пацін (це вже практично на кордоні із Словаччиною) із чудовим палацом 16-го століття, археологічний парк із похованням давніх угорців за селом Карош, і ось вже близиться старовинний Шарошпоток.
Звідси окрема, прокладена полем велодоріжка веде аж до словацьких Кошіц. Ми ж долаємо цим райським для велосипедиста шляхом кілька кілометрів і зупиняємось в молодіжному таборі села Карольфолва.
Втім, виявляється, що 115-кілометровий перехід нікого не втомив настільки, аби відмовиться від пішої прогулянки на «Морське око». Так, угорці теж мають водойму з такою ж назвою, як і наш Синевір. Щоправда, в їхньому випадку це не природне озеро, а стародавній кам’яний кар’єр, з якого століттями видобували камінь, а потім у видовблений під прямими кутами величезний отвір пішла вода – і з’явився популярний туристичний об’єкт.
Наступного дня долати чергову сотню з лишком кілометрів було вже не так важко – бо знав, ще це в принципі можливо (а напередодні в якійсь момент думав, що доведеться зійти з дистанції). Після екскурсії Шарошпотоком на мандрівників чекав Токай – улюблений об’єкт «винного туризму». Зрозуміло, за кермом накуштуватись місцевих вин було майже неможливо, однак і очам відкривалася заздрісна картина. Практично кожен двір бочкою з написом «BOR» (чи «VINE») манив прикупити вина, а ще давав змогу знов повернутися думками до наших сумних реалій – в яких домашнє виробництво вина на третьому десятилітті незалежності так і не легалізовано. Грабіжницький збір, який не в силах оплатити навіть підприємство середньої руки, свідомо не скасовується, і вся галузь приватного виноробства по суті залишається на підпільному положенні. Замість того, аби реєструватись в податковій, вступати в виноробні союзи (які стежать за якістю продукції своїх членів) та платити податки з реального обсягу вина, наші винороби живуть хіба з милості держави, яка закриває очі та дозволяє їм торгувати на фестивалях та потайки – вдома. Відтак, ціни на вино в нас вже перевищують вартість аналогічних, а то й кращих сортів за кордонами.
Окрема болюча тема – паленка. Пригоститися нею велотуристи могли хіба що ввечері і в свідомо обмеженій кількості. Але факт: в Угорщині, як і в більшості країн Європи, варити міцний дистильований напій дозволено, тільки реєструйся й плати, і знов таки, цілком обґрунтований податок. В нас же третє десятиліття дурять народ, видаючи за національний напій «водку» - розведений водою гідролізний спирт, що немає нічого спільного з горілкою, хіба що одну хімічну формулу. Самогоноваріння (себто, виробництво дистилятів з органічної сировини) залишається кримінальною справою, і міліція пишається черговим спійманим на гарячому «винокурі» – а народ продовжує пити нездоровий ерзац…
Далі за спиною залишаються село Саболч (колишнє головне місто нинішнього регіону Саболч-Сотмар), із музеєм в старовинній садибі та земляними валами часів освоєння Угорщини першими мадярськими племенами, потім кілька звичайних сіл, і от ми, зробивши чималий гак, в Ніредьгазі – де на туристів чекає розслаблююча термальна купальня та вечеря в скансені Шошто.
Це місце під Ніредьгазою вже стало популярним і серед наших громадян – адже тут є й термальний курорт, і зоопарк, і етнографічний музей із півтора сотнями взірців місцевої архітектури. В скансені угорська сторона від імені фонду «Зелені колеса» нагороджує кожного з учасників почесною грамотою «велосипедного лицаря» та фірмовою флягою. А найкращого учасника чекає цінний приз – велосипед. Під найщиріші оплески приз отримує берегівській хлопець, про яких зазвичай кажуть «з особливими фізичними потребами». Через хворобу він вів велосипед однією рукою – але не лише не пас задніх, а навпаки – своїм прикладом надихав інших мужніше долати труднощі.
З ранку, незважаючи на неділю, для закарпатських мандрівників відкривається крайовий музей Ніредьгази, директор музею та його помічник роблять для нас екскурсію і навіть відкривають зазвичай закритий для відвідувачів відділ із золотими скарбами. Окремо слід відзначити, що це місто обладнане мережею велодоріжок, і пересуватись ним велосипедисту непорівняно зручніше, аніж, наприклад, в Ужгороді.
Далі велосипедисти долають симпатичне місто Нодькалло (до речі, колишня столиця регіону) та зупиняються за містом на так званому Пагорбі Нужди. Супроводжуючий нас угорський краєзнавець-велолюбитель розповів історію цього пагорба, дуже символічну. В 18-му столітті в окрузі стався голод, а місцевий пан мав достатньо зерна. Він міг би просто роздати його селянам (навіть з прагматичних міркувань – аби не втратити свою ж робочу силу), але натомість вирішив організувати такі собі громадські роботи. Селяни насипали на його обійсті доволі високий пагорб, з якого сьогодні можна бачити місто. Минули століття, а пагорб лишився. Мораль проста – не можна давати засоби для існування просто так. І сучасна Угорщина наслідує цей принцип. Не випадково тут чисті узбіччя доріг, в місцевих штучно насаджених лісах заготовлюється деревина для все популярніших систем опалення «палетами», доглядаються дамби, метуться вулиці не лише в містах, а й в селах. Більшість таких робіт здійснюється в якості громадських – тут не прийнято роздавати гроші нужденним за так, в якості виплат по безробіттю чи «дитячих грошей». Порівняймо з нашою країною, особливо в контексті все більш гострого «ромського питання»…
Останнім пунктом триденного туру став Маріаповч, місто з усього двома тисячами населення, проте відоме за межами Угорщини своїм греко-католицьким храмом, до якого здійснюють регулярні паломництва закарпатські вірники. Встигаємо якраз на недільну службу. Приємно дивує, що на велосипедах ми тут не одні – зустрічаємо велику групу людей, в тому числі й дітей, і похилого віку, що неспішно крутять педалі…
Далі знов Вашарошнамень, і невдовзі ми на своїй стороні. Триденний понад тристакілометровий пробіг завершено – сподіваюсь, це лише початок, і ще побачать українських велосипедистів і Румунія, і Словаччина. Нехай наша велоєвроінтеграція стане ще одним камінням на шляху до єдиної Європи.
