Фразу, винесену у заголовок, почув від сина після того, як закрив двері перед черговою групою колядників-невдах. І, почувши її, заусміхався, щойно зіпсований настрій змело як перший сніг з підвіконня. Бо «ганяти» справді було весело. Утім, все по-порядку.
Перші «колядники» почали дзвонити у двері вчора ще до того як стемніло. Ну дуже вже кортіло хлопцям бути першими, зібрати вершки і найбагатший урожай. Випередити всіх своїх конкурентів, які ще не вийшли колядувати, бо не час. Але раннім гостям це було байдуже. «Дзииинь!!»
– Мож колядувати?
– Хлопці, не дуже, бо ще рано по-перше, а по-друге, зайняті, готуємо різдвяну вечерю.
– Ну будь-ласка, будь-ласка!!!
– Хлопці, ну вибачте, чекаємо гостей, усі зайняті, приходьте потім.
У двері, які почали зачинятися перед носом встромляється… нога 37-го розміру.
– Буууудь ласссочка!!!! Ну прошу вас, мож поколядувати, будь-ласка, дуже вас прошу!
Господи прости, відчув себе просто царем Іродом, який мордує дітей. Але таких колядників не пустив. По-перше, справді рано, по-друге не був певен у їхній мотивації і чистоті помислів, а по-третє – настрій вже був якось не той.
Друга «неуспішна» група колядників заявилася о першій ночі. І все б нічого, ніхто у різдвяну ніч не спить у такий час, але було дивно і неприємно під час перегляду святкового і світлого відеофільму у приємній компанії гостей почути грюкіт у двері майже ногами і одночасне дзвоніння обох дзвінків одночасно (старий, спадок срср-івських електриків і новий, на батарейках, вмонтований просто у косяк металевих дверей). Одночасно такі ж дзвінки пролунали у всіх сусідів на нашому поверсі. Дзвонили і ломилися до всіх, причому дуже брутально. У сусідів заплакало розбуджене двомісячне немовля. Це вже не стукіт святкового вертепу, це вже вторгнення якесь. Настрій – геть. Вилітаю на сходовий майданчик:
– Якоооогооо…. (кхм, свято ж, не лаятися!) пня!!!! Ви??!!! Тут! Так ломитеся?!!! Чи думаєте тут живуть глухі?!!!
Двоє ромських підлітків. Один років 16-ти і молодший – років 12.
– Та ето… Тойво… Ми думали што може нас туй нико не чує. Ми акуратно постучалі.
– Хлопці, ви самі собі протирічите! Що хочете?
– Колядовать можно?
– Ні, після такого «вступу» не можна! До того ж, ви вже добряче наколядовані, йдіть додому!
Намагалися, дихаючи перегаром, все ж випросити право колядувати, але тато розбудженого немовляти був дуже переконливим – за «колядниками» загуркотіло долі сходами.
І вже сьогодні пішли нормальні колядники. Ну, як нормальні? Звичайні школярі, які раділи і мандаринці і цукерці і жмені монет зі скарбнички. Але це були далеко не вертепи. Не ватаги колядників у костюмах. Без сценаріїв і без знання сутності Різдва. Бо лише двоє із десятка опитаних у різний час, сказали, що сутність Різдва – це «день народження Ісуса». Інші відповіді були на кшталт «зимовоє сято», «Різдво то Різдво», «то коли колядують і вихідний». Про костюми їх питати було якось незручно. Бо, так, справді, все дорого, вони малі і їм ніхто не пояснив ніяких традицій коляди і навіть того, що підготуй вони хоча б якісь елементи святкового оформлення своїх міні-ватаг із двох-трьох колядників – люди платитимуть і пригощатимуть їх вже тільки за це.
Натомість, юні колядники, віком не більше 12-ти 13-ти років розповіли, що приймають їх приблизно у кожній другій оселі, або трохи рідше. Може із десяти – у шести. Дають, зазвичай солодощі або гроші. Найчастіше 2-5 гривень на ватагу. Рідко більше. Наостанок колядники чомусь запевнили:
– Ми горілку не приймаємо!
– Вам же ніхто не пропонує. Чи десь пропонують?
– Нє, то ми на всякий случай!
І побігли на наступний поверх, дзвонити у всі двері і збирати свою невелику різдвяну нагороду. Ці – нагороди заслужили. А ті вчорашні – ні. І… я думаю, що якщо «ганяти» таких «колядників»,з яких ми почали цю розповідь – то Бог на вас не розсердиться. А вони може наступного разу краще підготуються і вивчать, якщо не різдвяну матчастину, то хоча б якісь елементарні хороші манери.
А костюмований вертеп я бачив востаннє роки чотири тому. І то у Мукачеві.
