Його обпечені, порізані руки й ноги, зламаний хребет свідчать, що бути зварником – справа нелегка.
Коли 60-річний ужгородець Дмитро Лозін, або просто дядько Мітя, майстерно зварював або сміливо бив електродом об трубу, я стояв поодаль, аби випадково не потрапити під іскри. Та й просто страхувався. Слово поза слово – і переді мною постав порядний чоловік із оригінальною життєвою долею.
«На кожен свій шов я ставив клеймо, розписувався і відповідав п’ять років»
– Навчання в школі давалося мені тяжкувато (своєрідно хрипло сміється). Згодом закінчив чернівецький технікум. Працював токарем. Далі – військова служба в Чехословаччині, – розповідає, смачно затягуючись цигаркою. Обставини підказали влаштуватися у вагонний відділ ужгородського залізничного депо. Ось там я вперше взявся за зварювання. Сподобалося. Вирішив закінчити курси зварників. В УПТК (Українська промислово-транспортна компанія. – Авт.) я отримував пристойну зарплату – 400 рублів. Але й працювати в цеху доводилося до сьомого поту. Бригадиром був Василь Контраш – надзвичайно вимогливий чоловік, та справедливий. Нікому не давав зайвий раз розслаблятися. Уявіть собі сувору, жорстку дисципліну: за п’ять восьма всі працівники чекали його вказівок, і 50 хвилин – робота, 10 – перекур. Ми зварювали труби, лазива, огорожі, стояки, каркаси, перегородки тощо. Заодно й усе Закарпаття об’їздили. Тоді я чи не щодня по 10 бокалів пива висушував. Витримав, здається, 7 років. Щоправда, вже тоді їздив і на Північ, у Ямало-Ненецький і Ханти-Мансійський автономні округи, коли на два місяці, а коли на три-чотири обварювати насосні станції. Дитсадки там будувалися з теплицями, басейнами, бомбосховищами, прогулянковими поверхами. До речі, саме робота на Півночі врятувала від Чорнобиля. Викликали мене в Ужгородський військкомат, аби відправити в заражену зону, і лише спеціальний пропуск, який свідчив, що я регулярно їжджу в Росію, подіяв на комісію. А інакше я, мабуть, нині фіалки знизу нюхав би.
У Ноябрську я заробляв шалені гроші – від 1300 до 1800 рублів. Траси, вишки, труби… На кожен свій шов я ставив клеймо, розписувався й відповідав 5 років. Якби щось сталося – кримінальна відповідальність, тюрма. Бувало, що я, не довіряючи нікому, сам варив. Якось ледь не загинув. На монтажі був, стояв на рігелі, глип – а шестиметрова плита перекриття на мене зривається. І я з третього поверху стрибнув! Сніг глибокий – приземлився вдало. Інцидент стався через неуважність кранівника, мого тезки, котрий постійно засинав. Здається, на Півночі я загалом провів сім років…
«Кілька разів я зварював униз головою»
– Коли Союз розпався, то чимало закарпатців переорієнтувалися на закордон. Тоді в Україні купони-фантики гуляли, на які вижити було неможливо, – продовжує Дмитро Лозін, присівши навшпиньки, мовляв, рибальська звичка. – Так і я опинився в Кошицях на сталеплавильних печах. До речі, словаки всіх заробітчан перевіряли на кваліфікацію. Пригадую, як мене один нахабний москвич, перепрошую, задовбав, читаючи лекції, як правильно зварювати. До чого веду: одного дня наша ужгородська бригада з 15 чоловік пішла складати іспит під просвітку. Усі склали за винятком Миколи Зелінського. Той просто не явився, бо на одне око майже не бачив. Наступного дня іспит чекав на 52 москвичів. Не знаю чому, але свій професійний рівень підтвердили лише п’ятеро. Повторюю – п’я-те-ро!..
У Кошицях проводився капремонт 112-метрової ще радянської домни. Робота – пекельна, по 12–14 годин на добу! Щовечора я був наче вичавлений лимон. Зарплата – 650–700 доларів. Причому ми отримували на руки 55 відсотків заробленого. А «залишок» осідав у кишені однієї жіночки на ім’я Калина. Згодом у мене виникли серйозні проблеми із зором. Ясна річ, ніхто не збирався мною піклуватися, лікувати – звільнили, точніше викинули й забули. В Ужгород додому друзі мене привели, тримаючи за руки: світ Божий я бачив лише в тінях. Морально був цілком розбитий, пригнічений. Не міг читати, ходити нормально. Але перерва пішла на користь: зір поліпшився…
Чи люблю свою роботу? Любив! Набридла трохи. Правда, цікаво йти по місту і дивитися на всілякі конструкції, котельні, балкони, колони, огорожі, козирки, які ти зварював 10–20–30 років тому і які досі стоять. На душі з’являється тепло.
Зварники йдуть на пенсію в 55 років. Повірте, мало хто досягає цього віку. Я вже п’ятьох друзів-ровесників провів у вічну путь. Живу нині на 1000 гривень.
Після роботи я запропонував Дмитру Лозіну остограмитися. «Ні, я вже давно горілки не п’ю, може, й років тринадцять. Після того, як 1 листопада, у поминальний день, отруївся і ледь не віддав Богу душу. Правда, звик щодня перехилити склянку-дві домашнього вина. Я не лише не вживаю горілки, може, ви вловили, що я й не матюкаюся. Прочитав основні твори Ремарка, Сіменона, Купріна, Жорж Санд», – хрипло сміючись, зауважує Дмитро Лозін.
Михайло Фединишинець, газета "Старий Замок".
