Минулого разу ми розповіли про те, як познайомилися з директором заводу «Турбогаз», чи то пак нині ПАТ «Ужгородський Турбогаз» Михайлом Качуром. І про те, як він запросив нас на очолюваний ним завод. Наша розмова про економіку Закарпаття, машинобудівну промисловість, технологічні підприємства, перспективи неминучої євроінтеграції, близьких і далеких закордонних сусідів вийшла цікавою навіть для «чайників» у економіці.
А ще ми розмовляли про те, чим нині живе підприємство, які має плани, потужності і мрії. Про все це можна почитати ТУТ. Однак, цікава розмова вийшла випадково і спонтанно. Головною ж метою нашого візиту на завод було показати вам роботу ливарного цеху.
Як виявилося, одного із двох діючих на Закарпатті.
Отож, закінчивши розмову, ми взяли білі захисні каски – кожен свою і попрямували мимо постів охорони у «ливарку». До речі, про пости. Один з них – на вході у адміністративну будівлю підприємства. Другий – на прохідній заводу. Ще кілька – по всій території.
Охороняють підприємство не дідусі-вахтери, а браві підтягнуті молодці у формі. Забачивши директора, виструнчуються, по-військовому віддають честь і доповідають про стан справ. Рапорт Михайло Качур вислуховує теж стоячи струнко.
Прямуючи у ливарку, минаємо кілька цехів. У них вже закінчилася робоча зміна, вони порожні. Тільки готові вироби, ще не упаковані повністю, нагадують про життя, яке вирувало тут ще годину тому. Директор показує: «Ось цей агрегат коштує 55 тисяч гривень. Хоч і поміщається на робочому столі. Нічого особливого на перший погляд. Ціна – у високій технологічності виготовлення.» У наступному цеху – на підставках пофарбовані жовтим агрегати. На перший погляд – просто труби. Однак, це точний вимірювальний прилад для газопроводів. І хоч кожен комплект (а тут їх три) коштує 600 000 гривень – на них є свій покупець, готовий віддати такі гроші. Бо при об’ємах і тискові газу, які є у трубопроводах, такий комплект окуповується за два роки суто на похибці вимірювання.
І ось нарешті «ливарка». Цех, у якому плавлять метал, розливають його у форми і виймають звідти готові вироби. Тут складено частину вже готової продукції: опори для перил, які ми можемо бачити на ужгородських набережних, люки і «основа» для них, зливові решітки… Все це – чавунне литво. Та найбільше мені подобаються кулі. Вони нагадують кулі для петанку, гри популярної в Ужгороді та Мукачеві. Однак, важать у 10 разів більше за спортивний снаряд. Вага кожної цільночавунної кулі – 7 кілограмів. Виготовлена з високотвердого чавуну і використовується як дробильний елемент у «млинках», які перемелюють руду. Як виготовляються саме ці вироби – ми побачимо зараз, обіцяє Михайло Качур.
Ще два десятки метрів і ми входимо у «гарячий цех». Тут вже запустили індукційну піч. Кран завантажив у неї металобрухт. Ми прийшли саме на стадію додавання «присадок», що виводять готовий чавун у потрібну твердість. Отримуємо прозорі захисні окуляри і піднімаємося на місток, з якого добре видно жерло печі. Сюди завантажується металобрухт, а у цей момент – сталева стружка і марганець. Стружка, відходи виробництва цього ж заводу – виконує роль легуючої присадки, підвищує якість сплаву. Її обережно пропихають у жерло печі, вона поступово плавиться. Марганець у вигляді руди кладуть на край печі і зіштовхують туди довгими металевими жердинами. Грудки падають у розплав, летять густі іскри. І хоч на нас окуляри – все одно страшно. Знімаю здалеку.
За деякий час розплав «заспокоюється». Поки йде процес – Михайло Качур дає помацати температуру води, яка проганяється через індукційну котушку, вкладену у піч. Вода ледь тепла, а це означає, що процес йде нормально.
Згодом на поверхні розплаву з’являється «піна». Плавильник спеціальною лопатою-важелем знімає її з поверхні, очищуючи таким чином розплавлений чавун. Коли сплав очищено, ківшиком на довгому держаку беруть трохи гарячого чавуну і наливають у спеціальну форму. Це «проба». Її зараз віднесуть у лабораторію. Там після аналізу видадуть сертифікат, який буде дійсний для усіх виробів ось із цього звареного на наших очах чавуну.
Поки чавун пішов на аналіз – спускаємося східцями з печі у цех. Тут вже приготовані форми для заливки. За деякий час краном до печі підносять ківш. Сюди поміщається шість тонн чавуну. Піч починає нахилятися і сліпучою цівкою наливає чавун у ківш. На розлив? Ні! З ковша чавун виливають назад у піч. Виявляється, це був «прогрів ковша». Щоб метал у ньому не вистигав надто швидко. Бо утвориться «козел» -- велика грудка чавуну. І щоб її дістати – доведеться розбирати ківш. Робота довга, марудна, важка. Ну і ресурси буде втрачено. Розплавити шість тонн металу – треба багато енергії.
Перелили, налили у ківш ще раз. І поніс кран ковшик на розлив. Одна за одною заповнюються форми. Двоє ливарників і кранівниця керують ковшем. Зрідка летять іскри, ще рідше – трохи сліпучого чавуну вихлюпується. На довгому фокусі все це вдається фотографувати. Ближче підійти страшно. І лише коли чавун розлито, він трохи застиг і форми починають одна за одною відкривати – підходжу ближче. Драконячі яйця!! Саме на них дуже схожі готові кулі, які поки що малинові. Їх кувалдами з форм вибивають просто у залізні скрині. Тут вони охолонуть. Потім їх ще заміряють на твердість. Продукція. Цього разу – така.
Михайло Качур дорогою назад розповідає про те, що у планах є відновити ще цього року сталеплавильну піч, показує її – тиху, темну і неробочу. Розповідає про те, скільки і «басейні» під цією піччю залишилося невикористаного металу, який поступово пішов «у діло». Відому фразу «якщо вам дістався лимон, то зробіть з нього лимонад» на Турбогазі переробили на свій лад: «якщо вам дістався лимон, то ви повинні зробити з нього малиновий сироп, тому що лимонад з нього зробить кожен, а ми повинні бути кращі» -- каже директор. На малиновий сироп схожий розплавлений метал. Справді, якщо зазирнути у жерло печі, то саме так він і виглядає.
На прощання Михайло Качур дарує одну «кульку», яку в руках непросто й понести – сувенір з заводу. Тепер я знаю, як їх роблять. І запрошує приходити ще, коли кулька «зноситься». Або коли запустять сталеплавильну піч. Прийдемо. Сфотографуємо і покажемо вам.
