Про життя наших братів-білорусів «НЗ» уже не раз писала. Але життя не стоїть на місці. Тому й попросили мукачівця Дмитра Поповича, який щойно повернувся звідти, поділитися своїми враженнями.
Свого часу донька пана Дмитра Наталія навчалася в одному із столичних вишів. Там її вподобав студент-білорус, і після закінчення інституту вони побралися. Через те, що старі батьки «сябра» жили самі й нездужали, молодята поселилися у них. На Закарпаття вони приїздять рідко, а от родичі української невістки доволі часті гості у білоруських сватів.
«Почуєш білоруську мову в цій державі нечасто, — каже пан Дмитро. – Ще у селах сяк-так, а от у містах нею послуговується мало тамтешніх жителів. Навіть білоруські прикордонники, зайшовши у вагон потяга, розмовляють російською». Дуже здивувався закарпатець у Мінську, коли помітив, що тут дуже мало реклами. А білбордів та розтяжок, як у нас на кожному кроці, не видно взагалі. За його словами, білоруська столиця, як і вся Білорусь, взагалі дуже чистенька. Як і за радянських часів, двірники до сьомої години ранку усе вичищають. Багатоповерхівки гарно помальовані і створюють привабливі ландшафти. У місті видно багато будівельних кранів, які не стоять осиротіло, як у нас, а постійно працюють. Варто зауважити, що будівництво тут не припинялося навіть у часи світової фінансової кризи. Добрі знайомі доньки закарпатця зовсім недавно придбали у столиці нове помешкання. І не так вже й дорого – тисяча доларів за квадратний метр. Заощаджень мали небагато, тому довелося узяти кредит в банку на 25 років під 17 відсотків річних. А от якщо говорити про молоду родину, яка будується або купує квартиру, то їй нададуть кредит усього… під п’ять відсотків.
Що стосується доріг, то вони, звісно, не такі, як, скажімо, у сусідній Польщі, але й не такі, як у нас, це вже точно. Як висловився мій співбесідник, місцеві шляхи нагадують стару свитину, хоча й не нову, але дуже гарно залатану. Ціни на пальне приблизно такі ж, як в Україні. Так, А-95 коштує близько 30 тисяч «зайчиків» за літр, а це трохи більше долара. Приємно також здивувало, що місцеві даішники не беруть хабарів. З корупцією у сусідній державі, запевняє місцевий люд, тут справді борються не на словах.
«Ми заходили у магазини і попервах якось незвично себе почували, — веде далі Дмитро Іванович, — бо всі розрахунки у тисячах білоруських рублів, або ж, як їх тут називають, «зайчиках». Долар за курсом — дві тисячі. Зауважив, що «сябри» цінують свої товари. Вони повсюдно виставлені, мовити б, на передньому плані, а от заморським речам відведено другі ролі. Є крамниці, які торгують винятково білоруською продукцією. Інколи можна на цінниках побачити вартість товару у білоруських або російських рублях, доларах і євро, натомість у гривнях – не зустрічав».
Зять мого співрозмовника працює в одній із російських компаній, яких тут дуже багато. Росіяни, каже, непогано платять у своїй валюті. Він отримує 15 тисяч рублів, а це приблизно півтисячі «зелених». Донька Наталія заробляє дещо менше – 300 доларів. Загалом мінімальна зарплата у Білорусі, як і пенсія – сотня «зелених». За своє трикімнатне помешкання, враховуючи газ, електрику та телефон (інтернет), родина відраховує щомісячно по 55 доларів із сімейного бюджету. Харчування обходиться у сотню «баксів», хоча можна набрати дорогих наїдків і на більшу суму. Проїзд у транспорті, як і у нас, суттєво різниться. Приміром, у трамваї та тролейбусі коштує 600 «зайчиків», а ось у маршрутному таксі — від 1800 до 2000.
Як стверджує пан Попович, життєвий рівень родини його доньки значно вищий за рівень життя нашого «середнячка». Щоб зекономити, зять закарпатця привозить продукти із відряджень, тобто з міст, розташованих далеко від столиці. Там дешевше усе – м’ясо, ковбаси, вуджені вироби, масло. Сім’я Наталії із чотирьох осіб щороку виїздить на відпочинок у Туреччину, або ж у Єгипет.
Звісно, що мукачівця цікавило, як ставляться білоруси до Лукашенка. Дуже люблять «бацьку» старші люди, а ось підприємці – не вельми. Передусім білорусам до вподоби його «сильна рука» й те, що він «усе тримає під контролем».
Зі слів зятя пана Дмитра, «бацька» в одній із військових частин має завжди напоготові два гелікоптери та літак. Будь-коли, без попередження, він може сісти на вертоліт чи літак і полетіти в будь-яку точку держави з перевіркою. Так було й тоді, коли області рапортували у столицю про завершення збору врожаю або посівної. Побачивши, що рапорти суттєво відрізняються від реальності, Лукашенко дав доброї прочуханки за приписки й познімав перших керівників областей та районів.
«Там усе залишилося так, як у 80-х роках минулого століття, навіть на чисто прибрані монументи Другої світової війни наречені дотепер приносять квіти», — резюмував пан Попович.
