Будинки цього знаменитого села на Хустщині облаштовано під яблуневий промисел. Тому молоді сім’ї вже знають — у проект майбутнього дому обов’язково треба закласти великий підвал – виключно для яблук. Щороку в таких золотарівських підземеллях зберігається загалом до 1000 тонн ранеток та йонатанок, а яблуневі сади займають півтериторії самого села...
Навіть російські рекетири ставилися до золотарівців «по-християнськи»
Сам яблуневий промисел став важливою частиною життя золотарівців, тож, аби продати цей райський плід, селяни долали (та й долають зараз) сотні, тисячі кілометрів. Дороги до Уральська, Новосибірська, Красноярська, міст Центральної Росії, Казахстану місцеві знають краще, ніж маршрути до сусідніх районів рідного краю. А про сутички з російською мафією та прикордонниками у Золотарьові ходять легенди.
— У 90-х приїдеш на базар у Росію, дивишся, а «братки» вже ходять по рядах, роздивляються, — розповідає Юрій Шардюк. — Побачать, що новачок приїхав, і починають розпитувати — хто, звідки, що продаєш... Щодня треба було сплачувати певну суму — 10 доларів чи скільки вже попросять, тоді тебе не чіпатимуть... Щоправда, у Росії більше з кавказців брали «податок», їх пресували сильніше. А про тих, хто із Закарпаття, казали, що це – слов’яни, християни, з них брали менше... Бригадами ходили, кличка була в кожної бригади своя. Якщо сказав, що платиш такому й такому, то тебе інша бригада не чіпала. У них суворі закони були...
Перед збором урожаю не завадить висповідатися
Садівництво закинуло до Росії й іншого золотарівця, сусіда пана Юрія — Василя Марічинця. Якось у поїзді розговорився з директором радгоспу на Бєлгородщині. Й одразу прийняв запрошення стати тамтешнім садівником. Багато садівничих прийомів пан Василь використав з власного бєлгородського досвіду. Нині його сад — один із найбільших приватних у селі (до 65 дерев). У найурожайніші роки Василь Марічинець збирає до 30 тонн яблук. Чоловік запрошує оглянути гордість свого обійстя, власноруч збудований «термос». Від яблучного духу всередині кімнати аж запаморочилося в голові, все приміщення вщерть заставлене ящиками з солодкими плодами. Приміщення спеціально облаштоване для зберігання яблук, розповідає господар. Стіни «термосу» подвійні, між прокладеною цеглою – повітря. Температуру, вологість тут треба постійно вимірювати і регулювати.
Восени збором яблук займається дружина пана Василя. Через ушкоджену руку чоловік не може водночас триматися за драбину і зривати плоди, тому на 12-метрову висоту вибирається його 60-річна Марія.
— Перед тим, як зривати яблука, обов’язково треба переодягнутися в чисте і піти до церкви, висповідатися, — жартівливо зауважує сусід Юрій. – Коли балансуєш на десятиметровій драбині, є причина задуматися про вічне...
Фінансувати золотарівський фестиваль просилися всі. Але...
Окрема тема для золотарівців – користь та екологічність тутешніх яблук. Місцеві запевняють — золотарівські яблука і дешевші, і корисніші від магазинних. Але закарпатські покупці — як ті нерозумні жони, скаржаться садівники. Вони не хочуть думати, а лиш шукають собі май файного... Так і на базарі... Люди дивляться на ті мальовані яблука, а про те, що всередині там більше шкоди, ніж користі, не думають...
Місцевий сільський голова Іван Бабич зауважує, що, якщо селяни почнуть обприскувати дерева отрутохімікатами, це піде їм лише на збиток: «Пестициди дорогі, витрати на них не окупляться. Та й без обробки тутешні сорти дають хороший урожай».
Колись площа садів радгоспу в Золотарьові сягала 1000 га, нині у приватних обійстях яблуні ростуть на 300 гектарах. Після занепаду господарства обробляти дерева отрутохімікатами просто не було кому. Через відсутність пестицидів ті саджанці, які звикли до хімічної обробки, самі поступово перестали плодоносити...
Кілька років тому в Хусті запрацював перероблювальний завод. Він приймає до 2000 тонн яблук на рік, тож селяни змогли збувати там частину плодів. Завод співпрацює з німецькими інвесторами. «Замірявши і побачивши, наскільки екологічно чистою є наша продукція, іноземна компанія одразу ж почала закуповувати золотарівські ранети», — каже І.Бабич.
У селі започатковано фестиваль, присвячений «стратегічному фруктові» — «Золотарівське яблуко». Він відразу викликав широкий інтерес на Закарпатті. Восени було заплановано провести це свято вдруге. Тим більше, що підтримати його фінансово погодилися відразу кілька меценатів. Але проблема в тому, що вони були одночасно запеклими конкурентами на виборах у парламент і виключали можливість співпрацювати разом. Тож золотарівці подякували за пропозиції і… відмовилися проводити фестиваль.
Нині Золотарьово в пошуках інвесторів, котрі змогли б відновити роботу фруктосховища та колишнього соко-винного заводу, який можна переобладнати у цех з виготовлення фруктового пюре. На цей проект місцева влада покладає великі надії, кажуть, тоді яблунева столиця Закарпаття має всі шанси підтвердити свій традиційний статус.
