Чи можна було за радянських часів побудувати в окремому селі розвинутий соціалізм? Тодішній голова колгоспу «Прикордонник» Андор Біров довів, що таки можна. Село Пийтерфолво (у радянський час Петрово) на Виноградівщині унікальне тим, що й нині нічим не поступається будь-якому місту, тим паче районному центру. Є тут свій спорткомплекс, парк розваг для малечі – зі справжнім «чортовим колесом» та іншими атракціонами, а також велика картинна галерея найкращих закарпатських художників.
Колись звичайне село, в якому мешкало близько 2000 жителів, переважно угорців, за короткий час перетворилося на потужний аграрно-промисловий комплекс і культурний центр. А загалом колгосп-«мільйонер» під керівництвом Андора Бірова збудував п’ять шкіл, чотири дитсадки та Будинки культури. Про свої здобутки Біров навіть написав книгу «Осмислюючи пройдене» (з досвіду агрофірми-колгоспу «Прикордонник»), яка була видана у 1991 році і вже практично стала раритетом.
Зароблені мільйони – у техніку та освіту
Два роки тому Андор Олександрович відзначав своє 80-річчя. Привітало його і обласне начальство. Досі дивуються наші можновладці здобуткам, які вдалися цьому чоловікові. Андор Біров – із селянської родини. Навчався в школі у сусідній Румунії, мріяв стати інженером, але після війни за порадою батьків поступив у педучилище, яке відкрили в Хусті. Отримав диплом учителя, а в 20 років уже дослужився до директора і продовжив навчання в університеті. Директор школи був авторитетною людиною, до його порад дослухалися.
У 1959 році його, як успішного організатора, запросили працювати у колгосп “Прикордонник” у сусідньому селі Петрово, а через два роки вчитель Біров його очолив. Це було найбільше господарство району, в яке об’єднали п’ять сіл із населенням 9600 чоловік.
Освіта і техніка – це дві основні складові, якими користувався господарник. Андор Біров насамперед подбав про виховання кадрів. Здібну молодь відправляв на навчання у вузи, а потім забезпечував житлом. Уже за кілька років колгосп став одним із кращих господарств краю. Причому майже половину прибутків приносили заготівля і переробка на місці овочів, винограду і тютюну. Побудували свій консервний завод, який випускав щороку понад 2,5 мільйона банок. Свиноферма давала до 300 тонн м’яса, а у холодильнику на весну чекали 500 тонн овочів і фруктів. Навіть філії столичних заводів працювали у селі – «Арсенал» виготовляв запчастини для фотоапаратів, «Сокіл» шив спортивний одяг, у 1987 році налагодилася співпраця з угорським оптичним заводом «МОМ». А найдивовижніше те, що вдалося вдвічі-втричі збільшити врожай зернових – до 62 центнерів із гектара! На полях спорудили іригаційну систему, в колгоспі нараховувалось 140 тракторів та 23 зернозбиральні комбайни.
На отримані, без перебільшення, мільйонні прибутки вели будівництво – зводили не лише школи і Будинки культури, а й великий спорткомплекс, де тренувалася дівоча команда з хокею на траві, проводилися навіть республіканські змагання. Ансамбль пісні і танцю «Тиса», де займалося 120 дівчат і хлопців, здобув звання народного. А у сільському парку звели справжню японську пагоду, «чортове колесо» та інші атракціони, які у той час були хіба що в Ужгороді. «Адже ми будуємо не на рік і не на два, і прийдешні покоління нам не пробачать, якщо залишимо після себе примітивні і неестетичні споруди», – писав Андор Біров.
Багато хто вважав, що весь секрет – у зв’язках підприємливого угорця з високим партійним начальством у Києві та Москві. Бо Андор Біров шість разів (!) обирався депутатом Верховної Ради УРСР, отримав зірку Героя, інші високі державні відзнаки. Можливо й так, однак просто за гарні очі ніхто б грошей не дав – їх потрібно було заробити. І тепер він каже, що селянинові недостатньо просто дати землю. «До землі, крім бажання її обробляти, потрібні і добриво, і насіння, і техніка. А якщо цього немає, то, відповідно, хлібороб у полі з лопатою і мотикою – не хазяїн, а раб».
Сільська галерея – друга після ужгородського музею
«Із кожної закордонної поїздки привожу з собою альбоми, книжки з архітектури, намагаюся запозичити все, що корисно і гарно», – писав Андор Біров у своїй книзі. Причому не лише будував, а й зберігав для нащадків надбання минулого. Зокрема у 1986 році за його ініціативи у колишньому панському маєтку було відкрито картинну галерею, в якій нині зберігаються полотна найвідоміших художників Закарпаття.
«У першу чергу хочу розповісти про саму будівлю, де розташована галерея, – зустрічає гостей Іда Борбель, директор галереї. – Збудував її у 1896 році колишній міністр сільського господарства Австро-Угорщини Ендре Дьордь, автор багатьох праць з економіки, член Академії Наук Угорщини».
Народився угорський урядовець у Хусті, а мешкав із родиною у Будапешті. Невідомо чому саме у цій місцевості вирішив збудувати собі літню резиденцію – можливо через те, що неподалік простягалися великі поля тютюну, технологією вирощування якого міністр займався. А цю будівлю досі у селі називають замком, зокрема «Дьордь коштей». Розповідають, що пізніше очільник розорився і змушений був продати свій маєток місцевому багатому єврею. У 1944 році тут створили прикордонну комендатуру, а в 1948-му – розташувалися класи середньої школи для окружних сіл. У 1960-х цю помпезну будівлю перетворили на гуртожиток для молодих спеціалістів.
«Наш голова колгоспу, який на той час уже відвідав Англію та Америку, де познайомився з надбанням світової культури, вирішив, що в селі обов’язково має бути власна картинна галерея, – каже Іда Борбель. – Мені особисто розповідав, що коли вперше на правлінні колгоспу повідомив про свою мрію, то побачив на обличчях більшості простих людей неабияке здивування. «Навіщо це нам, товаришу Біров?» – запитували вони. А він незабаром запросив до села відомих портретистів і попросив намалювати всіх передовиків. Тому люди почали спочатку приходити до галереї, аби просто подивитися на знайомих. А згодом деякі з них зацікавились і високим мистецтвом». Тепер за багатством експонатів галерея у Пийтерфолво поступається хіба що Закарпатському обласному художньому музею. Одну частину картин Андор Біров особисто вибирав та купляв, а інші були створені під час пленерів. Художники приїздили до села, мешкали тут і шукали підходящі теми.
У галереї зберігається близько 200 картин найвідоміших закарпатських митців. Серед них – Антона Кашшая, Василя Габди, Володимира Приходька, Василя Скакандія, Володимира Микити та багатьох інших. Причому не по одній – від кожного з десяток і більше. Прикро згадувати, але факт був – декілька найцінніших робіт, зокрема полотна Йосипа Бокшая, безслідно зникли у 2002 році під час зухвалого пограбування…
Нині музей перебуває на балансі сільської ради. А гроші на ремонт і охоронну систему отримали завдяки гранту з Угорщини на 9 мільйонів форинтів. Допомагають і члени мистецького об’єднання ім. Міхая Мункачі, зокрема в організації пленерів та виставок. «Ми і надалі заохочуємо митців приїздити до нас, щороку проводимо пленери, завдяки цьому експозиція галереї постійно поповнюється, – каже Іда Борбель. – Бо інших грошей на придбання картин немає».
На початку листопада тут відкривається нова експозиція – директора місцевої школи мистецтв Габора Гомокі. Виставка складатиметься з 33 робіт – за числом років молодого митця. Є тут і куточок пам’яті великого друга галереї Павла Балли...
Тут поруч хати бідняка, багатіята вчителя
Ще одна цікавинка, яку зберіг для нас Андор Біров, – етнографічний музей і скансен. Про Затисянський краєзнавчий музей знають небагато закарпатців, а що вже казати про туристів! А розташований він неподалік від центру села, знайти його просто – на трасі є табличка.
Цей музейний комплекс було урочисто відкрито 27 грудня 1970 року. Експозиція знайомила перших відвідувачів з історією та побутом населення цього району Закарпаття кінця ХІХ – початку ХХ століття. А все почалося з будівлі – колишнього маєтку землевласника Фогораші, побудованого у 1890 році в стилі класицизму, з білосніжними колонами. «Тут буде музей трудової слави», – вирішив Андор Біров. І своє слово стримав, хоча, мабуть, не всі селяни розуміли, навіщо потрібен музей у селі. Спочатку серед експонатів були лише вироби місцевих підприємств, сувеніри та фотографії передовиків. А ось його дружина, Юліанна Біров, почала збирати й етнографічний матеріал. Саме вона і стала першим директором цього закладу. «А нині це єдиний музей такого роду, де представлена у повному об’ємі народна культура угорців Затисянщини, – каже Іда Борбель. – На жаль, недавно з Будапешта надійшла сумна звістка – Юліанна померла…»
Починається експозиція скансену з будинку заможного селянина – належав він колись місцевому мешканцю Йожефу Бікі. Побудований у 1882 році. Андор Біров наказав розібрати його і акуратно спорудити заново на території музею у 1974 році. Насамперед вражають тут масивні різьблені меблі, а також безліч різного начиння. Серед них речі, про застосування яких теперішнє покоління не має найменшого уявлення. Наприклад, скляна мухоловка, розкладний стілець на одній ніжці – для пастухів, пристрій для топтання картоплі, схожий на дитячого коника...
У 1976 році до музею потрапила ще одна будівля – першої школи у Пийтерфолво. Важко уявити, що у таких класах у 20-их роках минулого століття одночасно навчалися діти з 1-го по 6-ий клас. Віконця маленькі, світла мало навіть удень, лавиця для сидіння розташована на парті, що стоїть позаду в ряді. По сусідству – житлова кімнатка для вчителя.
І нарешті – можна побачити реконструйовану хату бідняка з плетеними стінами, 1918 року. Оскільки біднота проживала на землях, які час від часу заливалися водою під час паводків, відповідно помешкання робили так, аби його можна було легко відновити. Гілки обмазували глиною, стріхи конструювали з очерету і соломи. Підлога також була з утрамбованої глини. В одній кімнатці могли мешкати декілька поколінь.
З 1998 року краєзнавчий музей взяло під опіку товариство угорської культури. І хоча нових експонатів практично не додалося, однак вдалося зберегти те, що було, а також встановлено інформаційні стенди. «Звісно, нелегко порівнювати ті часи і сьогоднішні. Нині грошей часом не вистачає навіть на елементарні речі», – зітхає Іда Борбель.
Сподіватися лишена власні руки
Навпроти хати родини Надь височіє величезна недобудована споруда поліклініки-лікарні, яка мала б обслуговувати всі навколишні села. Завершити будівельні роботи не встигли – колгоспи розпалися, підприємства перестали працювати, грошей не стало.
Маргарита Надь разом із донькою займаються народним ткацтвом – на старовинних дерев’яних станках, яким уже близько сотні років. А її чоловік Борно збирає по крихтах предмети побуту, які були у вжитку в минулому столітті, тобто якими користувалися наші діди і прадіди. Всі ці речі вже не поміщаються у пивниці, тому розташовані на стінах будинку. «Це не для туристів, а скоріш для себе, – каже господар. – Шкода дивитися, як люди ставляться до свого минулого, тому і намагаємося зберегти з дружиною те, що ще можна».
Показує маленький трактор Deutz – німецький, 1952 року випуску. Досі справний, на ньому працює, обробляє власний невеличкий наділ землі. «На життя жалітися не маємо права, все в наших руках – маємо лише постійно важко працювати», – каже Борно Надь. І на прощання пригощає власним густим новим вином, міцною паленкою.
Під вечір височіє над селом на темному небі величезне коло «чортового колеса». Вмикають його хіба на великі свята. Якось моторошно стає і від того, що поруч розташоване сільське кладовище.
«Я закоханий у свій край. Особливо гарний він у весняні, літні дні, коли все навкруги буяє, потопає в зелені, дихається свіжо, вільно…» – колись написав у своїй книзі Андор Біров. Нині він уже давно на пенсії. Шкода йому, мабуть, дивитися на те, що сталося за останні десятиліття з його рідним селом. Бо у Пийтерфолво молодь, в основному, працює за кордоном. Роботи у селі практично немає. Єдине велике підприємство – російська фірма «Дядя Ваня», що займається консервуванням овочів. Але до прибутків, які мав колгосп «Прикордонник» 25 років тому, і йому, вочевидь, ще дуже далеко. Та й різниця велика – вкладати гроші у розвиток населеного пункту сьогоднішні мільйонери вже не дуже поспішають…
