За плечима ужгородського угорця зі словацьким корінням Карла Смутка –понад 40-річний досвід знімкування. Тож прізвище професіонала фігурує в багатьох популярних виданнях, крайових туристичних путівниках, мистецьких альбомах.
– У якому жанрі любите працювати?
– Мене цікавить буквально все: від фотографування предметки до, приміром, весільного фото, щоправда, на перше місце ставлю пейзаж. Портретне фото – також складний жанр, серйозна робота. Світлинар повинен знайти ту фішку, акцентувати увагу, наприклад, на очах, у яких видно душу. Спробуйте втілити доброзичливість, коли чоловік усе життя звик керувати, командувати, приймати поклони – і це в’їлося в його обличчя, єство!..
Що ще? Закарпатським фотографам тяжко проявитися в жанрі ню. Насамперед через те, що є дефіцит дівчат, жінок, які згодні позувати оголеними. Містечко наше мале, кожен кожного знає, тому рідко хто й наважується на такий подвиг.
А табу в мене на фотографування похоронів, бомжів, алкашів.
– Як воно – знімати весілля?
– Весілля надзвичайно дисциплінує фотографа. По-перше, не дає права на помилку: ніхто ж через твою незібраність, неуважність чи повільність не зіграє його знову. По-друге, на весіллі у твоєму об’єктиві – різні люди, причому зовнішньо й за вдачею. По-третє, в окремі періоди на світлинарі тримається чи не все весілля. Приміром, коли чимало гостей уже не цілком тверезі, тоді ними доводиться тактовно керувати, спрямовувати. У результаті на знімках усі мають бути гарними, щасливими, радісними, привабливими, має бути переданий дух свята. Нині з’явилася купа аматорів, котрі вважають, що досить купити фотоапарат й безперестанку клацати. Як наслідок, знімків – сотні, а дивитися нічого.
Інша проблема: закарпатські весілля втрачають свій неповторний національний колорит, традиції, перетворюючись на бізнес. До цього підштовхують і організатори, і фотографи, і тамади, і закостенілість мислення, мовляв, зіграти весілля так, як усі. Галопуючими темпами полонять край однакові банальні, примітивні сценарії, у яких усе вкрай заорганізовано, ні хвилини не передбачено для імпровізації, нема простору для творчої фантазії, сюрпризів. Молоді не можуть відлучитися, бо все розписано, хто де, коли і як, чому і навіщо. А ще гірше – коли заклопотані насамперед тим, аби на столі доста було їсти й пити. Тому фотографи зазвичай «тихо» підлаштовуються.
– Які у вас критерії до вдалої світлини?
– З будь-якої вилазки на природу я задоволений хіба що одним-двома фото. З двохсот-трьохсот! Не люблю, коли у фото вираховують пропорції, звертаються до математичних співвідношень. Я не аналітик, а людина настрою, тому світлина для мене – це емоції. Щоправда, на Закарпатті, на жаль, бракує професійної фотокритики.
– Перехід на цифрову технологію знімкування, поява комп’ютерів дали свої позитиви й певні негативи. Але ж залишаються й затяті прихильники плівки.
– Що й казати: кожен кулик своє болото хвалить. Тобто хтось, незважаючи ні на що, молиться на плівку, хтось давно на «цифру». Так само можна нескінченно дискутувати про переваги чорно-білого фото над кольоровим і навпаки…
Так, масовість фотографування, корені якого в тому, що вже кожна родина має апарат, серйозно вдарила насамперед по художній світлині. Нічого не вдієш – прогрес є прогрес. Я також років сім тому цілком відмовився від плівки. З різних причин. Головна – поступово переконався, що «цифра» фотографує ні на йоту не гірше. Відтак кілька потрібних ефектів можна досягти на комп’ютері. І навіть професіонал не розрізнить, чи це плівка, чи «цифра».
– Що для фотографа є найтяжчим?
– Мало бути здібним фотографом, треба вміти ще себе подати, продати. Так побудований бізнес, такі закони життя. Коли я керував фотолабораторією, то стикався з талановитими, перспективними молодими хлопцями, які мали чудовий потенціал, але не мали амбіцій прославитися, натомість інші знімкували слабше, але горіли бажанням чогось добитися й урешті досягали. Погодьтеся, мокнути під дощем або мерзнути взимку, витратити чимало грошей, наїздити сто-двісті кілометрів або падати з ніг від утоми заради кількох, а нерідко й одного кадру – це діагноз.
Михайло Фединишинець, газета "Старий Замок"
