30 вересня має бути поставлено крапку в затяжній політичній кризі, що триває в Україні понад рік. Хоч найбільш вірогідно, що буде лише кома, бо очевидно, що без стратегічного примирення між Сходом і Заходом тривалий спокій на політичному олімпі неможливий. А обставини нині такі, що говорити про широку й плідну співпрацю між елітами різних частин України, на жаль, не випадає. Надто велика між ними прірва недовіри, ціннісних орієнтацій, світоглядних принципів. І надто велика спокуса захопити вс
Усе почалося з кидка Олександра Мороза, котрий розвалив Помаранчеву коаліцію й приєднався заради посад і влади до об’єднання гримучої суміші – біло-блакитних олігархів та червоних комуністів. При цьому саме тоді Олександр Мороз почав виставляти себе за миротворця, хоча нічого, окрім посилення протистояння, його вчинок не приніс. Вже в серпні 2006 року Віктор Ющенко мав усі законні підстави розпустити цей парламент, але пішов йому назустріч, запропонувавши всім політичним силам підписати документ, який би визначив стратегічні засади внутрішньої й зовнішньої політики і котрий назвали універсалом.
Однак дуже скоро виявилося, що нові коаліціянти сприйняли добру волю Президента за слабкість і, здобувши ключові посади, зовсім не мали наміру ділитися владою, а взяли курс на її узурпацію. Піком нових політичних кульбітів стало ухвалення Закону про Кабмін, до чого долучилася й фракція БЮТу. Цим кроком Юлія Володимирівна прагнула реалізувати дві мети: заявити про себе як про гравця, якого в жодному разі не можна ігнорувати, а також остаточно розсварити «Нашу Україну» й Регіони, унеможливлюючи широку коаліцію й змушуючи Віктора Ющенка шукати союзників лише у таборі помаранчевих.
Остаточно переповнив чашу терпіння Президента знову Олександр Мороз, який своїми заявами про формування конституційної більшості в парламенті просто змусив Віктора Ющенка вдатися до кроку, який би захистив волю виборців, і оголосити нові вибори. Таким чином, перетягування ковдри на себе, як це було з боку помаранчевих у 2005 році чи коаліціянтів у 2006–2007 роках завжди закінчуватиметься кризами, бо змінити волю виборців половини України жодними інтригами, посадовими призначеннями чи кон’юктурно схваленими документами неможливо. Це мають зрозуміти політики особливо нового покоління, які пов’язують свою долю з долею країни.
То які ж загрози й перспективи несуть із собою нові вибори? Головний їх ризик закладений у норму нового закону, а саме у необхідність, щоб кількість голосувальників перевищила 50 відсотків. Якщо цього не станеться, то криза триватиме ще невизначений час, бо попередній парламент працювати не може, оскільки не налічує необхідних 300 депутатів, а новий не сформується. Це тягне за собою зрив бюджетного процесу, підвішений стан уряду, консервацію всіх негативних явищ, які вже можуть перерости у фінансову й економічну кризу. Така норма – яскравий приклад крючкотворства нинішніх коаліціянтів, які, прагнучи зірвати вибори, шукали нові і нові зачіпки. І, як наслідок, підклали міну також під себе, бо в нинішній ситуації від зриву виборів не виграє ніхто. Хіба особисто Мороз, який ще кілька місяців вважатиме себе Головою нечинної Верховної Ради. Хоча за всіма прогнозами такий сценарій дуже маловірогідний, і сподіватимемося, що ця біда нас омине.
Інший ризик полягає в тому, що сила, яка програє вибори, але здобуде загалом понад 150 мандатів, може відмовитися визнати вибори, не склавши присягу, й знову ж фактично зірвати їх. Але при відсутності кричущих порушень такий сценарій також мало реальний, бо від нього втратять всі. Насамперед бізнесмени – й Регіонів , і «Нашої України» і БЮТу, а виграти можуть лише маргінали на кшталт «Вільних демократів». Крім того, політики, які підуть на такий крок втратять фактично всі перспективи на майбутнє.
То які ж найбільші перспективи нового парламенту?
За всіх обставин у ньому можливі лише дві коаліції – незалежно, скільки партій туди потраплять. Одна – навколо Партії регіонів з її незаперечним лідерством. Інша – з «Нашої України» та БЮТу. Причому, чим менше буде дрібних партій, тим політика буде прозорішою, без кулуарних торгів і підкупів гравців на кшталт Олександра Мороза і подібних.
У разі, якщо коаліцію створять Регіони, нинішній стан зміниться несуттєво. Хоча головна загроза, яка існувала навесні, відпаде. Тобто регіони не зможуть претендувати на конституційну більшість, а Президент, користуючись правом вето, зможе реально впливати як на дії парламенту, так і на політику держави. Хоча приховане двовладдя ще зберігатиметься, й загроза нових криз, особливо з наближенням президентських виборів, посилюватиметься.
Інший варіант – коаліція НУ-НС та БЮТу остаточно визначить європейський вибір України. Бо визначений принцип розподілу посад – 50 на 50 – та реальність могутньої опозиції в особі Регіонів, змусить демократів працювати на результат, бо інакше їх просто зметуть у 2010 році. Але найголовніший позитив такої коаліції в тому, що до неї мимоволі потягнеться й бізнес Сходу. Який не може розвиватися без європейських ринків і який зовсім не схильний до глухої опозиції. А не маючи змоги монополізувати владу за прикладом Росії, олігархічний бізнес в Україні змушений буде пристосовуватися до цивілізованих стосунків, як це відбувалося у всьому світі. Бо Карл Маркс мав слушність, що кожний капіталіст готовий на злочин заради надприбутків. Але обмежує його в цьому громадянське суспільство, яке створила західна цивілізація в другій половині ХХ на початку ХХІ століть. І саме вона забезпечила ті стандарти життя, яких гідні українці, що вважають себе європейцями.
