«Ми тут відзначаємо традиційно українських свят більше, ніж в Україні», – розповідає Лідер Товариства української культури в Угорщині та голова Європейського конгресу українців Ярослава Хортяні. Загальноугорський конкурс художнього читання українських віршів за багато років став настільки престижним, що у ньому активну участь беруть навіть угорські, не україномовні діти.
Громада випускає численні друковані видання, має танцювальний колектив «Веселка», жіночий хор «Берегиня», драматичний театр, чималу бібліотеку, недільні школи, які діють у кількох містах країни, а зараз працює над створенням українсько-угорського дитячого садка в Будапешті.
– У нас своєрідна громада, близько 60 % – вихідці з України, переважно із заходу та Закарпаття, 40 % – народжені вже в Угорщині, – це друга, третя генерації, – розповідає голова Товариства української культури (ТУК) пані Хортяні.
За даними останнього, у лютому цього року, перепису населення українцями себе визнали 5070 осіб. У 1993-му в Угорщині прийняли, на думку пані Ярослави, дуже прогресивний закон про нацменшини. Ним визнано 13 меншин, які історично проживали на території Угорщини. Держава взяла на себе зобов’язання підтримувати їх товариства матеріально. У січні 1999-го було обрано Республіканський орган самоврядування українців Угорщини та Республіканський орган самоврядування русинів Угорщини, які є центральними для цих меншин і обираються їх представниками раз на чотири роки.
Якщо раніше національні громади здобували кошти тільки за проектами, то відколи діє самоврядування, отримують допомогу, яка щороку закладається в державному бюджеті Угорщини. Щоправда, останні кілька літ через кризу вона не коригується на коефіцієнт інфляції. Законом передбачено також виділення кожній меншині приміщення розміром не менше 300 квадратних метрів.
– Спочатку ми допомагали Україні, – продовжує пані Ярослава. – Приймали у себе дітей, зокрема, постраждалих від аварії на ЧАЕС, із Перечинської школи-інтернату. Коли Закарпаття у 1998 році постраждало від повені, наше товариство за тиждень назбирало три каміони допомоги.
І ми чекали, що Україна нам надасть матеріальну допомогу. Але не дочекалися. Тільки якщо сюди збираються якісь посадовці, делегації, просимо: не їдьте з порожніми руками, привезіть костюми для виступів, книги.
Українська діаспора найбільше потребує саме літератури, художніх творів. Ми тим, що маємо, ділимося з іншими громадами. Нещодавно їздили в румунське село на відкриття центру української культури. Найбільше дітей в усій Румунії торік народилося саме в українському населеному пункті під назвою Щука. Я була шокована: навідалися до тамтешньої школи, а українських книжок немає!
Румунія підготувала підручник, щоб Україна видала для українських шкіл цієї країни, але він так і не побачив світ.
Угорське суспільство дуже толерантне
Недільні школи у нас працюють у Ніредьгазі, Мішкольці тощо. Є батьки, що возять своїх чад у Будапешт на заняття за 60 кілометрів. Раніше щороку ми організовували літні табори для дітей з України, Угорщини та сусідніх країн. Оскільки малолітні відпочивальники з різних держав і спільна мова для них – українська, то вони спілкувалися тільки нашою мовою. Це дуже важливо, бо коли дитина росте в україномовній сім’ї за межами України, вона не розуміє, що ж це за мова, якою, крім як удома, ніхто не розмовляє.
По всій Угорщині нині діє 14 українських осередків. Дуже тісні стосунки підтримуємо із Закарпатським народним хором. До української греко-католицької церкви у Будапешті іноді приїздить проводити Службу Божу священик з Ужгорода.
Крім культурної діяльності, займаємося ще й серйозною науковою, хоча збирати представницькі конференції дедалі важче – потрібні чималі кошти. Часто приходять до нас угорськомовні студенти – готують на наших матеріалах лекції, стало популярним писати дипломні роботи з українських тем.
З іншими нацменшинами ми часто проводимо «круглі столи», бо давно зрозуміли, що тільки спільними силами можемо захистити свої інтереси. Нещодавно ми мали зустрічі з президентом Угорщини, заступником прем’єра, міністром юстиції, депутатом європарламенту. Наша громада мала зауваження до проекту Конституції Угорщини, подала свою пропозицію і побачила, що нашу думку хотіли проігнорувати. Проте угорські політики зрозуміли, де вони недопрацювали. Політичні сили, майже всі, поважають українську громаду, прислухаються до нашої думки. Нинішній уряд Віктора Орбана розуміє, що, тільки відстоюючи і підтримуючи національну гордість, можна чогось досягти.
Угорське суспільство дуже добре ставиться до нас. Воно толерантне. Угорці приходять на наші літературні вечори, навіть якщо й жодного слова не розуміють. Запитую – чому? Кажуть, що, мовляв, ауру відчувають. Коли були проблеми з пам’ятником Шевченкові, я їхала в таксі і плакала, а водій мене заспокоював: не хвилюйтеся, ми всіх таксистів піднімемо і вирішимо ваше питання!
Інша справа – мас-медіа. Одні підходять об’єктивно, інші ж шукають, за що б зачепитися і вдарити по українцях. Часом самі угорці телефонують до мене, кажуть: захищайтеся! Звідки такі видання отримують гроші, я можу тільки здогадуватися.
Наша найбільша біда – специфічне російське лобі, яке весь час щось влаштовує. Мушу про це сказати, бо дуже воно мене мучить.
Майже детективи з пам’ятниками
Один із конфліктів виник, коли готувався до встановлення пам’ятник королю Угорщини Андрашу І та його дружині, українській княжні Анастасії, доньці Ярослава Мудрого, у місті Тіхань. Там, поблизу Балатону, діє 950-літнє абатство, засноване ченцями, які приїхали з Ярославною. Нам виділили для пам’ятника земельну ділянку, видали всі дозволи. Але за три тижні до відкриття, коли стало відомо, що на пам’ятнику буде напис українською, почався тиск на абатство, мерію, а потім і на мене. Мовляв, або забирайте напис, або пам’ятника не буде. Ледве відстояли…
– Були часи, – продовжує пані Ярослава, – коли ми воювали і з посольством України...
Докладніше про цю історію дізнаємося з видання українців в Угорщині «Громада». Передамо суть коротко, бо епопея була тривала і дуже бурхлива.
«Остання декада травня (2004 року. – Авт.) виявилася для української громади Угорщини справжнім випробуванням – їй прийшлось боротися проти, здавалось би, святої справи – встановлення пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку в Будапешті. Подія, на перший погляд, неймовірна. Адже проти встановлення пам’ятника виступила саме та громада, яка довго і наполегливо боролася за відкриття пам’ятної дошки «Русалці Дністровій» у Будапешті, Лесі Українці в Александрійській бібліотеці (Єгипет), пам’ятника Анастасії, доньці Ярослава Мудрого, та угорському королю Андрашу на півострові Тіхань (Угорщина)».
Почалося усе з того, що українці з ТУК випадково прочитали в одній із центральних угорських газет, що в Будапешті планується встановлення пам’ятника Шевченкові. «Звернувшись до Посольства України в Угорщині, дізналися, що його встановлення ініційоване Омеляном Русином, колишнім заввідділом агітації та пропаганди Ужгородського обкому партії, головою фантомного Товариства української інтелігенції. Сумнозвісна «діяльність» цієї людини була нам добре відома, тому ми почали добиватися, щоб нам показали місце, де буде встановлена і як виглядатиме скульптура Шевченка.
З’ясувалося, що встановлення планується в одному з віддалених від центру місць, та ще й під бункером, що залишився з часів Другої світової війни. Побачивши місце, ми одразу ж заявили свій протест. У відповідь тодішній Посол України в Угорщині доктор Орест Климпуш рішуче припинив спробу знущання над пам’яттю Великого Кобзаря.
Для того, щоб запобігти подальшим спробам дискредитації справи увічнення пам’яті Шевченка в Угорщині, на Змішаній угорсько-українській міжурядовій комісії з питань захисту прав національних меншин було прийнято резолюцію, за якою встановлення будь-яких пам’ятників, які мають відношення до українців, повинно бути узгоджене з Державним самоврядуванням українців Угорщини».
Згодом керівники ТУК дізналися, що їх… запрошують на відкриття пам’ятника. Поцікавилися, де він буде і як виглядатиме. Лише за кілька днів до призначеної дати отримали дозвіл подивитися вже готове відлите погруддя в майстерні автора, угорського скульптора Іштвана Марошіча.
«...У майстерні перед нами постав бронзовий бюст якогось чоловіка, який і близько не схожий на Тараса Шевченка. Наше обурення не мало меж, і реакція всіх присутніх була однаковою. Негайно скликали депутатів Державного самоврядування українців Угорщини, які ухвалили одностайне рішення – заявити протест офіційним українським та угорським органам проти встановлення цієї скульптури. Коли ж ми висловили свою негативну думку послу Юрію Мушці, він відповів, що «при повному глузді і здоровій пам’яті» заявляє, що «це – Шевченко, і пам’ятник буде встановлено, хочемо ми того чи ні». На запитання, що ж скажуть українці в Україні, коли побачать відкриття, відповів, що «люди зараз зайняті пошуками хліба насущного. Головне те, що пам’ятник є, а який – немає значення».
Цікаво, що спочатку над монументом працював український автор – народний художник, голова спілки художників, академік Володимир Чепелик. «Відставку» йому дали, коли вже було все готове для відливу бюста, – мовляв, працює угорський скульптор. Як з’ясувалося згодом, «мерія Будапешта, що виділила кошти на спорудження пам’ятника, вже більше року вела переговори з посольством, не поставивши до відома ні Столичне, ні Державне самоврядування українців... Згідно із законом, про це мало бути повідомлене Українське самоврядування».
Словом, скандал розгорівся на весь світ, із численними зверненнями до президентів обох держав. До протесту української громади Угорщини приєдналися громадські організації української діаспори по всьому світу, зокрема Світовий Конгрес Українців, Європейський Конгрес Українців, Українська Всесвітня Координаційна Рада та представники української інтелігенції.
Відтак погруддя встановили на території посольства, а новий пам’ятник Кобзарю, авторства львівського скульптора Івана Микитюка, – в центральному масиві елітної частини Буди – частини Будапешта у скверику біля Української греко-католицької церкви. На церемонії відкриття у 2007 році був Президент України Віктор Ющенко.
Велика заслуга активних українців Угорщини й у тому, що угорська влада офіційно визнала Голодомор 1932-33 років в Україні і встановила пам’ятний знак про цю трагедію у скверику неподалік угорського Парламенту.
