Іще п’ятдесят років тому у Словаччині було чимало українських шкіл, але зараз кількість місць, де навчають української мови, можна порахувати на пальцях однієї руки.
Одне з них – Пряшівський університет, де на кафедрі україністики навчаються 120 студентів. Незважаючи на загальну тенденцію зменшення числа таких закладів, у Словаччині залишаються люди, які вважають за потрібне вивчати мову сусідньої країни. Вони організовують фестивалі, видають газети і бачать Україну в європейському контексті, а деякі – навіть розглядають українську мову як можливість знайти добру роботу.
Дедалі більше українських студентів обирають Словаччину як місце для здобуття вищої освіти. За даними газети «Нове життя», у березні 2017-го в Словаччині навчалися 1258 студентів із України. В університеті Пряшева у 2016–2017 році було 328 українських студентів, а у 2017–2018-му – уже 570. Вивчають вони, серед іншого, словацьку мову і культуру, гуманітарні дисципліни, а також інформатику, біологію і екологію. Але викладають тут і українську мову.
Валерія Чернак майже 16 років тому переїхала з сім’єю в Словаччину. В університеті Пряшева вивчала українську та англійську мови за спеціалізацією «педагогіка». Зараз вона – аспірантка кафедри україністики.
Валерія розповідає, що кількість українських студентів щороку зростає, але в той же час меншає словаків. Є групи виключно українські, є з декількома словацькими студентами. В Пряшеві є гімназія імені Тараса Шевченка, в якій вивчають українську мову і літературу саме словаки. Хто цікавиться темою більше – здобуває вищу освіту на кафедрі україністики.
В університеті ж намагаються створювати якомога більше можливостей для студентів. Одна з них – «Слов’янське Різдво», передріздвяна програма для студентів. Навесні відбувається конкурс декламаторів. Чимало подій проводять у Центрі української культури. У Пряшеві Союз русинів-українців видає газету «Нове життя», також є «Дукля» – літературний періодичний журнал – і дитяча газета «Веселка». Усі ці публікації є в читальному залі університету, тому студенти можуть використовувати їх для навчання.
У театр імені Олександра Духновича приїжджають ансамблі і колективи, як з театральними, так і з пісенними програмами. Є тісна співпраця з Ужгородом, різноманітні міжфакультетські поїздки. Приїжджають із презентаціями українські автори, мовознавці відвідують конференції, митці привозять свої виставки.
Хоча загалом у Словаччині стан вивчення української мови переживає не найкращі часи. Підтримка української громади щороку знижується: в Союзі русинів-українців розповідають, що отримують дедалі менше фінансування, відповідно, менше можливостей організувати цікаві події для своєї спільноти.
— Звісно, що хотілося б підтримки україністики від словацького уряду. Бо, порівняно з 90-ми роками, скорочується викладання в школах, їх раніше було більше, – говорить Валерія.
У Пряшеві теж залишилась лише одна гімназія, де можна отримати основи української.
— Це середня школа-гімназія імені Тараса Шевченка у Пряшеві, є ще одна школа у селі Орябина, де вивчають українську, і ще одна в селі Убля, на кордоні, де є гурток мови. Це все, що залишилося від українського шкільництва, яке колись було дуже добре розвинене, – розповідає Павло Богдан, заступник голови правління Союзу русинів-українців Словаччини.
У 50–60-х роках минулого століття майже в кожному селі була школа, де так чи інакше вивчали українську. Хтось робив це за допомогою книжного «язичія», хтось – за допомогою «карпато-руської мови», іноді просто викладали російською. Згодом почався процес переходу таких шкіл суто на українську мову навчання, але він не був продуманим: не вистачало учителів, підручників. Тому деякі школи вирішили перейти одразу на словацьку мову.
У 70–80-х роках відбувалась інтеграція шкіл, тобто об’єднували менші у більші, тоді закрили чимало з них. Ще одна проблема виникла в 90-х, коли під час перепису населення у анкеті були дві окремі графи: «українець» і «русин». Цей розподіл теж не сприяв розвиткові українських шкіл у регіоні.
Три роки тому зникла велика школа в місті Гуменне, яку побудували спеціально для українців. Там навіть був гуртожиток, бо приїжджали учні з околиць. Але з часом їх ставало все менше. Система працює так, що школа одержує гроші залежно від кількості учнів. Відповідно, чим менше школярів – тим менше фінансування. Тому навчальний заклад і закрили.
Раніше українську викладали в університеті Матея Бела в Банській-Бистриці. Зараз цієї можливості немає. Павло Богдан висловив сумнів у майбутньому: «Нам нелегко працювати, ми сумніваємось в тому, чи буде далі існувати тут українство як таке, коли відійде старше покоління. Коли немає шкіл, не вивчають мову, згодом не буде і людей, які змогли б працювати в області культури, освіти. Усе зникне».
Серед українців, які живуть та зробили успішну кар'єру в Словаччині - художниця Наталія Студенкова, яка живе в Кошицях із сім’єю уже близько 10 років. Переїзд у Словаччину був родинним рішенням. Спочатку приїхали з чоловіком як туристи, захопились природою і доброзичливістю людей, а згодом переїхали сюди жити. Художниця мала чимало виставок у різних містах Словаччини – в Гуменному, в Пряшеві, Свиднику, Кошицях, Братиславі, – а також брала участь у фестивалях і пленерах по всьому світу – в США, Італії, Болгарії, Таїланді. Також її роботи нещодавно були представлені в Пакистані на міжнародному акварельному бієнале.
У державному оперному театрі Кошиць також працюють декілька українців. Вони зайняті в хорі, балеті і в оркестрі, також там є подружжя українських солістів – тенор Максим Куценко і мецо-сопрано Мирослава Гаврилюк. Вокалістка родом з Тернополя, виросла у сім’ї музикантів.
Шлях до Словаччини не був легким. Спочатку приїхали у Братиславу, але згодом перебрались у Кошиці. Головною причиною переїзду була близькість до України, подружжя почувається тут комфортно і природно... Оперна співачка відчуває, що словацький народ прихильний до українців. А ще – у них є хороша риса цінувати свою культуру, звичаї.
— Де б ми не були – усюди представляємо Україну, і це для мене велика честь. Я хочу бути візитівкою країни, і я така не одна. Бо наших прекрасних голосів багато по всьому світу. І в Австрії, і в Німеччині, і навіть в Х’юстоні. Нам є чим пишатись, – стверджує Мирослава.
До речі, у квітні у словацьких Кошицах відбудуться Дні України, уже вчетверте. Культуру представлять роботи художники Закарпаття, колективи «Кантус» і «Бревіс» з Закарпаття, ансамблі з Вінниці, Нової Каховки та інших українських міст.
