Напевно, на світі знайдеться не так багато людей, які в дитинстві, під враженнями з прочитаних пригодницьких книжок, не бажали знайти скарб. Як виявилося, декого такі думки не покидають і в більш дорослому віці. По всьому світу тисячі людей намагаються знайти в землі, на морі, закинутих горищах цінні артефакти минувшини. Є такі люди і на Закарпатті. В Україні їх прийнято називати «чорними» археологами.
Наш співрозмовник Степан стверджує, що таке визначення не підходить під його захоплення. Археологія для нього – це хобі, і в жодному разі не вид заробітку.
Я – «сірий» археолог
– Степане, побутує думка, що «чорні» шукачі артефактів узагалі не розбираються в археології та історії. Копаючи, відповідно й нищать усе, на що просигналить металошукач. «Чорні» археологи гоняться за наживою. Знаходячи, позбуваються цінних для історії, але матеріально невартісних речей…
– На жаль, донині існують стереотипи, що коли людина ходить по полю із металошукачем чи щось копає у землі, – це «чорний» археолог, який нищить історичні пам’ятки і шукає, на чому б нажитися. Це, звичайно ж, не так. Треба розрізняти поняття. Існує негласна класифікація, яка поділяє археологів на «білих», «сірих» та «чорних». Перші, зрозуміло, – представники наукових установ, які офіційно проводять археологічні розкопки у визначених місцях. Робота «чорних» археологів – це, справді, цілеспрямоване знищення історичних пам’яток заради матеріальної наживи та продажу експонатів. Їх цікавить, переважно, золото в чистому вигляді, срібні монети, культурні артефакти, які добре збереглися і ціняться на чорному ринку. Щоправда, на Закарпатті їх не так багато. От, приміром, на Східній Україні це доволі поширене явище. Там подекуди використовують в археологічних цілях…екскаватори. До слова, такі люди діють переважно під конкретне замовлення місцевих олігархів.
Натомість «сірі» археологи (або ж «копачі», «шукачі»), до яких я себе відношу, – це люди, які захоплюються історією та краєзнавством. Нас цікавить дослідження побуту та життя людей, що мешкали колись на цій території. Цінною є будь-яка знахідка – чи-то срібна монета, чи просто уламок глечика… Також «сірих» археологів цікавлять білі плями історії, за які офіційні археологи навряд чи візьмуться, оскільки ніхто не виділить коштів на подіб¬ні цілі. Ми ж готові досліджувати легенди, перекази, часто-густо недостовірну інформацію… І, повірте, подекуди такі народні перекази отримують підтвердження, про що ми ділимося з істориками та краєзнавцями.
– Якщо слідувати букві закону, який відсоток від вартості знайденого гарантує держава? В Радянському Союзі, пригадую, було 25 %...
– У нас встановлений так званий коридор – від 0,02 до 20%. Тобто навмисно закладений певний люфт і орган влади, що приймає рішення, визначає цю суму на власний розсуд. Натомість можу навести приклад Великобританії, де людина, яка знайшла скарб, одразу стає його власником. Єдине – вона повинна поділитися половиною суми із господарем землі, де була виявлена знахідка. Щоправда, є країни, де користуватися металошукачем узагалі заборонено. Зокрема це Греція, більшість федеративних земель Німеччини, Болгарія…Тобто всюди по-різному.
– Відверто кажучи, не дуже віриться, що ти не заробляєш на цьому. Невже не продавав речей, яких знаходив?
– Жодної! Залишаю їх собі, хоча у випадку виявлення справді цінного для історії артефакту готовий здати його до музею. Провірте, це для мене хобі – відпочинок, азарт пошуку і знахідки. За власні гроші придбав один прилад для пошуку металу під землею. Почав із недорогого, ціною в 250 доларів. Потім ще один – значно дорожчий. Але мрія для кожного археолога – це георадар – дорогий прилад ціною у понад 10 000 доларів, який показує контури і матеріал, з якого зроблено предмет, що лежить під землею на значній глибині. На Закарпатті, наскільки мені відомо, такого ні в кого немає. Та й не так багато в нас людей, які цікавляться подібним, – не більше тридцяти.
Мільйон за кіло метеоритів
– Окрім апаратури, наскільки мені відомо, «копач» повинен добре розумітися на картографії…
– З мапами, відверто кажучи, на Закарпатті проблема. Приміром, Східна Україна добре картографована ще за часів Російської імперії – багато детальних карт із крупним масштабом. У нас же мапи лише старі, угорські. Та й ті важко дістати. Мені вдалося прид¬бати кілька в одній із європейських країн. Серед них є, справді, надзвичайно детальні мапи, де видно навіть окремі дерева.
Перед виїздом на певну місцевість я беру карти 300-, 250-, 150-річної давнини, сучасний знімок району пошуків, порівнюю, намагаюся знайти неспівпадіння. Знаходжу місця, де за останні 100 років не було помічено діяльності людини.
– Знаю, що «копачі» поділяються й за рядом артефактів. Хтось розшукує культурні цінності, інших цікавить переважно військова тематика…
– Так. Я, приміром, надаю перевагу історичним знахідкам. Військовою тематикою практично не цікавлюся, оскільки з нею багато процесуальних клопотів. Зброю потрібно зареєструвати, здати, провести експертизу, можливо, взяти участь у слідчих діях… В нашій країні усе, що горить та вибухає, тягне за собою велику відповідальність. Тому зброю переважно шукають із кримінальною метою. Загалом, із військових артефактів собі можна залишити хіба що пряжку, гільзу, лопатку…
Щоправда, я неодноразово ходив разом із нашими краєзнавцями по лінії Арпада. Однак специфіка розкопок там дещо інша. Ми переважно шукаємо нові бункери, схрони… Відомо, що в 1945 році найважливіші військові об’єкти завалювали землею чи заливали бетоном. За останні п’ять літ ми знайшли кілька нових бункерів, інших військових укріплень, відповідно позначивши їх на мапах.
До речі, ще один цікавий об’єкт для пошуків – це метеорити. У Великоберезнянському районі в околицях села Княгиня, кажуть, колись упав якийсь космічний об’єкт. Нібито й донині знаходять уламки цього метеорита. Останні, на відміну від інших артефактів, коштують дуже дорого. Ціна одного кілограма метеорита може сягати мільйонів доларів, тобто це справді вартісний скарб!
Мрія – знайти могилу Атілли
– Як місцеві жителі ставляться до вас?
– По-різному, але спочатку насторожливо. Бували випадки, коли, не розібравшись, ганяли нас по лісу. Але конфлікти намагаємось владнати мирно і без суперечок. І дуже часто селяни самі допомагають нам, показують місця, де, за словами старожилів, може бути щось цікаве. До речі, з правоохоронними органами стикатися не доводилось. Можливо, тому, що міліції в полях та лісах робити нічого.
– Що цікавить «сірих» археологів саме на Закарпатті? Де і що шукаєте?
– Об’єктів пошуку чимало. Причому, як я вже згадував, вони не завжди підтверджені історично. Одразу хочу зазначити, що одним із головних правил «шукачів» – не заважати і не втручатися в роботу офіційної археології. Та й, повірте, вистачає місць, куди в нашому краї можна податися з металошукачем.
Приміром, дуже цікавим є Арданівське городище. Відома легенда про золоті ворота, які стояли на в’їзді туди. Кажуть, що золоті стовпи донині в землі. Приваблює археологів закинута копальня в Осої. Загалом, Іршавщина багата на подібні легенди. Майже в кожному селі є відомості про закопаний скарб. Приміром, кажуть, що біля Лисичева можна знайти алмази… Найімовірніше, нісенітниця, та все ж цікаво.
Біля села Сокирниця Хустського району є великий курган, у якому, за словами місцевих жителів, похована якась знатна особа. Дуже б хотілося з’їздити туди і дізнатися, яке походження цього кургана – рукотворне чи природне. Тобто подібних легенд чимало, більшість із них, звісно, не підтверджується…Але масштаби для пошуків є.
До прикладу, кілька років тому ми з друзями провели експедицію на Скалку, перевірили, чи є щось правдиве в легендах про те, що на горі ще залишилися уламки старої будівлі, хоча офіційні джерела переконані, що там є тільки оглядовий майданчик. Ми ж знайшли залишки печі, кладки, бетону. Весь схил у випаленій глині. Тобто є версії, що на горі був керамічний центр. А внизу, в улоговині, знайшли гільзу сторічної давнини (1915 року). Саме заради таких місць ми й займаємося цією справою.
– Однак, наскільки мені відомо, є одна легенда, яка, напевно, найбільше манить шукачів скарбів у нашому краї. Маю на увазі могилу славнозвісного царя гунів Атілли.
– Справді, за переказами Атілла похований під Тисою, причому там, де можна було відвести русло річки. Експерти кажуть, що найімовірнішим місцем поховання могли бути якраз Закарпаття чи Румунія. Шанси знайти могилу, безумовно, мізерні. Але мрія в мене така є.
