На Закарпатті працює унікальний, поки що єдиний в Україні і навіть у СНД Центр, в якому парам, де один із партнерів ВІЛ-інфікований, дають шанс народити здорову дитинку. Перша вдала уже є – запліднення двох жінок провели з місяць тому – одна з них завагітніла. Як працюється медикам і які плани в закладу розповів «Замку» головний лікар Закарпатського обласного центру з профілактики та боротьби зі СНІДом Іван Миронюк.
Найближчий такий центр – у Варшаві
– Наше завдання – запліднити здорову жінку спермою її чоловіка, який є ВІЛ-інфікованим, і при цьому не заразити ні її, ні дитину. Або навпаки: допомогти парам, в яких жінка ВІЛ-позитивна, а чоловік – ні. Працюємо над тим, щоб такі сім’ї могли народжувати власних здорових дітей. Сама технологія давно апробована у світі, безпечність доведено, тож її офіційно рекомендує Всесвітня організація здоров’я. Зауважу, що з погляду ефективності (настання вагітності після однієї процедури) ця технологія не є надто ефективною. У середньому запліднення відбувається у 30 % випадків. Наш перший результат – 50 % – уже дуже добрий показник. Звичайно, далі так не буде, але успіх однаково радує.
– Ви працюєте тільки з парами, які офіційно уклали шлюб?
– Раніше ставили таку умову, але потім припинили, бо це порушення прав людей, які проживають у громадянському шлюбі. Головне – щоб була згода обох. Для цього люди підписують офіційну заяву, яка затверджується гербовою печаткою. У ній указується, що жінка хоче мати біологічну дитину саме від цього чоловіка, а чоловік бажає, щоб народжувала саме ця жінка.
– Ваш проект стартував уже давно, але перші результати дістали тільки тепер. Чому?
– Річ у тім, що багато часу забрав підготовчий етап. Треба було закупити обладнання, розробити купу документів, скомунікувати з усіма регіонами держави, бо працюємо на цілу Україну, відшліфувати технологію. Уже другий етап коротший – приїжджали чоловіки, ми брали в них сперму, заморожували й очищували від вірусу.
Третя ж фаза, яка тепер триває паралельно з другою, – власне запліднення жінок.
До речі, з чоловіками простіше, бо вони можуть приїхати будь-коли. А жінка – лише в період овуляції, що, звісно, ускладнює роботу. Крім того, їй ще треба вилікуватися від супутніх хвороб і підготуватися до відповідального материнства. Буває, що жінки готуються до приїзду в Ужгород упродовж кількох місяців.
– Звідки пацієнти дізнаються про ужгородський центр?
– В областях є спеціальні мультидисциплінарні команди, яких навчили й підготували ми. Здебільшого це представники громадських організацій, переважно – «Мережі людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом», яка нас фінансово підтримує. Крім того, інформують і акушер-гінекологи, що працюють на базі таких центрів, як наш. Вони також провадять відбір, обстеження, підліковують людей, готують їх до приїзду в Ужгород.
– До речі, скільки коштує така процедура запліднення?
– Для пар безплатно. Це пілотний проект, і ми сподіваємося, що в майбутньому він стане бюджетним. Але поки що все робиться за гроші спонсора – Глобального фонду ООН для боротьби з ВІЛ/СНІДОМ, туберкульозом і малярією. І надає нам ці кошти якраз «Мережа людей, що живуть із ВІЛ/СНІДом». Наразі ми добилися того, що сама медична процедура є повністю безплатною. Але з оплатою дороги, проживання чи харчування буває по-різному. Наприклад, ВІЛ-позитивним людям ці витрати компенсуються, а вже їх партнерам – ні. Але це все-таки невеликі гроші, як порівняти, скільки б довелося заплатити за медичні послуги, наприклад, за кордоном.
– Цікаво, а скільки нині ВІЛ-інфікованих у нашій області?
– Всього 237 чоловік. Ми, до речі, регіон найнижчого поширення ВІЛ в Україні.
– А чому тоді для реалізації пілотного проекту вибрали Закарпаття?
– По-перше, ми мали готову базу. По-друге, давно відпрацьовували методики і, що важливо, підготували персонал. Та найголовніше – зголосилися першими, заявивши, що готові впроваджувати проект. Зауважу, що в країнах СНД такого центру не існує. Найближче до нас – Варшава, відносно недавно відкрився центр у Хайфі (Ізраїль), а далі вже – Італія, Франція, Англія, Канада, США. У розвинених країнах таких закладів багато.
– Тобто цілком можливо, що до вас приїжджатимуть і пацієнти з Росії?
– Ми вже маємо дуже багато звернень із Росії, Білорусі та Грузії. Але поки що громадян інших країн не приймаємо, бо працюємо в системі наказу Міністерства охорони здоров’я про пілотний проект. У січні 2012 року я повинен звітувати в Києві про перші результати роботи. І якщо буде ухвалене рішення про функціонування центру на постійній основі, тоді, звичайно, зможемо надавати послуги й громадянам інших країн.
Ми всі в групі ризику
– Чи зверталися до вас по допомогу закарпатці?
– Ні. Мабуть через те, що в нашій області майже нема дискордантних пар (де інфікований тільки один партнер). До речі, нині центр розглядає можливість розробки технології й використання її в майбутньому для пар, де хтось один інфікований гепатитом. Це дуже серйозна проблема: на Закарпатті таких хворих набагато більше, ніж людей із ВІЛ. А ця хвороба (мова про гепатити B і C. – Авт.) також передається статевим шляхом. Ця технологія вимивання вірусу допомагає парам, де чоловік інфікований, а жінка ні, мати здорових дітей. І мама при цьому не заразиться.
– Наскільки близькою є ця перспектива?
– Поки що важко сказати. Ми вивчаємо питання, шукаємо технології, співпрацюємо з науковими розробниками й виробниками таких систем. Є велика надія, що у вересні приїдуть делегації з Ізраїлю і Франції, проведуть навчання наших спеціалістів і допоможуть адаптувати технологію. Якщо це вдасться, тоді перспектива стане значно реальнішою.
– Ви згадали іноземців. А чи часто за кордоном звертаються по такі послуги до подібних центрів?
– Знаєте – часто. Навіть ураховуючи те, що у Євросоюзі чи США кількість ВІЛ-позитивних нижча, ніж у Східній Європі, звернень там значно більше, ніж у нас. Мабуть, причина в тому, що це лише перші наші кроки в системі поліпшення якості життя ВІЛ-позитивних людей. Це ж не лікування основного захворювання, щоб зберегти життя, а намагання зробити його повноцінним. Ці технології в нас тільки починають розвиватися, і самі пацієнти ще не завжди обізнані з можливостями сучасної медицини.
– Чи обмежений доступ до інформації про людей, які до вас звертаються по допомогу?
– Так. Жінкам гарантується сувора конфіденційність. Всі персоніфіковані дані наших пацієнтів зберігаються в сейфі, доступ до якого дуже обмежений. І навіть наші донори, які фінансово сприяють роботі центру, не дістають прізвищ людей – тільки коди, номери, під якими зашифровані справи. Ба більше – хоч ми й почали працювати раніше, ніж був ухвалений закон про доступ до персональних даних, ми внесли зміни в наказовий документ і працюємо відповідно до цього закону.
– Пане Іване, а чи не кажуть вам часом, для чого, мовляв, стараєтеся, вони ж не такі, як усі люди, та й самі винні…
– У суспільстві, на жаль, побутує така думка. І за це соромно перед ВІЛ-позитивними людьми. Нині проводимо невелике дослідження – вивчаємо рівень негативного ставлення в суспільстві до ВІЛ-позитивних людей, і, за всіма попередніми даними, на Закарпатті він набагато вищий, ніж у решті регіонів України. Можливо, частково це пов’язано з особливостями ментальності закарпатців. А може, причина ще й у тому, що ми – регіон низького поширення інфекції, а в таких зонах більш насторожене ставлення до ВІЛ-позитивних людей.
– Як можна змінити таке ставлення?
– Суспільство має усвідомити, що нині ВІЛ-інфекція не є хворобою якихось специфічних категорій населення. Ми всі – в групі ризику, бо тільки один із шляхів передачі інфекції – статевий. Тобто ніхто не застрахований від біди.
