З описів усіх туристичних путівників Ужгород постає затишним толерантним європейським містом. Проте вже невеличка прогулянка історичним центром дещо псує розрекламований імідж.
«Підмочують» репутацію, окрім традиційних ужгородських «родзинок» у вигляді розбитих тротуарів, колоритних жебраків та неймовірно низького рівня обслуговування, й інші унікальні «новаторства».
Зокрема, віднедавна своєрідним свідченням особливостей місцевої культури для гостей міста стали понищені туристичні карти та вказівники, обписані фасади будівель в історичному центрі, пошкоджені (фарбами, кранами, ногами, головами й іншими важкими тупими предметами) скульптури і пам’ятники. Туристи вже навчені: в Ужгороді потрібно фотографуватися біля всіх архітектурних цікавинок. Адже до наступного приїзду котрась із них може просто «не дожити».
Політика, гормони та нестача йоду спотворюють обличчя міста
– Дійшло до того, що в однієї знайомої журналістки на перехресті Корзо-Волошина туристи запитали: «А де у вас тут історичний центр міста?» – розповідає викладач кафедри туризму УжНУ Олександр Коваль. – Центр Ужгорода із засиллям недолугої реклами, зруйнованими пам’ятниками та понищеними вказівниками в останні роки мало нагадує серце міста з тисячолітньою історією. «Спотворення пам’яток і скульптур – це просто прояв вандалізму. Моє пояснення цьому явищу просте: усе починається із виховання у сім’ї. Зважаючи на скрутне економічне становище, люди мало уваги приділяють духовності, естетиці. Внаслідок цього маємо «побічний ефект» такого виховання – малолітніх вандалів, які далекі від розуміння історичної значимості чи естетичної цінності того, що руйнують. Таким хуліганам нема куди подіти зайву енергію, а декому просто йоду не вистачає», – припускає Олександр Коваль.
Обліплювати пам’ятник Землі та Августинові Волошину порнозображеннями (як це було у 2007 році) ужгородцям уже стало нецікаво. Вочевидь, школярі трохи підросли і винайшли більш дієві способи розважитись. Так, у серпні 2009 року в ужгородському альпінарії вщерть була розбита скульптура у вигляді голови з рукою (скульптора Івана Маснюка). Вона мала дуже символічний вигляд і могла б напрочуд точно ознаменувати собою усе, що сьогодні відбувається в місті з пам’ятниками. На жаль, її «загибелі» ужгородці практично не помітили...
Значно більше галасу в обласному центрі (і не тільки) спричинив облитий фарбою того ж, 2009-го, року напередодні святкування угорцями 161-ої річниці демократичної революції бронзовий Шандор Петефі. Звичайно ж, ґвалт здійняв не сам пам’ятник, а всі ті, для кого він мав особливе значення. У першу чергу, угорці, що природно. Не відставали від них і ужгородські депутати, які невпинно коментували подію у всіх ЗМІ, поспішали вибачатися перед сусідами й обрушували свій гнів та обурення на причетних до цього інциденту. Винуватцями усі дружно визнали «галицьких націоналістів», які саме приїхали автобусом на святкування річниці Карпатської України. Щодо причетності «толерантних» ужгородців ніхто припущень не висував. Проте увага, привернута тоді до проблеми нищення історичних та культурних пам’яток, а також ентузіазм правоохоронців у пошуку винних, безумовно радували, даючи надію, що таке пожвавлення допоможе надалі побороти й саму проблему.
Новий мер – новий монумент
На жаль, пошкодження і навіть повне знищення українського монумента – пам’ятника жертвам політичних репресій, що трапилося в Ужгороді кількома місяцями пізніше, не стало приводом ні для бурхливих публічних обурень наших можновладців, ні для широкого суспільного невдоволення, ні для адекватної реакції правоохоронців...
Ця безпрецедентна історія трапилася на початку літа 2009 року. За прямою вказівкою з колишньої ужгородської мерії було зруйновано пам’ятник жертвам політичних репресій, що був встановлений в обласному центрі на площі Дружби Народів. Комунальні служби, приїхавши одного чудового ранку до скверу, просто поламали пам’ятник на шматки і вивезли. Офіційна підстава – монумент був встановлений без погодження архітектурно-художньої ради (неофіційна – одвічний конфлікт одіозного градоначальника з обласною владою). На тому, що з моменту встановлення уже минув рік та що Сергій Ратушняк особисто був присутній на відкритті пам’ятника (і ніяких протестів із цього приводу не висловлював!), прес-службою тодішньої мерії увага якось не акцентувалася. Як, власне, й на тому, що згодом для встановлення інших пам’ятників (уже за ініціативи Сергія Миколайовича) теж жодних погоджень у ради ніхто не просив. Для друзів – усе, для ворогів – закон, – улюблений девіз українських політиків.
Нинішня мерія, щойно приступивши до виконання своїх обов’язків, одразу ж запропонувала демонтувати з площі перед міськрадою вже ратушняківського «протеже» – багатостраждального «ведмедика-бджілку» (одна з народних назв клишоногого з площі Поштової). І перенести його в альпінарій. Формальна підстава – там йому і місце. Кулуарні припущення, які часто озвучують пошепки, – сподіваються, що саме там (під прикриттям темряви) неугодний «полегшено-бетонний» символ виборчої кампанії попередника таки остаточно доб’ють вандали. Наразі ж ведмедик усе ще залишає за собою прописку на Поштовій…
Пам’ятники від ужгородців слід тримати… якомога вище?
Не чекаючи допомоги від влади, ініціативні ужгородці також вирішили удосконалити власну майстерність у «демонтажі» нелюбих серцю скульптур. Так, у грудні минулого року хтось знищив ведмедика (скульптор Михайло Колодко) на площі Петефі. Його «смерть» була особливо жорстокою. Нещасній «тварині» то проламували ногами живіт, то перекидали на спину, то відламували шматки лап і вух. Урешті, у своїй передсмертній агонії скульптура навіть… заплакала. Відновлювати фігуру ведмедика, як це неодноразово робили з його родичем на площі Поштовій, ніхто не став. Коли її рештки почали вже геть жалюгідно виглядати, викликаючи у перехожих лише співчуття, комунальники їх таки демонтували.
Наступний свій витвір – скульптуру ужгородського ліхтарника Михайло Колодко вже вирішив уберегти від нищівників. Для цього навіть змінив початковий задум твору. Так, драбинка, на якій зараз стоїть (чи-то висить?) «дядя Коля», «вкоротилася» і не сягає землі, як це мало би бути насправді. Недосяжний для вандалів, прекрасний за задумом пам’ятник ліхтарникові, на жаль, так само недосяжним (а часом і непомітним!) став і для туристів. «За нього неможливо потриматися, потерти якийсь ґудзичок, ба навіть нормально сфотографуватися поруч», – часто скаржаться гості міста. Таким чином скульптура «не живе», «не працює» сповна, а просто висить десь на рівні другого поверху. Та що ж удіяти, якщо мешканці міста не надто чемні з творами мистецтва, – каже автор. Він уже неодноразово стикався із проявами агресії щодо власних витворів. Останній такий випадок – відламана на початку березня вежа зменшеної копії греко-католицького собору в пасажі. Скульптуру автор мріє відновити, але вже у металі, щоб зловмисники більше не могли її так легко пошкодити.
Молодий скульптор, який також є автором усіх чотирьох ведмедиків, що за підтримки попередньої мерії були встановлені в різних частинах міста, попри все каже, що не тримає зла на руйнівників його творів. «Це вже втрачене в плані сприйняття і розуміння мистецтва покоління. Воно так виховане, і нічого з цим не вдієш. У дитинстві, мабуть, у них не вистачало уроків малювання і фізкультури. Тому їм важко зрозуміти, що твір мистецтва – це не тренажер, і на ньому не варто випробовувати свою міць та силу. Скульптуру потрібно споглядати. Вчити чомусь це покоління тепер – все одно що змусити віслюка читати, – переконаний Михайло Колодко. – За кордоном для дітей віком із 6 років розроблена чудова книга з історії мистецтв, навіть на вищому рівні, ніж для наших студентів вишів. Тож я планую всі гроші з якогось свого проекту повністю спрямувати на перевидання цього підручника у нас. Це вкрай необхідно для того, щоб хоча б наступні покоління ужгородців не були втраченими для мистецтва».
Непокарані – заохочені
Сьогодні ж вандалізм уже став майже невід’ємною частиною життя міста. Незважаючи на це, немає жодної інформації про те, що правоохоронцям вдалося покарати чи бодай упіймати хоча б одного зловмисника (що могло б дещо притупити бажання вандалів і надалі розважатися у такий спосіб). На жаль, спритність у таких справах, як показує практика, українські органи правопорядку демонструють лише при розкритті «замахів» на іноземні пам’ятки. Тільки у випадку осквернення чужоземних монументів наша міліція оперативно, по гарячих слідах, знаходить винних (підпал угорського пам’ятника на Верецькому перевалі). У решті ж випадків усе набагато складніше. На жаль, міські правоохоронці відмовилися надати коментар із приводу руйнування пам’яток в Ужгороді.
А тим часом «бойові дії» проти пам’ятників періодично спалахують у багатьох інших областях України. Але якщо для окремих регіонів переважно характерний політично-ідеологічний підтекст таких акцій, то в Ужгороді ідеологія дуже рідко відіграє значну роль. У нас пам’ятники часто виступають заручниками не так якихось міжнаціональних конфліктів, як банальних «міжособистісних розбірок» та дикунських поривів молодої парослі. Представники влади наочно, власним прикладом, показують ужгородцям, як слід поводитися з пам’яткою, котра якимось чином не вписалася у їхнє естетичне, художнє, правове, (а)моральне сприйняття світу. То ж чого дивуватися, коли народ мавпує своїх правителів?
Замість висновків
Іще один підсумок трансформується у запитання: а чи потрібно встановлювати в місті так багато монументів, які викликають суперечності та несприйняття як у середовищі експертів, так і в широких колах населення? Михайло Сирохман, відомий у краї художник, викладач, мистецтвознавець каже, що нарешті має зрости роль обласної архітектурно-художньої ради, яка й погоджуватиме встановлення тих чи інших монументів. Пан Михайло сподівається, що таке зростання ваги ради відбудеться і на рівні Ужгорода. «Нам усім потрібно більше радитися щодо проектів, не приймати поспішних рішень, не робити все у форсованому темпі, а скульпторам та архітекторам – менше догоджати владі», – вважає шанований мистецтвознавець.
