Село Великі Береги колись мало шанс отримати статус великого міста, адже вже 800 років тому стало центром Березької жупи. Однак не судилося – за Австро-Угорської імперії адміністративний центр перемістився у Берегово. Утім, цей населений пункт саме сьогодні отримав новий шанс на відродження і розвивається досить стрімко.
Достатньо тут і різних цікавих архітектурних споруд – церкви, старовинний млин. Є і винороби з власними пивницями. Але найбільше уваги приділяється вихованню молоді. За сприяння реформатської церкви будується сучасне нове приміщення гуманітарного ліцею, при загальноосвітній школі створений відомий уже по всій Україні та навіть Європі гурток велоеквілібристики, а ще – шкільний музей ткацтва. Саме при останньому діє гурток, де зберігають унікальні секрети ручної справи, що передавалися із покоління в покоління.
Перший фестиваль ручного ткацтва
Можливо, саме завдяки цьому пришкільному гуртку та його незмінному керівникові Маріанні Профус вдалося зберегти і славу села. Колись без домотканого рушника з вишивкою не обходилося жодне свято – релігійне, весілля чи ювілейна дата. Нині міські жителі про ці традиції може і не пам’ятають, а на селі такі «дрібниці» досі мають велике значення. Принаймні у Великих Берегах, де у ці теплі вересневі дні відбувся І-ий фестиваль ткацької справи.
У наметах ткалі на старовинних дерев’яних станках розпочали свою звичну роботу. Все дуже нагадувало гру на музичному інструменті – фортепіано. Риплять кросна, вправно бігає «човник», руки час від часу здіймаються у повітря, а ноги вчасно нажимають на спеціальні клавіші. Ткалі вбрані у народні угорські костюми. Приємно відзначити, що більшість із них – це 17-18-річні дівчата, які лише закінчили навчання. Дуже зосереджені на своїй роботі, вони ще й мали час для того, аби відповідати на запитання гостей-туристів.
Ідея провести такий фестиваль належить голові села Марті Чок. «Березьке ткацтво відоме далеко за межами області, – розповідає вона. – А наше село завжди було центром цієї майстерної справи. Дуже добре, що в сільській школі зберігають давні традиції. Не можу сказати, що для людей це неабиякий бізнес. Але однозначно: своїми майстринями ми пишаємося, вони примножують славу Великих Берегів».
На фестиваль приїхало чимало туристів з Угорщини, причому дехто на поїзді «Карпат-Експрес» – селом пролягає вузькоколійка. Колись потяг тут курсував щодня за маршрутом Берегово-Кушниця. «Нині цей маршрут планують відновити, – каже Марта Чок, – і не лише на свята. Думаємо, що зможемо організувати, аби туристи відвідали і село, і нашу школу, і музей ткацтва».
Робочі музейніекспонати
«Ці три станки ми привезли зі шкільного музею, – розповідає Маріанна Профус, яка вже 30 років викладає ткацьку справу. – Учениці з радістю погодилися продемонструвати власні вміння. Також приїхали зі своїми роботами мої друзі, як-от Ґізелла Товт із Нового Села. Привезли зі школи музейні експонати, які не продаються. Це те, що вдалося розшукати у бабусиних скриньках. Таким чином ми показуємо, як ткали рушники сто і більше років тому. А це – екзаменаційні роботи наших учнів (показує. – Авт.). Вони також не для продажу – з ними їздимо на виставки. Нещодавно приїхали з угорського Солноку. Цього року вже експонували роботи в Ужгороді та Берегові, на черзі – «Тур’євроцентр».
Цікаво, що «найновішим» станкам уже понад 30 років. Адже у 1979-му, коли у Великих Берегах при колгоспі ввели ткацьку справу, декілька з них було виготовлено майстрами на замовлення. У пришкільному музеї зберігається й раритетний станок, якому близько 120 років. «Сьогодні, на жаль, таких майстрів майже не залишилося, – каже Маріанна Профус. – Тому бережемо кожен станок як зіницю ока».
Щороку в гуртку займається по 10-15 дітей. Але наступного року буде всього чотири випускниці. «Адже якщо саму техніку може освоїти практично кожен, проте не всі мають належне терпіння, не всім це мистецтво припадає до душі. Тому, аби зробити якісну річ, потрібно докласти дуже багато зусиль».
Спочатку дівчата займаються бахромою, потім переходять до вишивки і лише тоді беруться за ткацьку справу. В основному виготовляють рушники, наволочки, скатертини. Адже максимальна ширина кросен – 60 сантиметрів. Тому сорочки-вишиванки на станках не роблять. Для цього потрібна й натуральна нитка – з бавовни, коноплі, льону. А сировина нині дуже дорога.
«Треба близько 40 метрів ниток лише на один станок, – каже майстриня. – Тому весь час шукаємо спонсорів, звертаємося до різних організацій, аби допомагали нам, не дали занепасти нашій унікальній справі. Останній грант отримали через спілку угорських учителів. Отже, на наступний рік нитками ми забезпечені».
Про подібні діючі музеї ткацтва в Україні інформації немає. На жаль, заклад не працює щодня, отже туристам слід домовлятися наперед. Однак є можливість побачити, як трудяться ткалі в домашніх умовах, де можна і купити вироби, і спробувати своє вміння. Зокрема, нещодавно у село приїхали жінки із Житомира, які випадково почули про цей музей.
«Не можу сказати, що мої учениці у дорослому житті зароблятимуть ткацтвом великі гроші, – каже Маріанна Профус. – Це швидше захоплення у вільний від роботи час. З іншого боку, замовлень мають удосталь. Бо кожен у селі хоче мати такий подарунок – особливо на свята, скажімо на весілля. В угорському селі домотканий рушник чи скатертина – обов’язковий елемент побуту».
На фестивалі показували ще одну цікаву річ – як із сухого кукурудзяного листя плетуть традиційні угорські іграшки. «Такі фігурки були популярними у старі часи, бо інших забав для дітей не існувало», – каже Жужанна Райплик, учителька молодших класів.
Село змінюєтьсяза свої ж гроші
Під час фестивалю провели ще й конкурс краси серед наймолодших – на сцені кружляли маленькі янголята у бальних суконках. Голова села Марта Чок продовжує розповідь: «За останні два роки нам вдалося відновити Будинок культури (в першу чергу, зробили новий дах), провести ремонт у дитячому садку, де замінили вікна. І все це завдяки власним надходженням до бюджету. Адже у сільській раді нині зареєстровані 174 підприємці, які вчасно сплачують податки. Причому, це не лише заклади торгівлі. Маємо і цегельний завод, і спільне підприємство «Хох-Берег», де шиють рукавички для спортсменів, будівельні та сільськогосподарські фірми. До кожного особисто маю свій підхід – заохочую, як умію».
У найближчих планах – завершити будівництво нового корпусу ліцею. Тоді сільська амбулаторія переселиться у будівлю ліцею, натомість сільська рада має перейти у приміщення амбулаторії. Крім того, сільрада виграла державний тендер на ремонт доріг комунального значення, а це близько півмільйона гривень. Тож дві вулиці вже цього року заплановано покрити асфальтом.
Марта Карлівна вважає, що у села Великі Береги – велике майбутнє. За Австро-Угорщини воно навіть отримало статус містечка, однак після революційних подій 1703 року стало занепадати через непомірні податки для населення. Лише тепер отримали шанс для всебічного розвитку. Хоча це і досить сміливе припущення, але, можливо, вже через кілька років на мапі Закарпаття з’явиться нове місто з назвою Великі Береги.
А з фестивалю поїхали додому трохи розчарованими лише гості з Івано-Франківщини, які привезли з Яремчі та Космача українські вишиванки. Практично жодної не продали. Слід зауважити, що і ціни на них починалися аж із 400 гривень. Звичайно ж, ручна робота коштує дорого. Але вироби майстринь із Великих Берегів набагато дешевші. А тут уже нічого не вдієш – конкуренція.
