У цьому високому, завжди підтягнутому чоловікові здалеку видно офіцерську виправку. Він і нині, незважаючи на доволі поважний вік, залишається в міліції -- очолює один із благодійних фондів. А в минулому саме ця людина стояла біля витоків грізних міліцейських спецпідрозділів «Беркут» і «Сокіл» на Закарпатті.
Наш сьогоднішній гість -- полковник міліції у відставці В’ячеслав ЛОГВІН.
На створення "БЕРКУТА" дали три тижні…
-- В’ячеславе Леонідовичу, ви дуже цікаво виступили з трибуни УМВС на недавньому святкуванні 20-річчя «Беркута», зал вітав вас бурхливими й щирими оплесками. А з чого все починалося?
-- Навесні 1992 року викликає мене тодішній начальник обласного управління міліції генерал Володимир Сірик і вручає два накази. Перший -- про створення на базі патрульно-постової служби області спецпідрозділу швидкого реагування «Беркут». Другий наказ -- про призначення мене туди командиром. На все це виділили три тижні…
Я на той час уже мав досвід створення батальйону патрульної служби, організовував патрулювання з собаками, на конях і на велосипедах. Але ж тут йдеться про щоденний ризик, про збереження життя бійців спецпідрозділу!
Іду в штаб, архів, спецбібліотеку -- ніде не залишилося жодного таємного документа, навчального посібника про діяльність спецпідрозділів. Іду в тодішній КДБ і прошу ознайомити мене з методикою підготовки спецпідрозділу «Альфа». Та все марно: після розпаду Союзу всі таємні документи були знищені або вивезені в Москву.
Доводилось починати все з нуля. І я розпочав з кадрів. Продумав жорсткі критерії фізпідготовки, стрільби, морально-психологічний клімат в колективі. Адже це має бути єдиний кулак!
Я відразу попередив відібраних мною хлопців, що вчити й тренувати їх буду жорстко —до сьомого поту! Бо не хочу потім просити вибачення у їхніх батьків, дружин і дітей, що не вберіг бійця від бандитської кулі чи ножа… Хлопці старалися, і вже через два тижні ми розпочали свою роботу. Підпорядковувались безпосередньо начальнику управління, всі спецоперації планував сам генерал Сірик. Казав мені вивчати щоденні оперативні зведення, контактувати з розшуком. УБОЗу тоді ще не було, а їх майбутній спецпідрозділ «Сокіл» створював теж я — через два роки після «Беркута».
Перші шеврони з БЕРКУТОМ робили й нашивали вручну
-- Як міліція протидіяла злочинному світові? Адже криміногенна ситуація тоді в Україні та в краї була страшнуватою: рекет, постійні бандитські «розборки», скірзь заправляла «братва»…
-- Ситуація справді була напруженою. Чотири відкриті кордони з Європою приваблювали на Закарпаття кримінальників з усього Союзу. Скажімо, трасу Мукачево--Берегово контролювала сумнозвісна «солнцівська братва» з Москви. «Сходки» бандити призначали переважно в Мукачеві на Ловачці й Красній Горці. Хотіли заправляти всією областю. В краї збільшувалася кількість розбійних нападів, грабежів, угонів транспорту, рекету, наркоманії, незаконної торгівлі зброєю і т.д. Мирні громадяни вже боялися ввечері на вулицю вийти… Тому начальник управління міліції мав нагальну потребу в бойовому спецпідрозділі, здатному присмирити зухвалих бандитів.
Уже з перших днів роботи я зрозумів, що особовий склад спецпідрозділу теж потребує захисту. Потрібна зброя: пістолети, автомати, снайперські гвинтівки, ножі, шокові та газові спецзасоби тощо. Необхідна спецформа, взуття, берети, каски, але найголовніше --маски! Бандити не повинні були знати в обличчя наших бійців. Грошей на все це міліція не мала, тож довелося залучати спонсорів із числа перших комерсантів. Дещо одержали з розваленої радянської армії. Перемалювали в хімчистці армійські форми в чорний колір, самі намалювали силует беркута й нашили на рукави. Пристосували й звичайні берети, на «барахолці» купили армійські чоботи--«берці». На трикотажній фабриці замовили маски й «тільняшки».
Працювати доводилося в напівлегальному режимі. Розташувалися ми в облвійськкоматі, де нам виділили два класи й підвал, в якому обладнали спортзал і тир для стрільби з малокаліберної зброї. Приходили та йшли з роботи в цивільному. На спецоперації виїжджали з двору військкомату на автобусі (такому, як у фільмі про Жеглова), у формі та в масках.
Спершу нас рятувала секретність й неочікуваність. Накрили кілька злочинних «сходок» на Ловачці, Красній Горці, у Свалявському та Берегівському районах. Коли ми відпрацьовували якийсь населений пункт чи автотрасу, то тамтешні міськрайвідділи не встигали приймати та оформляти всіх затриманих «крутих», вилучати в них зброю, бейсбольні біти, валюту, наркотики, порнокасети…
Унаслідок постійних рейдів і відпрацювань через кілька місяців припинилися злодійські «сходки» на трасі Ужгород--Воловець. Покинула Закарпаття «солнцівська братва». Поменшало випадків рекету та розбоїв. Завдяки спільним зусиллям наших підрозділів та працівників ДАІ, ППС оперативна ситуація на вулицях, трасах і в громадських місцях стабілізувалася. Підвищився й імідж самого «Беркута». Про нас стали писати в газетах і показувати по телебаченню.
Прапорщик відстрілювався в ужгородській котельні з автомата
-- Які спецоперації тих років вам найбільше запам’яталися?
-- Затримували наші бійці убивць двох працівників ППС Мукачівського міськвідділу міліції. Коли брали озброєного військового прапорщика, той забарикадувався в котельні, що в ужгродському мікрорайоні Шахта, й став відстрілюватися з автомата. Довелося нам тоді навіть БТР застосовувати. Пам’ятаю й затримання цілого взводу «нелегалів» поблизу механічного заводу в Ужгороді. Це була перша ластівка подальшої масової нелегальної міграції через Закарпаття на Захід. До слова, тоді в одного з наших бійців здали нерви, і він вистрелив у бік «нелегалів». Пізніше були й інші випадки неправомірного застосування зброї. На щастя, обійшлося без жертв, але мені все це додало сивини…
-- Хто був у тому першому складі закарпатського «Беркута»?
-- Я навмисно не хочу називати прізвищ, адже кожен із цих людей заслуговує окремої публікації, а не короткої згадки. Розкажу краще один курйозний випадок із тих, що траплялися під час несення служби. Їдемо ми з Воловця на згаданому «жегловському» автобусі (по ньому нас впізнавала вся область) і бачимо в районі Сваляви біля річки групу чоловіків з каністрами. В той час було сутужно з соляркою, тож дехто став продавати її водіям--дальнобійникам за спекулятивними цінами, ще й дурили їх: заливали півканістри смолою…
Наш автобус різко загальмував -- дві групи бійців вискочили затримувати шахраїв. І переслідувані, й міліціонери забігли в чагарники біля Латориці. Раптом із заднього сидіння автобуса зривається наша німецька вівчарка й біжить за ними. Наказую кінологу бігти за псом і зупинити його. Довго ніхто з лісу не повертався. Першою з’явилася вівчарка й заскочила в автобус. За нею, лаючись, вийшли кілька бійців «Беркута» із порваним одягом. За ними, регочучи, йшла решта хлопців. З’ясувалось, що пес, переслідуючи втікачів, став хапати перших, хто попався, тобто й своїх! А кінолог ще довго ховався в кущах, чекаючи, доки в покусаних хлопців мине гнів…
"Ми хотіли, й перемогли!"
-- Якою була робота «Беркута» в подальші роки?
-- Поступово криміногенна ситуація в краї стабілізувалася, а робота наша стала спокійнішою й планомірною. Вже не треба було чергувати ночами цілим підрозділом, мчати за сигналом тривоги, щоб зупинити злочинця. Ми вже могли виїжджати в райвідділи й демонструвати своє вміння вести рукопашний бій, володіти ножами, нунчаками, розбивати цеглини, черепицю, забивати цвяхи в дошку руками. В спорядженні альпіністів спускалися з верхніх поверхів будинків. Таким чином ми утверджували авторитет «Беркута» й міліції загалом, демонстрували колегам із райвідділів, що й вони можуть такому навчитися і що це знадобиться їм на службі.
…Минуло вже 20 літ. Проте й нині в мене перед очима ті, погано екіпіровані й мало навчені товариші, котрі прагнули працювати, вчитися й здолати ту хвилю насилля, організовану злочинність в краї, не зважаючи ні на час, ні на труднощі, нерідко ризикуючи власним життям. Ми хотіли -- й ми перемогли!
