За неповні три місяці розійшовся двотисячний наклад нового роману Мирослава Дочинця «Вічник. Сповідь на перевалі духу». Щойно видрукувано додатковий, з оновленою обкладинкою.
Книжку жваво замовляють гуртівні, книгарні Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Києва, Чернігова, Одеси, Дніпропетровська, Сум, Харкова, Севастополя і просто сотні читачів, у тому числі й з-за кордону.
На прохання міжнародного товариства духовної культури «Сенсей» за переклад книжки російською мовою взявся відомий прозаїк, лауреат Шевченківської премії Микола Рябий.
Чим «Вічник» викликав такий інтерес? На це відповідають читацькі відгуки, окремі з яких подаємо тут.
«Вічника» проковтнула за два дні й дві ночі. І єдине бажання було, коли дочитувала останні сторінки, – почати спочатку! І вдруге читала, і втретє – диво-дивне цей роман. Я вже гадала, що мене ніщо не зможе так зачарувати. А ця книжка зачарувала. І не тільки тому, що Природа, Ліс – моє найбільше, моє істинне щастя. А ще й тим, що тут нікого не судять і не звинувачують, хоча, здавалося б, герой мав би це робити на кожному кроці.
«Вічник» – книжка планетарного рівня, це нова література, нова філософія – філософія мудрості і великої сили духу. Це те, що є глибинно закорінене в Україні і незнищенне. Я знайома з останніми романами Марії Матіос, Ліни Костенко, Василя Шкляра, Оксани Забужко. Безперечно, талановиті й, можливо, потрібні книжки, але перечитувати їх не хочеться, і жити теж – пригнічують. А після читання «Вічника» виростають крила і хочеться жити!
Низько вклоняюся також за чудову мову і шляхетний стиль – читається легко, з насолодою, навіть до словника закарпатських слів не заглядала».
Людмила Журавська, заввідділом Житомирського краєзнавчого музею
«Мирослав Дочинець написав видатну книжку. Я читав і весь час радів, що в нашій літературі з’явився такий роман. Радів мистецькій перемозі молодшого колеги із Закарпаття. З якою проникливою силою узагальнено збірний образ нашої непереможної людини, нашого часу і простору! Такі образи, такі герої – це надбання нації.
У ці дні мусив пережити шарварок, пов’язаний із моїм 75-річчям. І зізнаюся, що від обтяжливих публічних заходів, від осоружної метушні мене рятував «Вічник».
Василь Захарченко, письменник, лауреат Шевченківської премії, Черкаси
«Скажу, що я не надто в захопленні від українського чтива новітніх часів. Пишуть, милуються калиною, переспівують пісні, скиглять про голодомор, скрушаються над недолею, в кращому випадку похваляються козаччиною і княжою добою. А де ж той стержень духу, який не дав нації вмерти, привів її до своєї державності?! Я несподівано знайшов його у «Вічнику». Ця книжка в моєму оточенні передається з рук у руки. Навіть російськомовні читають її із захопленням, всотують «аромат карпатської енергетики».
У цій книжці є головне: хто ми, звідки і куди йдемо. А ми – від світлого Бога, і до нього повинні йти. Гадаю, що такі твори мають бути надбанням усього слов’янського світу, довкола них повинні гуртуватися люди доброї волі і діяльної позиції. Щоб книжка дійшла до масового читача, слід створити на її базі спеціальний інтернет-ресурс».
