Для початку остання новина: британська газета «The Telegraph», посилаючись на джерела УЄФА, інформує, що головна європейська футбольна організація всерйоз подумовує про альтернативу проведення Євро-2012 в Україні й Польщі і вже провела відповідні переговори з Федерацією футболу Німеччини щодо можливості організації в цій країні кількох матчів наступного ЧЄ.

Звісно, замість нашої держави, оскільки в Польщі, на думку експертів, підготовка просувається більш-менш нормально. І хоч інформація на такий кшталт за останній час просто заполонила як українську, так і зарубіжну пресу, і конкретики та правди в ній мінімальна кількість, все ж складається враження, що декому дуже не хочеться, аби цей захід світового масштабу відбувся саме в Україні. Причому не лише в Європі є противники цієї ідеї, а й, судячи з усього, й усередині нашої держави – десь там, на високих владних щаблях, хтось затято не збирається зайвий раз напружуватися заради якогось там Євро, яке, якщо й відбудеться, то через 4 роки, тому не відомо, де цей «хтось» буде на той момент.

Зізнатися, трохи навіть шкода, що зносять торговий комплекс «Троїцький» перед НСК «Олім­пійським», адже це був наразі перший і єдиний, побудований за життя, символічний пам’ятник українському уряду. Інколи здавалося, що навіть на верху вперто опиралися його демонтажеві: то розпочинаючи «руйнівні» роботи, то консервували їх, то знову ж таки, заради галочки перед Мішелем Платіні, крушили це більмо на оці Євро-2012, почім укотре «помилували». Сьогодні, цитуючи київських чиновників, демонтаж «Троїцького» нарешті (!) проводиться згідно з українським законодавством. До речі, схожа ситуація і з тайванською фірмою, яка мала реконструювати «Олім­пійський»: проводиться конкурс, окреслюється коло претендентів, серйозне журі визначає переможця, а на останньому етапі виявляється, що тайванці не мають якихось папірців для будування на території України! Погодьтеся, ну чим не аналогія до того, що відбувається сьогодні в українському політикумі? Спочатку даються обіцянки, потім приймаються рішення, згодом – усе переграється по-новому, і кінець кінцем задумуються, а, власне, чи був цей процес законним? 

Хай там як, а торговельний комплекс «Троїцький» таки знесуть, однак це лише краплина в морі проблем, які, на мою думку, полягають не в будів­ництві або демонтажі якогось об’єкта під Євро-2012, а насамперед лежать у площині неусвідомлення українською владою значущості цієї події і вже паталогічної нездатності консолідувати свої сили заради загальнонаціональної мети.

Минуло більше року після оголошення результатів конкурсу на проведення цього футбольного форуму, а ми й донині чітко не знаємо, хто насправді відповідає за проведення Євро-2012 в Україні: Прем’єр-міністр, Президент,  Національне агентство, міністерство молоді та спорту, Федерація футболу України? Хто? Це наразі найголовніше й визначальне питання, бо країна, в разі чого, повинна знати, чому в нас забрали право на господарювання у третьому за значущістю спортивному форумі світу. Гадаю, що відповідь – «українська влада загалом», вже б не мала задовольняти наше сус­пільство, причому не лише в футбольних питаннях. Приміром, у тій самій Польщі фактично одразу після рішення УЄФА створили ціле міністерство з проведення Євро, яке й координує, і повністю відповідає за роботу всіх залучених до футбольного форуму структур. У нас же бачимо лише бажання всіх органів державної влади, починаючи від місцевих рад й завершуючи Президентом та Прем’єр-міністром, хоч якоюсь мірою бути причетними до цієї події світового масштабу, однак якщо глава держави в силу своєї компетенції намагається хоч якось пришвидшити справи, то виконавча влада нікуди поспішати не збирається.

 Натомість, при цілковитому небажанні за щось відповідати спостерігаємо постійне перетягування ковдри від одного органу влади до іншого за право «патронувати» й схвалювати рішення при будівництві стадіонів, готелів, доріг та інших об’єктів інфраструктури Чемпіонату Європи. Це вже, як мовиться, по-нашому! Ще б пак, адже мова йде про 125 мільярдів гривень капіталовкладень. Тож, гадаю, не один десяток державних і приватних структур хотіли б узяти участь в «освоєнні» цих коштів! Та хай би й так, однак і донині не сформовано чітких правил гри в інвестиційній сфері, завдяки якій і мають надходити в країну  згадані кошти. Відповідно, не відомо, за чий рахунок реконструюватимуться дороги, стадіони й аеропорти і кому вони надалі належатимуть. В Україні так і не сформували «дорожню карту»  під назвою «Підготовка до Євро-2012». Принаймні широкому загалу вона не відома, а тому на поверхні лежать лише два стадіони – у Донецьку та Дніпропетровську, будівництво яких розпочалося далеко до рішення УЄФА про проведення чемпіонату в Україні.

Зрозуміло, що за такої ситуації спекуляції навколо Євро в Україні що не день лише наростатимуть. Кількість жовтих карток, показаних нашій державі з боку УЄФА, вже давно можна було б перекваліфіковувати на червоні. Звісно ж, що всі країни, які приймали в себе такі футбольні форуми, стикалися з певними труднощами, не завжди вкладалися у строки будівництва об’єктів. Південноафриканська республіка, яка вже за два роки прийматиме Чемпіонат світу з футболу, схоже, теж далеко від нас не втекла, і ФІФА вже не рада, що довірила ЧС африканському континенту. Однак в цьому і полягає вся суть, адже Євро-2012 – це лакмусовий папірець для нашої держави, а точніше – іспит не лише для  української влади, а й для суспільства  на відповідність європейським стандартам роботи й життя. Шанс подолати за 4 роки ту відстань до світових стандартів, яку без Євро ми проходили б ще десятиліття. Якщо ж його проґавимо, то таку світову ганьбу нам не вдасться змити й через століття. І це, здається, розуміють уже всі, окрім тих, від кого залежить проведення Євро в Україні