Після падіння комунізму в 1989 році прикордонні регіони східної Словаччини мало цікавили більшість представників наступних словацьких урядів. Тому часом люди, які живуть на заході країни, називають цей регіон «Далеким Сходом» Словаччини, що деякі жителі сходу вважають образливим.
Ці східняки зазначають, що ніхто не кепкує над Братиславою за те, що вона теж знаходиться на периферії Словаччини. Адже столиця Словаччини також лежить на кордоні - але з Австрією та Угорщиною. Про життя на східному кордоні країни розповіло видання The Slovak Spectator.
Петер Зуза, бургомістр прикордонного Вишнього Нємецкого, каже, що "за часів комунізму" в місті було шість крамниць і вісім пивних. Сьогодні в селі працює один магазин. Немає навіть пабу.
«У нас тут є ще один ресторан, але він закривається о 15:00», — додає він.
У селі проживає всього кілька молодих людей. Нові люди практично не приїжджають у село, каже мер. Показово: за п'ять років тут збудовано лише один будинок. Причина? Добре оплачувана робота вже давно є дефіцитом у цих прикордонних районах. Проте мер бачить надію в українцях. Старі будинки у Вишньому Нємецкому останніми роками почали купувати люди з України, найближчого сусіда, на яку в лютому 2022 року напала Росія.
«Я радий, що ті будинки не руйнуються, а їх вирішили відремонтувати та заселити», – каже мер про українських новоселів.
На прикордонному переході "Вишнє Нємецьке-Ужгород" працюють десятки митників і поліцейських. Утім більшість із них не місцеві жителі. За оцінками мера, на кордоні працює лише близько 20 місцевих.
Зуза каже, що майже всі, хто виїхав із Вишнього Нємецкого, виїхали на заробітки або до Кошице, або навіть до інших країн, особливо до Німеччини.
«Якщо за кордоном людина може заробляти 3000 євро на місяць, а в Собранці – лише 600 євро, вона тут не залишиться», – пояснює мер.
Середня місячна словацька зарплата у 2023 році становила 1430 євро. У районі Собранце зарплати значно нижчі порівняно з рештою країни та іншими частинами Кошицького краю. Крім того, в районі високий рівень безробіття.
За словами мера села Пінковце Наталії Менькеової, рецепт, як переконати людей жити в прикордонній зоні, простий.
«Люди повинні мати роботу та перспективу гідного життя, ніщо інше їх тут не втримає, навіть нове футбольне поле», – каже Менькеова.
Велика фабрика поверне життя в регіон, вважає вона. Ті, хто залишився в цій місцевості, працюють переважно в сільському господарстві або в лісі. Тут багато лісів і орних земель. Однак сільське господарство не приваблює молодь, тому що це важка праця і багато невизначеності.
Обоє мерів додають, що було б найкраще, якби розпочалося довгоочікуване будівництво автомагістралі.
"Будівництво цієї дороги, яка з’єднує Кошице з українським містом Ужгород, має починатися, а не закінчуватися у Вишньому Немецкому", - вважає Зуза.
"Тоді місцеві жителі подбали б про такі дрібниці, як відродження малого місцевого бізнесу", - каже Менькеова.
Але не тільки відтік людей турбує мерів. Вони вважають, що прикордонні села мають виглядати гарніше.
«Ми не є периферією республіки, ми є воротами до Європейського Союзу», — каже Менькеова
Рафтери, можливо, забажають спробувати сплавитись по річці Уж, яка утворює межу Пінковця. Але, за словами мера, тут вода не придатна для купання. Крім того, влітку береги річки рясніють інвазивною рослиною під назвою коров’ячий пастернак (борщівник); рослина може викликати опіки шкіри. Тому річка в основному використовується лише рибалками.
Крім того, частина річки є зовнішнім кордоном ЄС, тому в деяких районах неможливо повністю вільно пересуватися.
Туристам мер радить відвідати кафе Рудольфа Фелшьоці та Музей контрабанди в сусідньому селі Лекаровце, через яке також протікає Уж.
Фелшьоці та його родина повернулися до рідного села Лекаровце вісім років тому. Спочатку вони планували залишитися тут лише на три місяці через сімейні обставини. До переїзду в село вони жили в Кошицях і працювали в ЗМІ.
Коли Фелшці став думати про те, чим він міг би заробити на життя в Лекаровце, то у нього виникла ідея створити кафе та музей.
Працюючи в медіа, він і його дружина Ванда часто працювали на словацько-українському кордоні та слухали багато цікавих історій від місцевих жителів. Не лише про контрабанду людей і контрабандистів, а й про історію кордону, про яку мало хто знає.
"Ми подумали, що було б цікаво зібрати всі історії про кордон в одному місці", — згадує співзасновник проекту Na Ciare ("На межі").
Досліджуючи місцевий ринок нерухомості, вони з’ясували, що в районі немає місця, де б можна було випити хорошої кави та з’їсти печиво. Таким чином, вони поєднують ці дві ідеї.
Затишне кафе розмістилося в транспортному контейнері. Прилеглий музей в таких самих контейнерах. Тут відвідувачі можуть дізнатися, наскільки креативними були місцеві та українські контрабандисти, переправляючи людей та сигарети на той бік. Вони використовували літаки, автомобілі, а також підземні тунелі.
У музеї, наприклад, вже побували дипломати з Ізраїлю, етнолог із Чехії, журналісти французької газети Le Figaro.
У кав’ярні людно навіть у міжсезоння на початку березня. Клієнти приїжджають як з найближчих околиць, так і з-за кордону. Українці заходять випити кави, а угорці з Велких Капушан приходять перекусити.
За словами власника, для розвитку туризму достатньо мати те, що має село поблизу Братислави: автостраду, кращі дороги, підприємства та гроші.
«Ми самі будемо розвивати туризм. У нас тут достатньо природної краси та привабливих місць», – каже Фелшьочі.
Яна Рей-Туткова також є репатріанткою. Вона живе в Гусаку, в селі своїх батьків. Але вона приїхала не сама, а привезла з собою всю сім'ю, включно з чоловіком-американцем Ендрю Реєм.
Рей вперше приїхав до Словаччини як волонтер, і лише на кілька тижнів, але закохався в цю країну. Після багатьох років життя на півдні США він і його дружина-словачка вирішили оселитися в будинку бабусі його дружини.
Спочатку подружжя шукало спокою від міського життя і хотіло заснувати органічну ферму в Гусаку. Зрештою вони відмовились від цього плану, хоча розводять овець для власних потреб. Рей працює в різних фірмах з дому. Йому потрібен лише комп’ютер і надійний Інтернет
«Мене дуже вразило те, що місцевий підприємець створив бізнес та провів швидкісний Інтернет у віддалене село. У США на той час на фермах не було Інтернету або він був ненадійним і дорогим», — каже він.
Пара погоджується, що Гусак є ще одним селом із старіючим населенням. Тут проживає лише кілька сімей з маленькими дітьми. Зазвичай вони займаються сільським господарством. Деякі молоді люди працюють у супермаркеті Lidl у Собранці, інші працюють поліцейськими. Поліція є великим роботодавцем у регіоні.
А ось сільське господарство обмежене роздробленими земельними ділянками, які важко викупити у первинних власників.
«Якщо хтось хоче тут вести бізнес, то має спробувати консолідувати землю. Держава має спростити цей процес», — вважає Рей.
Тому він вважає більш перспективним розведення великої рогатої худоби та овець, ніж вирощування пшениці. Крім того, він переконаний, що регіон є чудовим місцем для велосипедного туризму. "Але села або держава повинні інвестувати в інфраструктуру", - додає Рей.
«Коли Україна приєднається до ЄС і Шенгенської зони, я можу уявити, що велотуризм буде розвиватися навіть через кордон», – продовжує американець.
За словами дружини, регіону бракує розкрутки. Мало хто знає про гарний аквапарк і готелі навколо водосховища Земплінська Ширава. Його називають «Словацьким морем».
«Я кажу своїм друзям, що в Словаччині є все, чого вони не мають вдома», — каже Рей, називаючи старовинні замки як приклад.
Американець вважає, що район Собранце міг би бути таким же популярним, як Токай, відомий виноробний регіон Угорщини. В окрузі багато виноградників, навколо гарні пагорби. А також є успішні винороби, наприклад Pivnica Orechova, виноробня в Орехові, заснована 30 років тому. Місцеві винороби обробляють 56 гектарів виноградників і виробляють близько 300 000 літрів вина щороку.
До війни українці з Ужгорода приїздили в регіон на дегустації. Рей також хотів би одного дня показати американцям процвітаючу виноробну традицію регіону. Але він бачить один негативний момент.
«Я не відчуваю тут ентузіазму з боку людей рухатися вперед, тут панує негативізм», – розповідає американець, описуючи свої відчуття після 14 років, проведених у Гусаку.
"Іноземцям і туристам подобається природа і спокій регіону, але людям тут важко жити", – розповідає The Slovak Spectator Алена Горнякова, працівниця ратуші у Петровце.
«Ми почуваємося на периферії, тому що звідси все далеко. Поруч з нами лише природний кордон», – каже вона.
Петровце – останнє село до кордону з Україною. Далі можна лише побачити ліси до прибуття в село Гута в Україні. 200 мешканців села – переважно люди похилого віку. До роботи чи магазину у Собранце дістатися без власного автомобіля важко, автобуси ходять рідко.
У 1990-х роках у селі закрили школу та дитячий садок. Продовольчі крамниці та паби також зникли. Тільки церква ще служить місцевим жителям.
Раніше мешканці Петрівців активніше контактували з українським село Гута. Там словаки ходили на базар, у магазини. Деякі мають там сім’ї. Але після вторгнення Росії в Україну ці зв'язки практично припинилися.
«Хоча тут важко жити, ми все одно живемо краще, ніж українці», — говорить Горнякова про економічне становище місцевих жителів.
В селі продовжує працювати кооператив. Є лісогосподарське товариство, наркологічний центр. Колись якісь інвестори хотіли побудувати на цьому місці поле для гольфу, але це так і залишилося лише на папері через роздробленість земельної власності.
«Важко починати щось тут, коли навіть продуктовий магазин тут теж не протримався», – підсумовує Горнякова.
Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.
Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.
Дізнайся першим!
