Наприкінці жовтня – початку листопада 1918 р. в Угорщині відбулася демократична революція, внаслідок якої до влади прийшов уряд на чолі з лідером опозиційних сил Міхаєм Карої.
16 листопада в країні було проголошено республіку. Нова влада задекларувала право національних меншин на самовизначення, однак за будь-яку ціну намагався зберегти єдність земель корони Св. Іштвана. Політику поступок національним меншинам реалізовував міністр у національних справах Оскар Ясі, який розробив програму автономізації Угорщини, сподіваючись у такий спосіб уберегти її від політичної дезінтеграції. За прикладом Швейцарії він прагнув перетворити Угорське королівство у Дунайську конфедерацію народів під політичною зверхністю Будапешта. У цей час на слов'янських і румунських землях, які раніше перебували під угорським контролем, виникли національні органи влади, що закріпили розпад багатонаціональної імперії та відокремилися від Угорщини. Закарпаття було єдиним слов'янським краєм, який після краху Австро-Угорської монархії залишався у складі Угорщини.
На революційній хвилі
Повалення монархії Габсбургів викликали значне піднесення поміж місцевого населення, призвівши до появи на території Закарпаття нових представницьких органів – народних рад, які були неоднорідні за своїм характером, складом і політичною орієнтацією. Одні з них орієнтувалися на Україну (Любовнянська, Свалявська, Хустська, Марамороська, Ясінська), другі прагнули залишити край у складі Угорщини (Ужгородська та Мукачівська), а треті – приєднати Закарпаття до складу Чехословаччини (Пряшівська, згодом Свалявська).
<img data-cke-saved-src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ed320b054.jpg" src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ed320b054.jpg" "=""> </p><p style="text-align: center;"><em>Гуцульська народна рада</em><em></em><br> </p><p>Хоча в той час проукраїнський вибір був лише одним із можливих варіантів на повоєнному геополітичному роздоріжжі регіону, він виявився найбільш легітимним і популярним серед місцевого русинського населення. Поряд з національними, політичними та релігійними аргументами помітну роль у кристалізації української орієнтації відігравали також високі соціально-економічні очікування угорських русинів від приєднання до України. Промовистою у цьому відношенні була петиція від одного невеликого закарпатського гірського села: «Ми русини, які живуть у Карпатах біля галицького кордону, хочемо з’єднатися з російською Україною, де ми будемо користуватися державними землями і лісами так, що все буде для звичайних громадян; тут ми дуже бідні люди, тому що землевласники утискали нас настільки, що не можна вижити». Подібні звернення робили десятки інших сіл у різних куточках краю.<br> </p><p>Ці прагнення не залишилися без відповіді у Львові, де у листопаді 1918 р. було проголошено створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНP) У своєму першому рішенні від 19 жовтня 1918 р. Українська Національна Рада (конституанта українців Галичини та Буковини) засвідчила, що Закарпаття (Угорська Русь) входитиме до складу майбутньої західноукраїнської держави. Це положення було зафіксоване і в Тимчасовому Основному Законі про державну самостійність Західно-Української Народної Республіки від 13 листопада 1918 р. (Арт. 2), а на цій правовій базі – і в прелімінарному договорі між УНP і ЗУНP від 1 грудня 1918 р. та у Законі про злуку ЗУНP і УНР від 3 січня 1919 р. </p><p style="text-align: center;"><img data-cke-saved-src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ee70b0644.jpg" src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ee70b0644.jpg"> </p><p style="text-align: center;"><em>Тимчасовий основний закон ЗУНР 13 листопада 1918</em><em></em><br> </p><p>Однак, декларуючи єдність із Закарпаттям, галицьке керівництво водночас не мало чіткого плану інтеграції цього краю в ЗУНP.<br> </p><p style="text-align: center;"><img data-cke-saved-src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ee89aa720.jpg" src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ee89aa720.jpg"> </p><p style="text-align: center;"><em>Ухвала Української Національної Ради про Злуку ЗУНР і УНР 3 січня 1919</em><br> </p><p rel="text-align: center;">Лінія західноукраїнського уряду у закарпатському питанні значною мірою стримувалася зовнішньою політикою ЗУНР. Перебуваючи в умовах міжнародної ізоляції, остання прагнула підтримувати нейтральні відносини з сусідньою Угорщиною, яка була своєрідним вікном для відрізаної від Заходу Галичини, а також виступала постачальником зброї, амуніції та провіанту для Галицької армії, що вела війну проти поляків. Зі свого боку, угорська економіка потребувала бориславської нафти. Угорські лідери також розраховували на формування спільної із ЗУНР політики щодо Румунії, яка висувала територіальні претензії до обидвох держав.<br> </p><p>Окрім цього через Угорщину проходив один із головних шляхів транзиту українських військовополонених із колишньої Австро-Угорщини, Італії та Балкан на територію Галичини. Для організації цих транспортів у Будапешті з листопада 1918 р. був призначений у ранзі консула сотник УГА Ярослав Біберович, який за дорученням УНРади увійшов у контакти з угорським урядом і заснував Українську збірну станицю. </p><p>Наприкінці грудня 1918 р. Державний секретаріат військових справ на чолі з полковником Дмитром Вітовським виступив ініціатором проведення переговорів з угорським урядом про закупівлю зброї та амуніції в обмін на нафтові продукти. З цією метою 19 грудня 1918 р. у столицю Угорщини була споряджена місія на чолі з урядовцем державного секретаріату військових справ сотником УГА Миколою Алиськевичем. </p><p>Йшлося про закупівлю в угорського Міністерства війни 20 мільйонів піхотних і 10 тис. гарматних набоїв. За умовами договору, укладеного 25-26 грудня 1918 р., угорський завод Манфреда Вайса зобов’язався таємно від антантівської місії в Угорщині організувати доставку зброї та амуніції до кордону із ЗУНP, а остання взамін – забезпечити цистерни з бориславською нафтою. Від імені уряду ЗУНP голова місії М. Алиськевич дав письмові запевнення у тому, що ЗУНP не буде збройно виступати проти Угорщини. Насамперед йшлося про територію Угорської Русі. Договір був погоджений з президентом Угорщини М. Карої. Про те, що угода із ЗУНP була суто бізнесом для угорської сторони свідчить зокрема той факт, що аналогічні домовленості про постачання зброї та амуніції Будапешт також мав із Варшавою – головним суперником ЗУНP у боротьбі за незалежність.<br> </p><p style="text-align: center;"><img data-cke-saved-src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ed4b10800.jpg" src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ed4b10800.jpg"> </p><p style="text-align: center;"><em>Дмитро Вітовський - державний секретар військових справ ЗУНР. На початку 1919 спорядив походи УГА на Закарпаття</em><br> </p><p>Відносини між ЗУНP та Угорщиною були формально закладені наприкінці 1918 р., коли голова Української Національної Ради Євген Петрушевич здійснив візит у Будапешт. 30 грудня він провів переговори з прем’єр-міністром М. Карої та міністром у справах національностей О. Ясі, під час яких обговорювалася закупівля військової амуніції для Галицької армії і проблема Угорської Русі. Питання останньої серйозно ускладнювало взаємини двох держав. Проголосивши Закарпаття складовою ЗУНP, УНРада не мала сил для утримання там своєї влади і мусила миритися з фактичним перебуванням краю у складі Угорщини. </p><p style="text-align: center;"><img data-cke-saved-src="http://www.mukachevo.net/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ed83ee664.jpg" src="http://www.mukachevo.net/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ed83ee664.jpg"> </p><p style="text-align: center;"><em>Євген Петрушевич, голова Української Національної Ради ЗУНР</em> </p><p style="text-align: center;"><img data-cke-saved-src="http://www.mukachevo.net/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46edbbaea76.jpg" src="http://www.mukachevo.net/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46edbbaea76.jpg"> </p><p style="text-align: center;"><em></em> </p><p style="text-align: center;"><em>Міхай Карої - прем'єр-міністр Угорської республіки, з 11 січня 1919 р. - президент. Фото 1923 р.</em> </p><p style="text-align: center;"><img data-cke-saved-src="http://www.mukachevo.net/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46edd255b2e.jpg" src="http://www.mukachevo.net/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46edd255b2e.jpg"> </p><p style="text-align: center;"><em></em> </p><p style="text-align: center;"><em>Оскар Ясі, міністр без портфеля у справах національностей в уряді М. Карої (31.10.1918-19.01.1919)</em> </p><p>З іншого боку, Будапешт не задовольнявся фактичним контролем і вимагав формального визнання з боку ЗУНР угорського статус-кво на Закарпатті, сподіваючись використати у подальшому цей аргумент на Паризькій мирній конференції. На цьому зокрема наголошував М. Карої під час перемовин з Є. Петрушевичем. При цьому угорський лідер був змушений визнавати, що під тиском Чехословаччини і Румунії Будапешту буде все важче утримати там свій контроль. Тим не менше, голова Української Національної Ради пообіцяв, що Галичина не реалізовуватиме силою своїх претензій на край, приналежність якого буде вирішувати плебісцит під міжнародним наглядом і мирна конференція. </p><h2 style="text-align: center;">Тактика «гібридного» проникнення<br></h2><p>Незважаючи на це, на початку 1919 року західноукраїнський уряд вирішив активізувати свою політику на закарпатському напрямку з огляду на підготовкудо реалізації прелімінарного договору про Злуку з УНP, підписану у Фастові 1 грудня 1918 р. На засідання Української Народної Ради 3 січня 1919 р. у Станіславові, на якому було ухвалено текст договору з УНP, уряд ЗУНP запросив представників народних рад зі східного куточку Закарпаття (Ясінська та Марамороська ради). Останні відкрито звернулися до керівництва ЗУНP з пропозицією приєднати регіон до складу України та надати військову допомогу проти угорців. </p><p style="text-align: center;"><img data-cke-saved-src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c4708a9d7673.jpg" src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c4708a9d7673.jpg"> </p><p style="text-align: center;"><em>Готель «Австрія» у Станіславові, де у січня 1919 засідала Українська Національна Рада</em><br> </p><p>Пропозиція угорських українців обговорювалася на засіданні західноукраїнського уряду того ж дня, де вона спровокувала бурхливу дискусію. Саме тоді було формально затверджено угоду з Угорщиною про закупівлю зброї та амуніції, за якою ЗУНР зобов’язалася не виступати збройно проти угорців. Зважаючи на необхідність збереження приязних відносин з Будапештом, Державний секретаріат виявився поділений у питанні наданні військової допомоги Закарпаттю.Під час дискусії вирішальне слово взяв голова уряду Сидір Голубович, який наполіг на збройній допомозі угорським українцям, доручивши військовому секретарю Д. Вітовському спорядити за Карпати один курінь галицького війська. Прем’єр виходив з тієї позиції, що ЗУНP повинна була максимально територіально розширитися напередодні Злуки з УНР та Паризької мирної конференції. </p><p>Відтак, 7-12 січня 1919 р. окружні військові команди у Коломиї, Стрию та Самборі отримали накази відправити бойові групи у напрямку Ужгорода, Мукачева та Ясіня із завданням взяти під контроль комунікації та допомогти місцевому населенню встановити українську владу. Назовні все мало виглядати, ніби місцеве населення власними силами організувало повстання проти угорців, щоб домогтися приєднання до України. </p><p style="text-align: center;"><img data-cke-saved-src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c4708e922472.jpg" src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c4708e922472.jpg"> </p><p style="text-align: center;"><em>Дмитро Вітовський, державний секретар військових справ ЗУНР</em><span class="redactor-invisible-space"><em></em><br></span> </p><p>Відповідне рішення мало бути закріплене на Всенародному з’їзді рад угорських русинів-українців, що був скликаний до Хуста на 21 січня 1919 р. Останній мав стати певною відповіддю на намагання владних кіл Угорщини утримати свій контроль над краєм у формі автономної «Руської Країни» з центром у Мукачеві (проголошена законом №Х 21 грудня 1918 р.). Дипломатичним прикриттям втручання галицьких військ мало стати намагання запобігти румунській та чехословацькій окупації краю та надати сприяння у самовизначенні місцевого населення відповідно до 14-ох пунктів американського президента Вудро Вільсона. </p><p><img data-cke-saved-src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ee0c68f64.jpg" src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ee0c68f64.jpg"> </p><p style="text-align: center;"><em>Карта ЗУНР</em><br> </p><h2 style="text-align: center;" rel="text-align: center;">Походи УГА </h2><p>В ніч на 8 січня 1919 р. галицькі добровольці при підтримці закарпатських гуцулів на чолі з Степаном Клочураком без особливих труднощів роззброїли у Ясіні угорський батальйон чисельністю у 620 чол. і того ж дня проголосити Гуцульську республіку. 12-17 січня 1919 р. українські війська, об’єднані в групу «Сигіт», здійснили похід на Мараморош Сигіт, зайнявши східну частину краю, однак зазнали поразки від румунської армії поблизу Сигітської Комори і були змушені відступити на околиці Ясіня. </p><p style="text-align: center;"><img data-cke-saved-src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46feb90ff8e.jpg" src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46feb90ff8e.jpg"><br> </p><p style="text-align: center;"><em>Вояки групи УГА Сигіт, які взяли участь у поході на Мараморош-Сігет (12-17 січня 1919)</em><br> </p><p style="text-align: center;"><em></em> </p><p style="text-align: center;"><em><img data-cke-saved-src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ee2a4e059.jpg" src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ee2a4e059.jpg"></em> </p><p>Майже одночасно з групою «Сигот» на Закарпаття здійснила рейд стрийська група УГА – неповний стрілецький курінь під командуванням чотаря Якова Небиловця. Українське військо зайняло станції Лавочне та Воловець 15 січня, а наступного дня увійшло у Сваляву та Мукачево, де вивісило жовто-блакитний прапор. На станції Лавочне командування групи провело переговори з угорською урядовою делегацією на чолі з губернатором «Руської Країни» А. Штефаном, що прибула сюди, щоб висловити протест проти вторгнення галицьких військ на Закарпаття. Емісар західноукраїнського уряду отаман Т.Рожанковський прийняв до відома протест губернатора, однак наказав далі продовжувати просування УГА вглиб краю. Завданням центральної групи було зайняти залізничну лініюаж до Чопа і згодом об’єднатися зі східною групою галицьких військ, що просувалася на Мараморош-Сигіт та Хуст. </p><p>За свідченнями учасників, у Сваляві українські підрозділи тепло зустріло місцеве населення з великим національним прапором і написами: «Хай живе Україна!». Як відомо, у Сваляві Карпаторуська народна рада на чолі з Михайлом Комарницьким у грудні 1918 р. підтримала об’єднання з Україною, хоча при цьому також не заперечувала і проти входження краю до складу Чехословаччини з економічних міркувань.<br> </p><p>Прибувши у Мукачево, стрийський курінь розмістився у казармах 65-го піхотного полку, який перед цим покинув місто. Було організовано патрулювання вулиць, комендантом міста призначений чотар Осип Бережницький. Просуваючись далі по залізничній лінії, панцерний потяг УГА під командою чотаря І. Садлича 21 січня зайняв вузлову станцію Чоп, однак потім відступив до місця постійної дислокації – Мукачева. На шляху свого просування на обсаджених залізничних станціях українські війська залишали невеликі залоги. </p><p>У Мукачеві українська команда провела переговори з угорським урядовим комісаром, жупаном Міклошем Куткафалвієм. За даними угорської преси, галицькі військові заявили, що прийшли на Закарпаття за наказом УНРади у Станіславові, щоб обсадити руські території, гарантувати реалізацію права місцевого населення на самовизначення, запобігти чеській та румунській окупації краю та зберегти стратегічний зв'язок з Угорщиною та західним світом. Урядовий комісар протестував проти того, що залізнична лінія аж до Чопа перейшла від українське управління, однак погодився підписати з українськими представниками умову, за якою військові установи, залізниця, шкільництво, правосуддя та адміністрація повинні були залишитися в угорських руках. Українська сторона пообіцяла не втручатися в їхню роботу. Таким чином, у центральній частині краю встановилося тимчасове українсько-угорське двовладдя.<br> </p><p>Блискавичний похід галицьких військ застав зненацька угорські сили, які не чинили жодного спротиву їхній збройній акції. Оговтавшись, останні скористалися розтягнутістю українських військ на великій території і вночі на 21 січня роззброїли українські залоги у Сваляві та Мукачеві. За деякими даними, приводом до цієї контракції стала спроба українських підрозділів провести реквізицію зброї, амуніції та продовольства у військових складах Мукачева, що загострило відносини з місцевими угорцями. Внаслідок цього галицькі війська були змушені повернутися залізницею до Стрия, куди угорці також відправили відібрану зброю. Після цього Начальна Команда УГА офіційно відкликала курінь Я.Небиловця та панцерник І.Садлича із Закарпаття. </p><p>Паралельно 19-20 січня 1919 р. була здійснена спроба третьої самбірської групи УГА зайняти західну частину краю з Ужгородом включно. Втім, наштовхнувшись біля прикордонної станції Волосянка на передові підрозділи чехословацької армії, вони швидко повернулися на територію Галичини. </p><h2 style="text-align: center;">Закарпаття між Києвом та Будапештом</h2><p>Військові виправи Галицької армії на Закарпаття у першій половині січня 1919 р. загрожували погіршенням відносин ЗУНР з Будапештом, як також з Прагою та Бухарестом, які кожен висував свої територіальні претензії на край. Для «гасіння дипломатичної пожежі» до Будапешта 14 січня 1919 р. була споряджена місія на чолі з отаманом Т. Рожанковським з нотою наступного змісту: «виконуючи право самовизначення, висилаємо війська в цілі обсадження, не визнаємо се за крок ворожий і порішення лишаємо мировому Конгресу». </p><p>18 січня 1919 р. представник ЗУНР у Будапешті сотник Ярослав Біберович передав згадану ноту угорському уряду, а 24 січня вручив М. Карої особистий лист від Є. Петрушевича датований 22 січня 1919 р. У супровідній записці до дипломатичного представника ЗУНР у Будапешті президент УНРади писав, що «зрікатися нам угорської території української – трудно». </p><p>21 січня 1919 року, у той час коли всі три експедиції галицького війська завершилися невдачею і більшість українських підрозділів вже покинули територію краю, у Хусті зібрався з'їзд за участю 420 обраних делегатів від 175 (із 400) населених пунктів Угорської Русі. Збори ухвалили резолюцію про прилучення українців-русинів північно-східних комітатів Угорщини (Мараморош, Угоча, Берег, Унг, Земплин, Шариш, Спіш і Абауй-Торна) до складу Української соборної держави та просили надіслати українські війська, щоб зайняти територію краю. </p><p><img data-cke-saved-src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ee56ba897.jpg" src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46ee56ba897.jpg"> </p><p style="text-align: center;"><em>Копія рішення Всенародних зборів угорських русинів від 21 січня 1919 р.</em><br> </p><p>Після проведення з’їзду офіційна делегація угорських українців на чолі з Михайлом Бращайком виїхала до Станіславова, щоб передати оригінал протоколу Хустських зборів Державному секретаріату ЗУНР. Не відомо, чи встигли делегати прибути вчасно, адже вже 22 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві було урочисто проголошено Акт злуки УНР та ЗУНР. В Універсалі Директорії УНР зазначалося: «Однині во єдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна». </p><p><img data-cke-saved-src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46eebb3b877.jpg" src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c46eebb3b877.jpg"> </p><p style="text-align: center;"><em>Акт злуки ЗУНР-УНР</em><br> </p><p>Питання Закарпаття знову виринуло на порядку денному українсько-угорських відносин після переформатування дипломатичної місії ЗУНР у Будапешті та влиття її до складу об’єднаної Надзвичайної дипломатичної місії УНР у лютому 1919 р. Тоді угорський демократичний уряд зробив спробу домогтися формального визнання статусу краю у складі Угорщини взамін за підтримку незалежності УНР. Зокрема, під час аудієнції новоприбулого посла Миколи Галагана у президента Угорської Народної Республіки М. Карої 22 лютого 1919 р., останній відкрито намагався домогтися від уряду УНР офіційного зречення від території Закарпаття та визнання її невід’ємною складовою Угорської республіки. Український представник чітко сформулював позицію українського уряду відносно необхідності дотримання принципу самовизначення угорських русинів-українців шляхом їх безперешкодного волевиявлення на основі 14-ти пунктів американського президента В. Вільсона. Водночас М. Галаган спростував угорські історичні претензії на Закарпаття і зазначив, що «правительство УНР не вважало б, очевидно, себе в праві відмовитись від своїх братів і не прийняти їх до складу соборної України». </p><p style="text-align: center;"><em><img data-cke-saved-src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c4709db324cc.png" src="/Content/Uploads/IIIRomeoIII/5c4709db324cc.png"></em></p><p style="text-align: center;"><em>Микола Галаган, голова надзвичайної дипломатичної місії УНP в Будапешті у 1919-1920 рр.</em></p><p>Як і інші держави Європи, угорський уряд побоявся взяти на себе ініціативу у визнанні де-юре Української Народної Республіки, обмежившись визнанням її де-факто. Перебуваючи в Будапешті, М. Галаган намагався у складних умовах революційних подій в Угорщині, пов’язаних з приходом до влади у березні 1919 р. комуністів на чолі з Белою Куном, та подальшою зміною урядів, відстоювати інтереси України та захищати населення Закарпаття перед угорськими керівними колами. </p><p>Однак наявних військових засобів для реалізації своєї політики у краї уряд соборної Української Народної Республіки не мав. До кінця квітня 1919 року східну частину Закарпаття до Берегового окупували румунські війська, центральна з Мукачевим перебувала під контролем угорців, а західну разом з Ужанською долиною зайняли чехословацькі війська. Врешті-решт, доля повоєнного Закарпаття була вирішена 10 вересня 1919 р., коли за умовами Сен-Жерменського мирного договору край увійшов до складу новоутвореної Чехословацької республіки. </p><p></p>
