Йосип Бартош: "Ми нічого не гарантуємо, тільки пропонуємо: от, шановна душо, в тебе є шанс наблизитися до істини"

Ця школа мистецтв працює з весни при замку Сент-Міклош, під керівництвом Йосипа та Тетяни Бартош. Навчання тут безкоштовне, щоправда, й специфічне: тут не дають випускних дипломів, зате вчать малювати, співати та грати на музінструментах, розмовляти по-мадярськи, а ще боротися як китайці та японці. Влаштовують драматичні вистави та творчі зустрічі з письменниками та художниками. А ще вишколять, як пройтись по розпеченому вугіллю, й не обпекти ступні. Не гірше за домініканських монахів! Як відрізнити "шизу" від мистецтва – Ідея школи, – розповідає Йосип Бартош Мукачево.net, -- виникла після першого нашого міжнародного пленеру, який відбувся у 1999 році. Замку тоді не було навіть в проекті, я ще жив в Мукачеві. І після цієї зустрічі митців виникла нагальна потреба створити якийсь осередок, де би можна виховувати людей, котрі будуть розуміти сучасне мистецтво. Які зможуть відрізнити, що в сучасному мистецтві справжнє, а що – хвороба. – На що ж хворіє сучасне мистецтво? – Це шизофренія, невроз, бажання зробити себе оригінальним, бажання заробити гроші, показати світові своє я… Насправді є дуже мала частина тих, хто насправді це все відкинули і шукають ті основні джерела творчості, де є істина. Людина, що знайшла справжні джерела, інтерпретує їх без свого «я» -- недосконалого, забрудненого. А коли митці говорять про свої високі почуття чи стани зміненої свідомості – це прямовказ на хворобу. Хто ти, аби інші йшли на виставку дивитися на тебе? Ти прийшов на цю землю, виліз із …-- і тепер ми маємо звертати на тебе увагу? Спочатку вилікуйся, постав на місце свою психіку, душу, а потім ми тебе подивимося – і то не тебе, а те джерело, яке ти знайшов, і ми будемо ним насолоджуватися, а не тобою. – Отож, з’явилася ідея створити такий осередок, де би вчили відрізняти неврози від мистецтва. Але ж є художні інститути, коледжі? Там такого не вчать? – Я не можу кинути камінь в їхній город. Державні програми освіти роблять спеціалістів. З нашої школи людина, що ходить на живопис не вийде професійним художником, та ще й з «папірьом». Ані співатиме як Лучано Павароті, не стане майстром зі східних єдиноборств, не володітиме вільно 26 мовами… Але ця людина, будучи знайома з живописом, музикою, єдиноборствами, мовами… буде відчувати особливу наповненість у своєму житті і все, що б не робила, робитиме з тотальною віддачею. Вона буде включена в «неиссякаємій источник». – При слові включеність пригадується фреска Врубеля «Зішестя Духа святого», на фресці в Кирилівській церкві. Ви гарантуєте подібне підключення? – Ми нічого не гарантуємо, тільки пропонуємо: от, шановна душо, якщо ми тут отак і отак будемо робити, то в тебе буде ще один шанс наблизитися до істини. Хоча, можливо, ти знайдеш її в й кафе за балачками про сенс життя. Слідами Штайнера – Створюючи свою школу, ви на когось рівнялися? Може, самі колись в такій навчалися… – Ні, я ніколи в подібній школі не навчався, був тільки дотичним, на периферії. Свого часу мене вразила вальдорфська педагогіка. Дізнався про ідеї Штайнера в Румунії в 1997-му, на міжнародному пленері. Привіз додому купу методичок і загорівся бажанням влаштувати щось подібне тут. – То пан Бартош стояв при витоках української вальдорфської школи? – Це занадто пафосно сказано. Я ходив з цими методичками, роздавав їх, просив приміщення… Ну, приміщення так і не дістав, зате через пару років в Києві відкрилася перша така школа… В Одесі зараз теж вони є. – Я колись вивчала це питання, в столиці ці школи в тренді. Щоправда, є проблема: є дитсадки та початкова школа, де навчають дітей за даною методикою, а в 5-й клас вони змушені йти до звичайних шкіл. Багатьом дуже важко пристосуватися до загальної освітньої системи. У дітей ламається психіка. – Це велика помилка наших вальдорфських шкіл. Не розумію, для чого з ідеями Штайнера сунутися в офіційну систему освіти? – Як для чого – це ж не малі гроші! – Не про то мріяв Рудольф Штайнер. Мета вальдорфської педагогіки зовсім інша – формувати особистість. Щоб людина, яка хоче жити наповненим життям, мала таку можливість. В основі його ідеї школи було об’єднати таких людей і створити середовище, де це могли б перейняти інші. – У вас та ж мета? – Рівняємось на кращих… "Саранча довкола художниці" – Школа при замку працює з весни, здається? – Весною ми почали проводити перші заняття. – Знаю, що живопис у вас веде Тетяна Бартош, музику –Йосип Бартош… – Є ще тренер по базовим основам східних єдиноборств. Вчимо угорську та німецьку мови. Скоро буде ще клас з англійської та німецької. Хочемо також ввести театральне мистецтво та драматургію. А також психологію – наразі шукаємо спеціаліста. – Що за діти до вас ходять? – Не тільки діти, а й дорослі. – Це окремі групи? – Ні, класи-комплекти. Ідея в тому, щоб одні у других вчилися. З часом буде більше класів. Ми викупили приміщення під школу у автобази. Влізли в борги. Там треба робити ремонт, але не хочемо відкладати заняття заради цього. Тож наразі є графік, в основному заняття по вихідних. Є й вечірні класи. На деяких заняттях група 10-15 чоловік. Але є й групи по троє учнів. – Не скаржаться вчителі із сусідньої, чинадіївської, школи мистецтв – мовляв, дітей переманюєте… – Ні, вони роблять своє, ми – своє. І діти проблем не мають. У школі вони завдяки нашим заняттям можуть продукувати більше на тому ж живописі чи музиці. Вони вищі інтелектуально за звичайних учнів. – Агітуєте дітей у свою школу? – Ні. Працюємо за принципом сарафанного радіо. З часом даватимемо й рекламу. – Дорого у вас навчатися? – Безкоштовно. – А як же вчителі? Вони ж витрачають свій час… – Вони в цій школі теж учні. Вони не йдуть сюди підробляти як репетитори. Наприклад, майстер із східних єдиноборств приходить вечором і, відпочиваючи, шліфує якісь рухи та прийоми. За ним спостерігають діти. Розпитують. Він їм і показує й розказує. Так, він не зробить дитину майстром спорту з карате чи кунг-фу, але вона знатиме, як рухатися, володіти своїм тілом, як дихати, як у житті стримувати свої нікому не потрібні емоції, управляти собою. Таня Бартош теж приходить і малює. Кругом неї саранча, яким цікаво розпитувати майстриню, спостерігати за художником у процесі роботи. – Що за контингент серед ваших учнів? Чинадіївські школярі? – Здебільшого. Приходять і з навколишніх сіл, з Мукачева та Ужгорода їздять. Влітку бабусі віддають онуків, що з міст поприїжджали. Є у нас один цікавий учень, Мишко, на прізвисько Джованні. Він приходить до нас за першої ж нагоди. І цілий день у замку: пішов помалював, пішов поборовся... Батьки спокійні. Знають, як тільки субота-неділя – Джованні у нас.. "Нас навіть язичниками називали" – Які відгуки маєте за ці пвіроку, відколи працюєте? – Різні. Коли камінь кинути в воду підуть круги. Й не завжди вони будуть рівні. Але думаю, кожен батько хоче, аби його дитина розуміла, для чого вона живе. Для чого прийшла на цей світ, що має зробити і як. Та не кожен батько може дати їй відповіді та такі питання. Ми ж створюємо таке середовище, аби деякі питання діти змогли для себе вирішити. – Якщо ви вже говорили про Штайнера, то напевно в своїй школі зачіпаєте езотерику. А що каже бабка? Та, яка щонеділі ходить до церкви? Що – "гріх, дитинко"? – Ми не порушуємо релігійних рамок, діємо в їх межах. Знаходимо такі форми подачі знань, що не ранять прямо свідомість несвідомих людей. Ми стараємось показати, що езотерика – це те ж саме, тільки глибше, має в собі більше понять. – Вас в селі вважають диваком. Не зустрічали людей, котрі сварилися, мовляв, ще й мою дитину таким хоче зробити. – Було. Ще тоді, коли ми почали практикувати вуглеходіння. До речі, діти ходять разом з нами, без проблем. Нас навіть язичниками називали… Хоча монахи в домініканських монастирях теж ходять по розпеченому вугіллю. Але ж у нас служби в замку проводять – як молоді вінчаються… Та й я до церкви ходжу. То ж люди поговорили, та й заспокоїлись. "У них погляд інакший. Осмислений" – Що би вам хотілося досягнути цією школою? – Нічого. Нема жодних планів, їх і не може бути. Наші заняття – це переживання певних моментів, котрі розширяють людську свідомість. – Чим дивували вас учні? – Були такі, що відкривали в себе здібності дуже швидко. Наприклад дівчинка 12-ти років ходила на живопис до Тані. Займала перші місця на конкурсах в області. А тут раптом почала писати казки. Вона тепер учасниця проекту Михайла Темнова «День сказки» й друкується в його антології. В третьому томі вона представила дві казки, її речі опубліковані разом з казками письменників із цілого світу. – Як змінюються діти у вашій школі? – У них погляд зовсім інакший. Освітлений, осмислений. Вони дивляться на світ інакшими очима. Тетяна Когутич, спеціально для Мукачево.net