Місце, де ми мешкаємо, прямо і безпосередньо впливає на рівень нашого життя, здоров’я, наші звички, потреби, уподобання, можливості та мрії.
Місто – майже така сама древня форма співіснування людей, як і село. Заведено протиставляти стиль життя міських жителів та життя селян. Існують сталі уявлення на кшталт «село годує місто», «село – тільки для любителів роботи на землі» тощо. Міфів про село чимало, але про них – пізніше.
Місто VS село
За даними дослідників, у селі вдесятеро нижчий рівень шуму, ніж у місті, вшестеро чистіше повітря та втричі нижчий рівень стресу у жителів. Все більше городян, замордованих щоденним стресом, швидкостями, відстанями, громадським транспортом, заторами на дорогах, їжею з пластику, вирішують почати життя спочатку, кидаюь місто і перебираються у село, зберігаючи при цьому рід діяльності, але змінюючи життєві звички і пріоритети.
Особливо радикальні і відчайдушні – кидають набридлу і нелюбиму роботу і починають вести у селі натуральне господарство, займатися фермерством. Вирощувати виноград, полуницю, розводити курей, бджіл, кроликів, страусів – все що завгодно, аби лишень не сидіти у кондиційованому офісі зі шкідливим для очей світлом ламп денного освітлення і не пити розчинної кави для зняття щогодинного стресу.
Власне, таке рішення, така зміну способу життя є одним з видів дауншифтингу, філософії життя, слідуючи якій людина відмовляється від можливого кар’єроного зростання, від ймовірних більших заробітків, однак, як наслідок, і більшого стресу, робочого навантаження.
Відмовляється на користь того, щоби проводити більше часу з рідними, близькими, дітьми, зрештою, зі своїм хобі. Мудрі люди сказали «всіх грошей світу не заробиш». Це істина. Та й не потрібно воно. Бо зі збільшенням надходжень зростають потреби, і, як результат, видатки. Коло замикається. У цій круговерті і минає людське життя.
Та повернемося до такого виду дауншифтингу, як переїзд у село. Цілком прийнятно, до речі, для Закарпаття. Сіл у мальовничих місцях у нас чимало. Відстані, порівняно, невеликі, область маленька – де не поселися, до райцентру буде недалечко.
Цю тему можна розвивати безконечно. Теоретичного матеріалу написано і практичного досвіду здобуто неймовірно багато. Рух-бо не новий, а з розвитком технологій і комуніка-цій, створюються цілі сайти, онлайн-форуми для людей, які радикально змінили місце свого проживання, звички, світогляд з міського на сільський.
На цих сайтах можна знайти все – від того як подолати психологічний бар’єр переселенця до того як власноруч побудувати басейн, вивести курчат в інкубаторі чи викопати колодязь.
Завдяки інтернету, відомою є пара Віталія і Валерії Воробйових, які втекли з Києва у село і власноруч будують свій побут, розповідаючи про це на сайті http://pomeshhik.ru/.
Але і в Закарпатті, безумовно, є люди, які свідомо обрали для себе село як місце проживання. Одним з таких є художник і туризмознавець Сергій Степчук, що кілька років разом з родиною переїхав з Ужгорода у село Ярок і чудово там влаштувався. Він за-любки погодився розповісти про свій досвід на цьому поприщі.
Вустами практиків
– Сергію, трошки про себе для закарпатців, які незнайомі з Вами.
– За фахом художник, працюю, як дизайнер. Найбільше хобі – туризм. Голова спілки сприяння розвитку сільського туризму в Ужгородському р-ні. Автор двох туристичних путівників по регіону та інших видань. Розробляю та маркую туристичні стежки.
– Як давно відбувся Ваш переїзд із міста в село й чим він був обумовлений? Це було «ідейне» рішення, такі «принципи світогляду» або збіг обставин?
– Придбала наша родина будинок шість років тому. Це був осмислений крок. По-перше я виріс у хрущовці. А перед придбанням будинку ми с жінкою винаймали квартиру на вул. Чорновола (Дівоча) в Ужгороді. Це ще гірше, ніж хрущовка, при всій її «малометражності»! Ось порівняйте. Хрущовка, де я виріс, знаходиться у старій частині міста і все своє дитинство я провів у районі Галаго. Це старий Ужгород, гарні будиночки, палісадники...
Дівоча – це смітник. Недобудови, коробки, пустирі… Коли стали перед вибором: придбати 2-кімнатну хрущовку з тарганами на п’ятому поверсі чи квартиру у панельному будинку – я сказав «ні!» Треба їхати у село у передмістя – тікати від бруду та шуму цивілізації.
На той час у нас вже росла доня Настя. А я вважаю, що дитину треба виховувати у селі, а у місті вона має отримувати освіту. Вищу ж освіту – подалі від батьків. У великому і гарному місті, як от Львів, Прага чи Париж.
– Що ви думаєте про прагнення людей, що звикли до життя в мегаполісах, вирватися із круговерті міського життя, у глобальному плані? Ну і окремо – про створення таких модних нині «екопоселень», «комун», «островів спокійного життя»?
– Я трохи поїздив Європою і бачив, як люди живуть там. У агломерації Берну – столиці Швейцарії – живе 300 тис. жителів, а ще мільйон живуть в околицях, тобто в селах. Навколо Бордо в селах типові будиночки і асфальтовані дороги. Їх мешканці працюють у місті. 70 км від Москви – це ще околиці. Що говорити про відстань у 12 кілометрів? Саме стільки від мого сільського будинку до центру міста.
Колись з розвитком капіталізму люди тікали у міста за ро¬ботою, ставали пролетарями – матюкалися і пили горілку. У Радянському Союзі також тікали з села від колгоспів з тяжкою працею, корів, свиней до цивілізації. Але тепер все міняється. Люди розуміють, що основа життя і цивілізації – чиста вода і свіже повітря. Що людина має мати життєвий про¬стір, а не коробку у 12 квадратних метрів.
У селі також можна створити всі сучасні умови – туалет, ванну… Не обов’язково тримати свиней та вирощувати картоплю. Тоді різниця між містом і селом нівелюється. Залишається тільки відстань.
Я далекий від ідей «комун» і не вважаю, що треба всім зараз зразу тікати у село. Не треба шукати порятунку у заміні середовища. Міняйте себе всередині. Багато людей мріють про тихе, спокійне життя на лоні природи, але не проживуть і дня без метушні міста.
«Гуляю не по набці, а під Анталовецькою поляною»
– Які переваги і які недоліки життя в селі, у порівнянні з життям у місті. Якщо можна, по пунктах, що стало краще й у чому з’я¬вилися нові труднощі?
– Життя – це гра між плюсами і мінусами, а полярність мі¬няється. Я оптиміст і недоліків не помічаю.
Я, коли дивлюся на Ужгород, то не розумію, що це за великий і брудний смітник. Подивіться на двори та тротуари, на освітленість вулиць, на загазованість, на якість води. Чим це місто краще за село? Кабаками, більярдними? Я розцінюю свій переїзд у село, як один жирний плюс. Щодо сільського життя? Гаразд... Плюси: чиста вода, чисте повітря, природа поруч. Є де погуляти з дітьми. Гриби-ягоди. Свій сад і город (екопродукти).
Хм... Мінуси? Відстані і довбануті ціни на пальне. Витрати на дорогу компенсуються відсутністю комунальних послуг (тільки газ і світло) і економією на тих продуктах, які виростив.
– Чи усвідомлюють люди, що переїжджають із міста в село, те, на які кроки вони йдуть і які труднощі їх чекають? На Вашому прикладі, Вам було сутужніше адаптуватися, ніж сподівалися або легше?
– Це все залежить від кожної окремої людини. Ледачим не місце у селі. Тут завжди є робота. Це точно так, як і у місті, якщо ви мешкаєте у приватному будинку. Коли все спільне (під’їзд, двір), то і руки опускаються щось робити, і сидиш ввечері перед телеком. А навколо приватного будинку завжди хочеться щось обладнати, оздобити, прикрасити.
Адаптація. Людина – істота, яка швидко адаптується. Я, особисто не відчув різниці.
Мені би тяжче було переїхати з Ужгорода до Києва. Годинами на зупинках в маршрутках і метро. Немає знайомих облич навколо. Нема чим дихати. П’єш пиво на ходу сам з собою. «Тидих-тидих» – наступна станція… Хіба це може бути мрією?
– У чому змінився Ваш побут? Як змінилася сфера професійної діяльності?
– Трохи менше гуляю по Корзо і не п’ю пива у «Кактусі». Ходжу не по «набці» а під горою Анталовецька Поляна. Працюю, як завжди, багато. Знайшов однодумців пліч-о-пліч з якими роблю багато цікавого тут у селі. Видаємо газету «Наше Село». Створили сайт. Провели минулого літа фестиваль Яроцькі Ярилки. Цього літа плануємо наступний.
Декілька садиб у селі вже готові приймати туристів, пройшли категоризацію і отримали відповідні сертифікати. У середині літа на околицях села буде проходити вело-марафон. Вже зареєструвалися понад 30 учасників з усієї України.
Ось усім цим і займаюся. Це мені цікаво і прямо дотичне до мого хобі – туризму.
– Чи ведете Ви самостійно яке-небудь натуральне господарство, або як і раніше, «супермаркети наше все»?
– Потрохи починаємо фермерство. Планую завести бджіл і курочок. По перше, це не так важко, а по-друге криза і ГМО наступають. Але багато продуктів ми купуємо. Вирощуємо дрібниці на кожний день до столу. Картоплю не садимо, зате робимо своє вино. Картопля краще росте на Волині, у нас карпатські бджоли, виноград, полуниця і найперша капуста. Не треба садити виноградник у Рівному, а картоплю у Виноградові.
– Які стосунки з односельцями? Як вас сприйняли в селі, як міського жителя? Як віднеслася і як себе почуває в таких умовах родина?
– Я найближчі кілька років, а для декого і назавжди, буду «прішельцем» у цьому селі. Це нормально. Це закон. Це їхні проблеми. Я ніколи не диктую свої правила і не буду жити за чужими. Я незалежна, вільна людина з нормальним світосприйняттям. У мене друзі по всьому світу і мене не переймає, чи хтось сприймає Степчуків чи ні. Я і моя сім’я відчуваємо себе громадянами Землі.
Коли я мешкав на Дівочий, я не знав і третини сусідів по під’їзду. У мене не було ніяких відносин з сусідами. У селі я відчуваю себе більш комфортно і впевнено. Зі мною вітаються і я знаю своїх сусідів. А родина почувається цілком комфортно. Навіть дуже.
– Ось вичитав недавно одне цікаве твердження. Поділюся з Вами. Як особисто Ви ставитеся до думки академіка Ігоря Бестужева-Лада «Місто – чорна діра людства», а саме: «...При сільському способі життя дитина – помічник батьків, що множить трудовий потенціал родини. У місті дитина – не помічник, а тягар, який дуже ускладнює життя батьків. Людина реагує на таку протиприродну ситуацію адекватно: вона починає втрачати потребу в родині й дітях». Чи врятує село демографічну ситуацію?
– Я згоден з тим, що діти мають рости у селі. Це дійсно дає їм багато знань про життя, робить їх більш самостійними. Демографічну ж ситуацію врятують китайці (сміється).
– Чи є у Вас послідовники? Можливо, хтось із друзів надихнувся Вашим прикладом, послухав розповіді про принади життя в селі й вчинив подібним чином, переїхавши з міста?
– Троє з моїх друзів придбали будинки в Ужгородському районі.
– Із чого варто почати городянинові, що вирішив змінити місце проживання з міста на село? Бажали б особисто Ви, щоб, надихнувшись прикладом людей, подібних Вам, городяни масово рвонули освоювати й «піднімати» українське село, або ж це «шлях для вибраних»?
– Треба дійсно розуміти, що у приватному будинку, та ще у селі, жити трохи важче, ніж у квартирі.
Почати – це просто. Я вибрав найвисокогірніше село в Ужгородському районі, оскільки люблю гори, приїхав сюди подивитись і залишився.
Не треба масовості! Не треба фанатизму. Тоді мені доведеться тікати на полонини (радісно посміхається).
