Народився Дмитро Ілліч Сікора в 1931 році в селі Старе Давидково Мукачівського району, в селянській сім’ї. Батько Ілля Іванович мав велику тягу до навчання, але не мав можливостей вчитися.
При Чехословацькій республіці навчався в духовній школі Мукачівської греко-католицької єпархії, в Ужгороді, на дяка, а потім служив в греко-католицькій церкві, в селі Червеньово. В жовтні 1944 року, разом з ігуменом православного монастиря в с. Домбоки, отцем Іоаном (Карбованцем) організував рятування російських дітей, яких фашисти везли зі Сходу в концтабір Освенцім. Мешканці сіл Червеньово і Зняцево приютили десятки дітей радянських військових політпрацівників, врятували їх від вірної смерті. Про це, у свій час, багато писала преса.
В радянські часи наш батько працював фінансовим агентом, шляховим майстром, а потім в колгоспі.
Батьковi брати бiльше просунулися в життi. Андрiй, який закiнчив учительску семiнарiю, був референтом шкiльництва в урядi Августина Волошина. Натомiсть стрико Стефан став членом ЦК Компартiї Чехословаччини, у 30-х роках минулого століття, разом з Іваном Туряницею вчився в Комунiстичному унiверситетi в Харковi, згодом по завданню Комінтерна виїхав до Аргентини, де його слiд i загубився.
У 1942 роцi брат Дмитро вступає в Мукачiвську гiмназiю, яка в часи Чехословацької республіки була заснована і побудована російськими емігрантами, які, після революції в Росії, переїхали жити в Підкарпатську Русь (нині Закарпаття). Гімназія давала добротну освіту. Наприклад, випускники гімназії добре володіли мінімум двома іноземними мовами.
Мукачево, гімназія, 1944 рік
Закiнчував гiмназист уже середню школу №1 iм.Пушкiна. А позаяк бракувало вчителiв, то випускника десятирiчки взяли вчителем початкових класiв у Зняцево. Важкий 1949 рiк вiн пробув у цьому селi. Колективiзацiя довгий час була однією із найяскравiших спогадiв життя. Адже учителiв теж робили знаряддям цiєї насильної акцiї. А стягнення примусової позики взагалi поклали на учительськi плечi. Проте були й приємнi враження. Зокрема, дружба з подружжям Мейгешiв, якi також працювали у Зняцiвськiй школi.
Любов до фізики, радіоелектроніки появились ще при навчанні в гімназії, а потім середній школі №1 імені Пушкіна. Брат часто згадував з любов’ю свою вчительку фізики (наскільки ще пам’ятаю, прізвище її було Пономаренко). Перші кроки в радіоелектроніці почалися вже при його роботі в Зняцівській школі. А почалося все зi статтi у “Пiонерськiй правдi” про детекторний приймач. Вiн захотiв зробити такий самий. Сконструював нiби все правильно, але приймач не працював. Тодi звернувся до фiзички i вдвох вони дали раду. На той час радiо у селi мав чи не єдиний директор школи. А тут раптом хлопчина сам собi приймач змайстрував. Згодом зiбрав i ламповий.
В кінці 50 років в Радянському Союзі почались перші регулярні телепередачі, але мешканці Ужгороду, в яких вже були телевізори, мали можливість дивитись тільки канали з Чехословацького та Угорського телебачення. В даній ситуації обком КПУ вважав першочерговим завданням налагодити передачі в Закарпатті телеканалів Москви і Києва. Дмитро з ентузіазмом взявся за цю роботу. В першу чергу необхідно було дослідити проходження ультракоротких радіохвиль в гірській місцевості Закарпаття. Брат створив дослідницьку групу з дужих хлопців – студентів фізмату університету. В гори приходилося носити ламповий чорнобілий телевізор і портативний дизельний генератор та каністри з соляркою. Тому фізичні дані експериментаторів були не лишніми.
Брат досить часто згадував курйозний випадок, який стався на полонині Рівній. Після тривало подорожі учасники «телевізійної групи» доставили на полонину телевізор і дизельний генератор, але титанічні зусилля були марними. Один з студентів приніс пусті каністри. Реакція групи, мя’гко кажучи, була досить емоційною.
Та не дивлячись на різні перешкоди, «телевізійна група» успішно виконала своє завдання. На початку 60 років минуло століття мешканці Ужгорода і навколишніх сіл на перші чорнобілі телевізори «Весна», «Рекорд» вже мали можливість дивитись Москву і Київ.
При вiдкриттi в 1950 році фiзико - математичного факультету Дмитро вступає в Ужгородський унiверситет, який закінчив з відзнакою у 1955 році за спеціальністю «фізик». Відразу ж був зарахований на викладацьку посаду асистентом.
Навчання на фiзичному факультетi запам’яталося тим, що вони були першими студентами – i все обкатувалося на них. На четвертому курсi в Ужгород приїхали новi викладачi, серйознi вченi — Володимир Шкода - Ульянов, Iван Запiсочний, Юрiй Ломсадзе. Пiзнiше до них долучилися Дмитро Чепур, Матрона Братiйчук. Це зовсiм обновило фiзичний факультет. Цим викладачам брат завдячував i своєму становленню як науковця.
Перший випуск фізиків фізмату УжДУ разом з викладачами
З 1955 року брат працює на кафедрi ядерної фiзики. З того часу життя нерозривно поєднане з цим напрямком науки. Три роки проводить випробування у Харковi на лiнiйному електронному прискорювачі. У 1964 роцi захищає кандидатську дисертацiю, яка мала практичне застосування в геологiї. Їздить у науковi вiдрядження по цiлому СРСР.
З приходом в університет видатних вчених розпочалися роботи по створенню матеріально-технічної бази з метою проведення експериментальних досліджень в галузі фізики ядра окремих атомів Періодичної системи елементів Д.І.Менделєєва. За відносно короткий проміжок часу зусиллями молодих виконавців у спеціально побудованій будівлі була створена крупногабаритна установка -бетатрон з пультом керування, що був насичений складною електронною апаратурою.
В 1975 році Дмитро стає заввiддiлом фотоядерних процесiв Iнституту ядерних дослiджень Академiї Наук УРСР. Важливою подiєю була здача в експлуатацiю мiкротрона М-30, якому на той час не було аналогів в Україні Цей апарат сконструював видатний московський учений Сергiй Капiца (вiдомий, за часів СРСР, як ведучий телепередачi “Очевидне-неймовiрне”). Вiн же ж i приїжджав до Ужгорода подивитись, як працює його дiтище. Брат безпосередньо приймав участь в монтажі та наладці прискорювача електронів.
Дмитро Ілліч разом із академіком Флеровим Г.М. та професором Запісочним І.П.
Незаперечні заслуги мого брата в тому, що у наукових колах ядерщиків уже в 60-их роках Ужгород вважався третім науковим центром з ядерної фізики після Києва та Харкова. Ця позиція, на скільки я знаю, зберігається і понині.
В межах УжДУ Дмитро зріс від аспіранта, кандидата до доктора фізико-математичних наук, від асистента і доцента - до посади професора, одного із фундаторів фізичного факультету УжДУ.
Дмитро Ілліч разом із співробітниками відділу Ломоносовим В.І., Сичовим С.І та Мазуром В.М.
У 1967 роцi мого брата очiкував новий життєвий поворот. На три роки його разом iз сiм’єю вiдряджають до Алжиру. В iнститутi “Африканський нафтовий i текстильний центр” вiн читає лекцiї студентам... французькою мовою. З того часу алжирськi враження завжди жили у ньому. Лагiдне Середземне море i фiнiковi пальми, римськi руїни i розкiшнi базари, неймовiрнi квiтники i вiлли французьких офiцерiв, у яких довелося їм жити. А ще запам’ятався iндивiдуалiзм алжирських студентiв. Там нiхто нiкому не давав списати. Кожен боровся за себе. Можна було дати письмове завдання i йти з аудиторiї, будучи впевненим, що нiяких списувань не буде.
Дмитро Ілліч Сікора і дружина Діна Іванівна Ляліна. Алжір, Бумердес, 1969 рік
Докторську дисертацiю, яку Дмитро захищав вже після алжирської довготривалої командировки, базувалась на дослiдженнях запiзнюючих нейтронiв, що має велике значення при конструюваннi ядерних реакторiв. Як фiзика-ядерника, його не могли не зачепити проблеми з побудовою атомної електростанцiї на Закарпаттi та спорудження Пiстрялiвської РЛС. Він був категорично проти цих прожектів.
В середині 60-тих років минулого століття в деяких керівників Радянського Союзу виникла ідея будівництва атомної електростанції на Тисі, як резервної електростанції для соціалістичних країн, які входили в РЕВ (Раду Економічної взаємодопомоги).
В той час першим секретарем Закарпатського обкому КПУ був Юрій Ільницький, який підтримував дружні стосунки з Генеральним Секретарем ЦК КПРС Леонідом Брежнєвим. Відносно доцільності будівництва атомної електростанції Леонід Ілліч захотів почути думку Юрія Васильовича і запросив його на аудієнцію.
Для предметної розмови з керівником держави Ільницькому необхідно було підготовитись і він запросив до себе ядерників з кафедри ядерної фізики університету, серед запрошених був і мій брат Дмитро. Пригадую його спогади про цю зустріч: «Ільницький запросив нас до «камінної зали», посадив за круглий стіл. Першому слова дали мені. Основним моїм аргументом були те, що у випадку аварії на АЕС постраждає не тільки Закарпаття але й Румунія і інші країни соціалістичного табору, буде великий міжнародний скандал. Я приводив конкретні цифри, які і переконали Юрій Васильовича». А як переконав Ільницький Брежнєва – це знали тільки вони двоє, так як розмова проходила в «чотири очі».
На наше щастя атомна електростанція в Закарпатті так і не була побудована.
Одно разу, на 70 ювілей, запитав брата: “Чи задоволений, як проминуло життя?”, посмiхнувся. “Дивишся на цi 70 рокiв i думаєш, як швидко воно пройшло. Коли менi було п’ятдесят, гадав, що передi мною цiла вiчнiсть. А пiсля 50-тирiччя життя потекло вдвiчi швидше. Не встигнеш озирнутися – вже Новий рiк. Життя фiзика характерне тим, що воно цiлеспрямоване на отримання результату. Я його одержав, i в цьому знаходжу велику насолоду”. А на запитання про вiльний час тiльки махнув рукою: “I так не встигаю. Я сам собi шукаю роботу. Моя фiлософiя життя полягає в тому, що роботящi люди завжди знайдуть свою нiшу в життi. Просто не треба заважати один одному. Мiсця вистачить усiм”.
Ще одна велика насолода Дмитра була його родина. Дружина Дiна Лялiна, яку вiн любовно називав Одаркою, до виходу на пенсію, працювала старшим викладачем кафедри математичного аналiзу УжДУ – все життя була йому надiйною опорою. Син Дмитро, після закінчення, фізично факультету УжДУ, захопився комп’ютерами («залізом») і програмуванням. Зараз племінник займається підприємницькою діяльністю, на замовлення «пише» сайти та інші комп’ютерні програми.
Донька Тетяна після закінчення математичного факультету пішла працювати в банківські установи, де працює до сих пір.
Цiкаво, що iнтелiгентами стали всі члени «клану Сікорів»: четверо братiв i сестер мого брата. Мирон, теж фізик за освітою, працював вчителем фізики, завучем, директором у Тересвянскiй школi, Юлiя – iнженером-економiстом на Мукачiвськiй трикотажнiй фабрицi, Ганна – вчителькою початкових класiв, Я, самий молодший у сім’ї, закінчив фізфак УжДУ, працював вчителем фізики, науковцем, державним службовцем, журналістом. Ми, брати і сестри, завжди відчували підтримку старшого брата.
Як у сім'ї, так і за її межами, мій брат був винятково толерантним, не вживав ніколи лайливих слів. Його всі любили за порядність і доброту. Як християнин був переконаним глибоко віруючим греко-католиком. Володів явно вираженою позитивною аурою, яку особливо відчували, природньо, діточки не тільки родини, але і знайомих, з ним було легко і приємно спілкуватися. Велика позитивна аура це мабуть є і свідченням великої душевності людини. Таким і збережеться в наших серцях Дмитро Сікора як Людина з великої літери.
