Днями Сергій Федака відсвяткував свій 50-літній ювілей. Cвяткував ледь не зі всім містом, свято простягнулося на кілька днів, навіть тижнів.
Доктор історичних наук, журналіст, письменник, лауреат всіляких премій… Але не про це пісня. А про те, що без його «федакуватості» наше місто було б не таким несподіваним і живим. А от Вікіпедія каже, що Сергій – із донецьких. Народився він у промисловому місті Маріуполь. Тато ювіляра із Кальника, що на Мукачівщині. А коріння роду матері – із села Новотроїцьке Донецької області, де рід Єрьомків після ліквідації Катериною II Запорізької Січі у 1775 році заснував у степу поселення Середня. Отакі пироги.
У принципі, можна не йти, «відморозитися», але…
Ніколи стільки не питають про самопочуття, як у ювілейні дні. Але коли вони минають, нарешті можна спитати себе: що ж це було?
— Ювілей – це царина сюрреалізму. Циферблати, які стікають униз разом із самим часом, як у С.Далі. Сходи, що ведуть одночасно і вгору, і вниз, як у М.Ешера. Це портал в іншу реальність. У принципі, можна не йти через нього, “відморозитися”, але жага нового все одно переможе інстинкт самозбереження. Ювілей – це дзвінок із власного дитинства з нагадуванням про щось призабуте чи недороблене.
Тож про дитинство. Ти вважаєш, що воно в тебе, жовтенятсько-піонерське, було гарним?
—Так. Правда, перед тим були ще цілком аполітичні дошкільні роки. Їх я провів у великій трикімнатній квартирі бабусі й дідуся по матері. Там і сформувалося уявлення, що світ пізнаваний (хоча і не до самого останнього кінця), раціональний в основі, але з невеликими вкрапленнями містики, що в ньому діють жорсткі закони, але їх час від часу коригують випадковості. Роль випадковості значно більша, ніж гадають. Все це я ще не міг тоді так чітко сформулювати, але на рівні емоцій це склалося саме тоді. Здається, багато із того, що роблю зараз, — це просто переклад з того дитячого, не обтяженого ще словами, рівня на нинішню дорослу мову. Щодо молодших-середніх класів, це була соціалізація, опанування мистецтвом вписувати себе у різні компанії і ситуації. Після таких фундаментальних речей вже можна переходити і до чогось простішого. Як от вибору професії.
І ким ти мріяв стати? Невже космонавтом, як всі радянські малюки?
— Будеш сміятися, але професором. Тоді я вважав, ніби це щось таке, що поєднує у собі геть усі професії. Потяг хоча би надкусити кожне яблуко – десь глибоко у підсвідомості. Вважають, ніби це погана риса, та це з якого боку глянути. Потім я переконався, що професор – це якраз навпаки: максимальна спеціалізація, зацикленість на чомусь вузенькому. Чим вужче, тим краще для справи.
Тож таким ще тільки належить стати.
Найкраща згадка дітей – про юність своїх батьків. Що тобі запам’яталося з тих часів найгостріше?
— Батьки і зараз не старі. Це покоління унікальне, воно практично не старіє. Адже народилося під час стресу Другої світової, тож отримало певний імунітет. Можливо, такими десь будуть і діти, що народжуються цими днями. Батьки – типові студенти-шістдесятники. Фільми про Шурика – це про них. Турпоходи, фотографія, кіно. Звісно, тяжіло класичне квартирне питання. Степан Мишанич (нещодавно померлий) тоді саме перебирався до Києва і поступився батькові своєю кооперативною «двушкою», в якій я донині й живу.
В тебе відомий рід. Коли б довелося створити для нього герб, що б на ньому було зображено?
— Саме про це і мовилось на домашній вечірці з приводу ювілею. Зараз творяться генеалогії не тільки шляхетських, а й селянських родів, хоч їх укладати значно важче. А на гербі хай би був плуг, а над ним – хвиляста лінія. Тлумачення таке: повінь, не повінь, а орати все одно треба.
Багатьом донеччанам Закарпаття уявляється взагалі ледь не Марсом
Для тебе дуже важливим залишається Маріуполь – одне з твоїх родинних міст. Сьогодні багато говорять про схід країни. Яким він є насправді? Невже майже суцільною «ватою»? Невже настільки зросійщеним?
— Галичанці Г.Герман одна людина звідти асоціювалася з Африкою. Точнісінько так багатьом донеччанам Закарпаття уявляється взагалі Марсом. Насправді спільного більше, ніж відмінностей, але останні все ж мають важливе значення. На сході живуть справжні трудяги. Рубати вугілля, варити метал, збирати танки – це не язиком молоти. Тому до демократичних процедур там ставилися менш прискіпливо. Це виявилося помилкою, яку зараз спокутують кров’ю. Це одна з найболючіших проблем сьогодення, яким має бути співвідношення між хірургією і терапією, наскільки доведеться діяти юридично-правовими (каральними) методами, а наскільки – тоншими і гуманнішими інструментами. Та оскільки хвороби там довго не лікувалися, заганялися досередини, ситуація непроста. Основа там здорова і дуже потрібна державі, але й інтоксикація пішла глибоко. Коли там закінчаться бойові дії, то відповідна робота тільки почнеться по-справжньому.
Чи можливо український схід і захід сьогодні об’єднати навколо чогось дуже реального? Мова? Мабуть, для цього треба ще десятки років. Економіка? Вона в нас дуже різниться. Тоді що?
— Потрапляння України до двадцятки найвпливовіших країн світу – це реально. Хоча зараз туди, здається, сім верст до небес. Але це здатне об’єднати схід і захід. Уміння поступатися у дрібнішому, щоб виграти у більшому. Історія успішних націй – це суцільні гамбіти, гра у піддавки. Німці чи французи історично більш різношерсті, ніж українці, але змогли-таки консолідуватися. Останнім, правда, це вдалося через чотири чи п’ять революцій – фактично братовбивчі війни, ускладнені іноземним втручанням. Зовсім як у нас зараз. У нас нині розвиток із запізненням, розвиток навздогін, але в цьому є і свої плюси. Народ один. Дуже різний, але один. Відома формула «єдність у різноманітті» тут має спрацювати. Потрібні своєрідні етнополітичні дипломати, здатні зшивати віками розколоту націю.
Ти розповідав, що між Донецькою і Дніпропетровською областю – вічні ревнощі. Щось на кшталт, як між Ужгородом та Мукачевом. Тому що гроші, ресурси чи просто гонор?
— Тому що історія. І нема на те ради. Політичні еліти змагалися ще у хрущовські часи. Дніпровців уособлював Брежнєв і його команда, у донеччан був свій клан (він завжди відзначався найбільшою “багатоголовістю”). А ще були і харків’яни на чолі з П.Шелестом. І оце триває вже понад піввіку. Навіть нинішні події на сході однією з багатьох складових мають те саме протистояння сусідніх регіонів. І навіть опозиції всередині регіону (Маріуполя і Донецька, Донецька і північних районів, того самого Слов’янська). Так буде завжди, це у людській природі. Еволюціонуватимуть тільки форми конкуренції – від диких до більш цивілізованих. А сам механізм вічної конкуренції – на «жорсткому дискові» нашої історії. Як казав Р.Кіплінг, велика гра закінчиться, тільки коли всі помруть.
Індустріалізувати деякі міста просто зобов’язують корисні копалини. А загалом, як ти вважаєш, Україна більше мала б залишатися при землеробстві чи ні?
— Селянство – становий хребет нації. Мені дуже подобається рядок з однієї пісеньки О.Новікова: «Был бы целым позвоночник – остальное нарастёт!» Оце цілком про українську історію. Тому й три більшовицькі голодомори спрямовувалися проти селян. Досить було зламати цей клас, а інші можна було особливо і не чіпати. Хоча частина дослідників думає, ніби геноцид – це тільки коли по всіх рівномірно. Роль аграрного сектора зростатиме найближчими роками. Але організм – це все-таки не один хребет. Потрібне і все інше. Тому урбанізації немає альтернативи. Хоч останнім часом є і протилежна тенденція – повернення людей у села. Вона не масова, але цікава.
«Якщо ви здатні не спати цілу ніч і відриватися по повній, вам – сюди»
Яка країна викликає твою найбільшу цікавість сьогодні?
— Є найзагадковіша на світі країна. Зрозуміло яка. Чим цікава? Ще рік тому ніхто не міг передбачити нинішньої ситуації. Що буде ще за рік – теж ніхто не скаже. Норадреналін виділяється такий – ні з яким екстремальним спортом не порівняти. Як в одному телеролику: «Якщо ви здатні не спати цілу ніч і відриватися по повній, вам – сюди». Оце про всю Україну зараз. Це країна дуже несхожих між собою жінок. Жити з ними просто неможливо, без них – тим більше. Це країна суцільного «між». Але навіть нинішня соціальна “каша” має свої переваги: зараз тут можна бути ким завгодно, аби лиш вистачило фантазії.
То якби тобі випали фантастичні гроші, як би їх витратив?
— Такі гроші не витрачають, а примножують. Малі гроші – це життєзабезпечення, а великі гроші – це влада і відповідальність за мільйони чи хоча би тисячі людей. Я не готовий поки до останнього. Я вивчав біографії Ротшильдів, Рокфеллерів, нинішніх наших олігархів. Фантастичні гроші випадають через фантастичні злочини. Це балансування за межею моралі, а то і здорового глузду. Аби втриматися в олігархічній ніші, треба мати дуже специфічну психіку, пройти велику еволюцію, як лускокрилі – яйце, гусінь, кокон, метелик. Кожний етап – це зміна себе до невпізнання. Не певен, що хочу цього. Може, клімат не той.
Так ось про клімат. Є симпатична теорія, що саме клімат визначає характер людей. З горами ніби все зрозуміло. А з морем як?
— Справді, ще Гіппократ у трактаті “Про повітря, води і місцевості” пояснював особливості фізичної будови скіфів і їхній спосіб життя перш за все кліматом. Серед багато чого іншого, звичайно, і це теж впливає. Морський клімат – це нестерпна легкість буття. Відчуття волі. Безмежжя, яке вривається в душу і перевертає там геть усе. Море є водоймою, умовно кажучи, з одним берегом – як людська мрія. Це та сама субстанція, з якої складається людина (мова не тільки про воду, а й про солі, мікроелементи). Є дуже міфологізований біографічний ігровий фільм про знаного підводника Жака Майоля. Там він, відчувши наближення смерті, прощається з подругою і робить своє останнє занурення. Отож.
Як на мене, бодай помалесеньку, але перемагати себе та свої негаразди щодня – красивіше, ніж відмовлятися від життя. От про тебе самого ходить багато легенд. То яка з історій, яку про себе знаєш, є міфом, а не реальністю?
— Таких, як про Майоля, ще немає. Хоча всякі слова врешті-решт матеріалізуються. Коли щось і не стало поки реальністю, то хто знає майбутнє?
Тварини не сміються… А жінки чомусь люблять, коли жартуєш
Ти здаєшся таким цілеспрямованим. Ти справді завжди знаєш, де маєш опинитися через годину? Чи дозволяєш собі імпровізувати?
— Всяка імпровізація насправді довго і ретельно готується, інколи – все життя. Багато чого вистрелює тільки через роки або десятиліття. Хіба що гумор – це суцільна імпровізація у звичному розумінні. Тварини не сміються. Хіба що у приматів і дельфінів щось схоже. Сміх виник при еволюції людини – чи то як захисна реакція, чи то як додатковий засіб у внутрівидовій боротьбі (жінки чомусь люблять, коли жартуєш – можливо, це демонструє відсутність потенційної агресії).
З якою думкою прокинувся в день свого народження? Кажу не про якісь ювілейні узагальнення, а просто про першу випадкову думку.
— Думки рідко бувають випадковими. Тим більше, коли переходиш від сну до яви. Це ж момент певного інсайту – осяяння. У цей день я прокидаюся о п’ятій ранку, коли народився. Звісно, перша думка завжди про вчорашнє. Чи брати квиток до зачарованого лісу? Чим жертвувати на роздоріжжі – конем, мечем, шматком тіла? До якої пастки заманює доля зараз? У принципі, завжди краще шкодувати за тим, що зробив, ніж за тим, від чого відмовився. Чесне слово, саме про те думалося того світанку.
Мар’яна Нейметі, газета "Новини Закарпаття".
