У доброго ґазди з села Калини, що на Тячівщині, Юрія Куцина все до ладу: має власний музей гуцульських старожитностей, пильнує кількасот бджолиних сімей, а на своєму диво-городі культивує європейську малину, банани, каву, цитрусові, інжир і часник аж із самого Марокко. За свої неповні сімдесят літ дідусь об’їздив увесь світ, а нині світ гостює в його оселі – побачити колекцію пана Юрія щороку приїздять сотні туристів звідусіль.
За воротами мандрівників спершу зустрічає опришок Пинтьо Хрущ – той самий карпатський розбійник, що розгромив Хустський замок. Щоправда, розбишака не справжній, а витесаний у дерев’яній колоді. Неподалік здіймає вгору руки гуцулка Калина – символ села. За легендою, дівчина служила в опришків, прала білизну, варила їм їсти, прибирала у таборі. «Знала вона всі таємниці, а щоб не видала їх жандармам, опришки її живцем із золотом закопали он на тій горі Плеші, – показує рукою дід Юрій. – Ліс, криниця – там вона і похована. А село наше відтоді й зветься Калини».
Юрій Куцин живе тут із діда-прадіда. Опанував кілька професій – він і столяр, і тракторист, і водій, і пасічник, і будівельник, і винахідник. У радянські часи працював будівельником у Росії, звідкіля його відправляли у відрядження по всьому світу. Саме так протягом 15 років він і здійснив свою, як каже, «мрію мрій» – побував у 76 країнах. Нині пан Юрій має величезну пасіку і виготовляє найсмачніший на селі мед, а за любов до бджіл калинівці прозвали його Дідом Медовиком. Сам ґазда зсуває набакир солом’яного капелюха й тільки лукаво всміхається: це не єдине його ім’я. Ще його звуть Цезарем Маріконе – подорожуючи світом, уподобав собі таке ймення.
Вся Гуцульщина –вдома
Поблизу дівчини Калини примостилися лев і ведмідь – теж із дерева. Трохи далі – найстаріша хата на Закарпатті. Маленьку гуцульську хижку з низькою стелею звели у 1775 році. Тут прожили три покоління людей. Востаннє десять років тому в цій оселі ще ґаздувала бабця. У будиночку – старі тарелі, килими, ліжники, рушники і навіть ікони XVI століття.
«Це такі ворота гуцули мали, – показує на сокиру, замість клямки. – То екзотичні ручки. Але такі ворота мали лише багачі, бо за це треба було платити податок». Далі Юрій Іванович прямує до вітрового млина. Каже, що хоч і з діда-прадіда, а муку меле й досі. Поблизу старої хижки – дві гойдалки. «Єдна качеля современна, – каже дідусь, – другій аж за 300 літ. Це називається ключем, а це – каливо. Колись хлопці в лісі таку палку з крюком вирізали, вішали ото на гілляку і гойдалися».
Музей з’явився кілька років тому, в 2005-му. Сил і грошей Юрій Іванович не шкодував – позбирав речі, аби відтворити давній гуцульський побут. У колекції тисячі експонатів. Сам дідусь уже збився з ліку, аж так їх багато. Каже, якби передбачив, що відкриє музей, то привіз би з кожної країни місцеву валюту й експонував гроші.
Зґарди, гуні, бесагиі патифон
Дідусь калатає в маленькі дзвоники на стелі. Колись їх вішали на худобу, аби та не загубилася. У ряд вишикувались розписані тарелі з Австро-Угорщини – їм уже зо три сотні літ. На стінах – гуцульське вбрання: окремо для свят, окремо для буднів. Жіночі постоли – так само робочі і парадні. Гуцул одягнув широкий ремінь – черес і топірець-бартку, жінки мають обереги на шиї – зґарди. Охороняє все це добро іграшкова мавпочка.
У кутку – величезний глобус. Його пан Юрій зробив власноруч із лози й пряжі, відтворивши всі континенти й океани. На кожному материку відмітив позначками країни, де встиг побувати. А поряд – манекени нареченої, дитина в колисці, брусник, вишиванки, намиста, гуні і петики на зиму. Ось бесаги – торби з двома великими кишенями: у передню жінка клала дитину, а в задню – харчі. Відтак вдягала на плечі і йшла в гори, аби нагодувати чоловіка – долала відстань не менше 10 кілометрів. Є в колекції дідуся і кілька старовинних ламп, якими освічували свої оселі гуцули. При їх світлі гуцулки ткали покровці, верети, пряли, вишивали...
Є тут і старовинні інструменти для столярних робіт, і ткацький верстат, і зброя опришків. Ба навіть патифон, який вигравав у панських оселях у 30-ті роки. «А це, – показує на стареньку вицвілу ряднину, – рушник. Стільки волосся на людині нема, як пар повінчалося на ньому. Має аж 400 років, зроблений із коноплі, але не чесаної, бо тоді ще чесалок не було». Біля килимів лежить курагов – прапор подружнього життя, який у давнину за день до вінчання свідки разом із нареченою шили. Як вінчалися молоді, то навколішки в церкві клялися під таким стягом, що вічно кохатися будуть. В окремих селах краю і досі практикують такий обряд.
Чорна магія і трембіти-«мобілки»
Гордо демонструє дідусь, як сам назвав, «желізяку історичну» – нею стягували два стовбури, щоб не розколовся дуб філософа Сковороди. «Той дуб висох на Харківщині, розколовся і упав. А потім приїхали з Канади родичі Сковороди і попросили тамтешню обласну адміністрацію відновити дерево. Я тоді працював там художником, от і взявся за цю справу. Дуб стоїть і зараз, але вже сухий». Показує навіть вирізку зі старенької пожовклої газети: «Не шкодуючи сил працювала бригада будівельників із Закарпаття під керівництвом Юрія Івановича Куцина».
На полиці – культові книги, вирізки з газет, документи. «А це Требник, – бере до рук стару пошарпану товсту книгу, – то страшна річ. Двадцять літ її шукав – і знайшов аж у Росії. Це чорна магія. Як був малий, мама розповідала таку історію. Дуже посварилися між собою жона і муж. Чоловік зі злості пішов просити до монаха помститися. Монах молився з Требника, а опісля три рази потряс книжкою. Через тиждень уся сім’я померла».
А неподалік полиці… «мобільні телефони» – так дідусь жартома називає трембіти. «Бо вони «дзвонили» від гори до гори. Колись же не було телефонів. А трембітами на вершинах подавали звуки і таким чином розмовляли між собою», – пояснив чоловік.
Побідоносець, Марсель і Фатма
Є в хаті-музеї й ціла картинна галерея з кількох десятків інкрустацій по дереву. Річ у тім, що Юрій Іванович добре володіє різцем, проте зараз, каже, пальці й зір уже не ті. Раму би ще зробив, але нога болить, та й у ліс по деревину ходити далеченько. «Це одна з перших – сімейне фото, де от я з жінкою в молодості. А то, як Бог поможе, будемо в старості дідо з бабою», — жартує. Дружина Марія – рукодільниця, всіляко підтримує чоловіка, сама вишиває унікальні килими для експозиції.
Свої картини пан Юрій виготовляє з тонких дерев’яних пластин – шпонів. Спершу робить ескіз, а вже потім вирізає потрібні шматочки з деревини, складає докупи і покриває лаком. На одне таке «полотно» треба витратити тиждень, а то й місяць-два – усе залежить від розміру і складності роботи. «Ото у Марселі, а це Ісус Христос, далі – Георгій Побідоносець, ось Кіт у чоботях, тут дорога на Міжгір’я, гуцул із трембітою. А це популярна артистка Фатма в Індії, як у нас – Софія Ротару. Як зараз пам’ятаю: сиділа в мене на колінах та й співала. Що то за голос був!..» – пригадує дідусь.
Пан Юрій розповідає, що чимало таких картин виготовив, проте багато роздарував. Два портрети Леніна, зроблені дідусем, сьогодні знаходяться в Москві на Арбаті.
Часник із долоню
Слава про диво-город Юрія Івановича шириться на весь край. Сам дідусь каже, що хоч голова сива, та в руках сила – і вирощує серед гір екзотичні бананові пальми, лимони, карликові мандарини, кавове дерево, інжир, європейську малину й полуницю, виноград. «Як прижилися? – усміхається чоловік. – Як дівчина-верба! Де посадив, там і росте. Добрий врожай дають круглий рік, ягоди плодоносять аж до морозу, а зиму перебувають у теплій хаті».
Найбільше вражає туристів африканський часник розміром із людську долоню – дідусь привіз його з Марокко. Один зубчик – як ціла цибулина. Він вважається найліпшим для приготування салатів, дорого коштує і цінується в усьому світі. І в Закарпатті росте тільки в Діда Медовика. «На смак не гіркий і не пекучий, а м’який, запашний, – розповідає. – На цілій планеті нема більшої смакоти, як салат із пір’я цього часнику. З однієї голівки 5-6 порцій виходить».
Медовик і його бджоли
Особливо тішиться дідусь Юрій зі своєї пасіки – має аж 110 бджолиних сімей. Вулики власноруч розфарбував у всі кольори веселки – аби комахи-трудівниці не переплутали своїх домівок. А чудодійний мед Юрія Івановича знають і смакують у кожній калинівській оселі.
Має дідусь і власний рецепт солодкого медового місяця. Каже, то аж ніяк не відпочинок на всіляких морях. «Як весілля молоді зіграють, порахують гроші, то спати лягають. Молодиця починає хропіти, а чоловік через це не може заснути. Зрання встають – і сваряться. На другий вечір уже чоловік засинає перший і бачить уві сні всіх дівчат аж із дитячих років. Ще й розмовляє з ними: се Маруся, Ганя, Валя, Люба, се Жанетта, Жоржетта… А дівка молода слухає і думає: як то в чорта? Обіцяв, що тільки вона у нього одна, а тут стільки коханок! Вранці прокинулись – і знову сваряться. А щоб цього не було, батьки варять із меду медовуху і протягом місяця постійно тримають молодят у запої. Закінчиться місяць – медовухи не дають, то й життя починається звичайне, бо вже всі капризи і звички «притерли», – жартома розповідає Дід Медовик.
Якщо жура сушить
На стінах оселі – чорно-білі світлини з країн, де встиг побувати наш земляк. «Отам на кораблі, в Середземному морі, ми пливемо з Туніса в Неаполь, – показує ґазда, – то я артист, виступаю, а 1700 людей дивляться. А це мавзолей Тадж-Махал в Індії, ось казино в Парижі, колізей у Римі. Ото Ніцца, де фестиваль фільмів проходить... Мальта, Гонконг, Торонто, Куба, Марокко…» Найдовше – шість місяців – прожив у в’єтнамському Сайгоні, де тоді тривала війна. Каже, що бачив криваву бійню на власні очі – страшно навіть пригадати.
Книга відгуків ведеться в музеї тільки з 2007-го. Записів – тисячі: господарям щиро вдячні Індія, Америка, Австрія, Чехія, Латвія, Росія, Білорусь, Італія, Україна… Буквально вчора тут були київські туристи, пишуть, що аж зачарувалися збереженою минувшиною краю і вражені гостинністю закарпатців.
Кожному гостю Юрій Іванович обов’язково дає власний рецепт, аби жура голову не сушила. Каже, що всякому поможе, настрій покращить і кволого здоровим зробить. Радить Дід Медовик: «Сідай на гузицю, їж ріпу і пий сливовицю!». І щиро всміхається.
