Споглядати варто не тільки рідні гірські краєвиди – годиться й уважно дивитися під ноги: просто неба на дорозі можуть трапитися… діаманти! Щоправда, матеріальної цінності вони не мають – це так звані мармароські кристалики кварцу. Цього гірського кришталю, за словами геолога Михайла Кортини, на стежках Східних Карпат хоч греблю гати.
Сам дядько має величезну колекцію всіляких мінералів з країн Середньої Азії, Забайкалля, Африки, Австралії, а також Китаю та Бразилії. Скільки камінців є, підрахувати вже не може: мінералів у нього тисячі.
Кварц із Туркменії, флюорит із Казахстану
Свою колекцію пан Михайло збирає майже все життя. «Оцей синенький – то азурит, мініатюрні завитки – срібло, чорні кристалики – турмаліни. Онде аметисти з Чукотки, кварц із Туркменії, вольфрамит із казахстанської вольфрамової шахти, фосфорне залізо з Керчі, а цей бузковий – флюорит, теж із Казахстану: той самий мінерал, що входить до складу зубної пасти». Є в колекції пана Михайла навіть шматочки 70-тонного Сіхоте-Алінського метеориту з Приморського краю. А поряд справжній витвір природи, так званий жовтогарячий волосатик – кварц із ворсинками всередині.
Гірський кришталь, або мармароські діаманти, знайшов нещодавно в селі Нижні Ворота, що на Воловеччині. Воно й не дивно: кварц є одним із найбільш поширених мінералів у земній корі. «У гірських породах, сланцях або пісковиках численні тріщини заповнюються кальцитами, – пояснює дядько Михайло. – Дрібні прозорі кристалики кварцу кристалізуються по тріщинах, мають велику відбивну здатність, тож не помітити їх за вдалої погоди важко».
Більшість зібраних каменів неювелірні, тобто не мають матеріальної вартості, а є тільки дорогими серцю колекціонера. Іноді Михайла Кортину просять продати мінерали – для всіляких там «фен-шуїв», магічних обрядів і зцілень від хвороб, на що колекціонер тільки скептично всміхається: дурниці то все.
Магаданське золото
Пан Михайло каже, любов до природи, і особливо до камінців, у нього ще з дитинства. Школярем приносив додому всілякі камінчики – спочатку то були янтарного кольору унгварити. Збирався вступати на геологічний факультет у Львові, проте батьки вмовили його навчатися на хімфаку в Ужгороді. Там він й опанував основи геології, досліджував і вирощував синтетичні кристали, вивчив структуру, хімічний склад мінералів. Після закінчення університету, 1981-го, подався до Магадану, де влаштувався у геолого-розвідувальну експедицію – аж на 18 років. На Далекому Сході пан Михайло досліджував і шукав золото. Працював по 12 годин на добу 15 днів, тож іншу половину місяця мав купу вільного часу. Відтак і почав ходити в гори по мінерали.
«Магаданський регіон надзвичайно багатий, – розповідає дядько Михайло. – Тут є все, чого душа геолога забажає – стільки агатів, яшми, опалів я в житті не бачив! Спочатку побоювався, адже, як порівняти з дикими магаданськими горами, наші Карпати – наче парк. Характерним для цього далекосхідного краю є те, що гори тут відкриті, ліси тільки в підніжжі, а це значно полегшує дорогу шукачеві каменів. Перед очима є чіткий орієнтир, на відміну від Закарпаття, де легко заблудитися, помилитися.
Ходив по мінерали здебільшого сам: спочатку 5–10 км, потім 50–100, осмілів і до двохсот. Коли трохи освоївся, з’явився доступ до геологічних карт – у Радянському Союзі такі мапи були засекречені, адже за детальними картографічними описами можна було спрогнозувати якесь родовище мінералів. Інформація про корисні копалини в Союзі була таємницею, державною стратегією».
Улітку пан Михайло проходив мінімум 500 км пішки. «Звісно, це важко. Тягнеш із собою їжу, намет, спальний мішок, а потім ще й камені, – усміхається геолог. – На жаль, у нас від людей ніде сховатися – навіть у горах тобі трапляються то грибники, то городники, то яфинярі... А в Магадані все інакше, навіть прохолодніше, і небо синє-синє…».
На Далекому Сході наш земляк і зібрав майже всю свою колекцію. Тільки-но давали відпустку – літав до Іркутська, Владивостока. Дядько Михайло пригадує: коштувало таке задоволення в ті часи досить дешево – 90 російських рублів при заробітній платі 600–700 рублів. 1986-го відвідав Казахстан, Караганду, Балхаш, Узбекистан, Ташкент. Деякі камені, до яких географічно не мав доступу – з Бразилії, Китаю, країн Австралії, Африки – купив на ярмарках у Москві.
Катастрофою для себе пан Михайло вважає перебудову. «Характер людей змінився в Середній Азії, у деякі країни вже не поїдеш, там афганці, війна... На тому-то все й зупинилося. А потім і в Магадані заробітки впали». 1999-го Михайло Кортина повернувся на батьківщину.
«Роздуті» родовища
З шафи дядько Михайло дістає геологічну карту Закарпаття. «Ось Вододільний хребет, – показує, – він основний, складається з осадових порід, сланців. Нижче – смуга Вулканічного хребта з вулканічними породами, базальтами, а між ними – вапняки. Цікавим є Рахівський район, адже тут зосереджені найстаріші породи, вік яких – понад три мільярди років. І відповідно до цієї класифікації і слід шукати мінерали, бо вони, як правило, не трапляються будь-де, а пов’язані з якимись розломами у земній корі, розділами, контактами порід».
Геологічну структуру Закарпаття пан Михайло допоки досліджує, проте вже зауважує: як порівняти з Магаданом, родовища нашого краю мізерні, нерентабельні, подекуди занадто «роздуті» рекламою. Основні поклади зосереджені у Вишкові, Мужієві, Великому Бичкові, Оленьові, Дубриничах.
«Бозна-яких родовищ у нас нема. Скажімо, Мужієво у Берегові. Ось вулканічний масив, розлом з різними рудоносними матеріалами. Фактично це поліметалічні поклади, мішанина різноманітних матеріалів: руди, срібла-золота... У Мужієві видобували приблизно 5–7 грамів золота на тонну. У Магадані у такому самому родовищі це було 50 грамів на тонну і вважалося мізером – родовище не розробляли. Менше 50 грамів сріб¬ла на тонну йшло на магаданські так звані рудні хвости (сховища), адже у штольнях зазвичай було 18–28 кг/т. Крім того, у Дубриничах маємо також поклади ртуті, в Оленьові – чисту кристалічну руду. Золото також ще є у Великому Бичкові. Це зовсім мало».
Життя за верліт
Має пан Михайло в колекції і унікальні для Закарпаття мінерали – верліти. Каже, уперше їх знайшли в Радянському Союзі саме на Закарпатті. Зауважує: мінерал не є цінним, проте його дуже мало в природі. У пошуках інформації про верліт перегортає сторінки вже третьої книги – каже, в літературі майже немає даних про нього. Тільки в невеличкій енциклопедії вдається прочитати про формулу, колір і поширення каменя.
Колекціонер добре пам’ятає, як важко «вполював» верліта, адже ризикував власним життям. У 90-х роках дорогою з Мукачева геолог забрів до Кольчинського кар’єру – там якраз кипіла робота. Дядько Михайло потрапив саме на вибух. Знав, що має на порятунок щонайбільше 30 секунд: «Ледве втік від вибуху, там і знайшов верліт. Чую: через півтори секунди тільки земля під ногами скочила – підірвали. Я рюкзак, палатку – все залишив. Проте знайшов верліт, – показує мацюпусінькі, іноді зовсім стерті в порошок, кристали блакитно-стального кольору. – Він не цінний для ювелірів, але дуже рідкісний».
Інші унікальні органічні мінерали на Закарпатті – це карпатит і кертесит. У Карпатах зі словацького боку видобувають благородні опали. Згадані мармароські діаманти кристалізуються по тріщинах в гірських породах. Їх є дуже багато, утім вони не локалізовані на конкретній території. Пошук кришталю вимагає похмурої погоди – у дощ камінців не побачити, а сонце засліплює. Грунт має бути сухим, тоді діаманти виблискують, мов скло.
Пан Михайло розповідає, теоретично в Карпатах можуть бути різні дорогоцінні камені, наприклад, рубіни. Крім того, геолог помітив, що родовища з мінералами розміщені в гірських місцевостях краю переривчасто, на певних територіях обрізаються. Аби знати, де й що шукати, Михайло Кортина радить опрацьовувати геологічну карту і запитувати в місцевих геологів, контактувати з експедиціями. А ще не завадить, милуючись дивовижною природою, уважно дивитися під ноги – а ну ж як там діамант?!
