Цьогоріч виповнилося 100 років із дня народження закарпатського живописця, заслуженого діяча мистецтв УРСР Гаврила Мартиновича Глюка. З цієї нагоди силами ентузіастів та нащадків митця в Ужгороді було впорядковано невеличку ошатну площу, яку буде названо іменем Глюка. Знаходиться вона на перехресті вулиць Підгірної та Вакарова, неподалік будинку-музею, де жив і працював художник.
У день народження Гаврила Глюка 19 травня тут було закладено капсулу із оригіналом малюнка, виконаного рукою митця на знак того, що невдовзі тут постане пам’ятник йому. І ось наближається дата його відкриття. З цієї нагоди Мукачево.нет поспілкувалося із автором пам’ятника, який стане дивовижною, цікавою і оригінальною родзинкою площі – скульптором Михайлом Колодком.
Кафедра туризму як стартер
-- Михайле, отже, про історію пам’ятника Гаврилу Глюку. З чого все почалося?
-- Вже кілька разів я намагався пригадати весь клубок подій, які привели до ідеї створення пам’ятника Гаврилу Глюку. Якось я крутився у своїх буденних справах, як мені подзвонив завідувач кафедри туризму УжНУ Федір Шандор. Я взяв трубку і ...все! Я про все забув, у чому варився до останньої хвилини. Федір так вирвав мене з того середовища, що я до цих пір під враженням його ідеї і досі не пригадаю, де я тоді був. А він сказав тільки одне: „Треба зробити пам’ятник Глюку”. І все. І це мене так окрилило, що я навіть не став розпитувати: де, як і на коли. Просто не вірив, що матиму таку честь -- зробити на замовлення пам’ятник якомусь видатному закарпатцю.
Коли ми з Федором Федоровичем зустрілися, аби обговорити деталі, то виявилося, що зійшлися докупи ряд причин і факторів, які вказували на актуальність і потрібність цього пам’ятника. По-перше, на той момент наближалося 100-річчя з дня народження Глюка; по-друге, поруч із ректоратом УжНУ є невеличкий, але занедбаний сквер і Федір дуже побоювався, що його скоро продадуть під якийсь бізнес. Встановлять там який-небудь черговий генделик чи щось подібне… І тоді виникла думка, що якщо вже неподалік є дім-музей Глюка, в який незручно потрапити через відсутність поблизу автостоянки та через пожвавлений дорожній рух, то ми вирішили, що в тому сквері потрібно зробити пам’ятний знак, який би презентував цього художника.
Почали шукати механізми, як це зробити. Виходили дозвіл на те, аби привести площу в порядок: позрізати дерева, висадити газон, викласти гарно бруківку. У співавтори проекту я запропонував взяти головного архітектора Ужгорода Олександра Шебу, сподіваючись, що він стане архітектором пам’ятника і наша ідея просуватиметься вдало і активно. Ми дуже розраховували на підтримку міської влади.
-- Довго довелося працювати над першим ескізом?
-- Ні, він «народився» дуже швидко. Порадилися із робочою групою, яка сформувалася довкола проекту. Далі, начебто, все розвивалося успішно, я намалював малюнки, виліпив ескіз із найбільш вдалого малюнку, поніс на вчену раду і… там мене так „хлопнули”, що я досі не можу відійти!.. Затюкали, закричали... (сміється) Причому, члени вченої ради не знали, з чим я прийшов, не були готові до розгляду цього проекту і їхня реакція не була однаковою. Тобто всі кричали, що проект не добрий, але причини всі називали різні. Навіть позиціонували Глюка по-різному: одні казали, що він потретист, дехто називав інші жанрові прихильності художника.
Глюк відомий був тим, що малював людей праці, звеличував працю простої людини. І я вирішив зробити пам’ятник у такому ж стилі, трохи навіть радянському, в стилі соцреалізму, в якому ж і писав Глюк. Його колегою і другом була відома художниця Тетяна Яблонська, народний художник УРСР, яка надихалася полотнами Глюка. Тому я хотів створити такий пам’ятник, який одразу би вказував на той період, у якому творив художник. Бронзову фігуру жінки з кошаркою та мотикою на плечі, яка б стояла на високому снопі, витесаному з каменю, немов на колоні. Цією фігурою показувалася і епоха, і головна сюжетна лінія його творчості – велич простої людини, людини праці. І постать жінки з кошаркою і мотикою в полотнах Глюка зустрічається найчастіше. В цій постаті я ще побачив і дуже вдалу скульптурну структуру: її буде цікаво дивитися і ззаду, бо там видно громіздку
ошарку, яку врівноважує тонка майже ажурна мотика. Усі ці деталі у поєднанні з тендітною жіночою фігурою виглядали би дуже гарно.
Першою фігурою для пам’ятника, яку пропонували донька художника Валентина Глюк та Федір, був лісоруб, бо найбільш відома робота Глюка, яка принесла йому славу, — „Лісоруби на варті миру”. Але лісоруби в нього тільки на цій картині, а більшість героїв його полотен – люди, які працюють на полі. І сніп сіна у моєму ескізі грав роль колони, а фігура була капітелькою. І водночас ми селянку піднесли догори, щоб можна було показати її як цінність. Коли я показував цей проект деяким людям уже після вченої ради, в тому числі й іноземцям, яким не міг пояснити суті скульптури словами, то вони були в захопленні з першої ж миті. Це були колекціонери, люди, які знали Гаврила Глюка і їм не треба було пояснювати, що я хотів показати цією фігурою. І не треба було пояснювати, з чого буде виготовлений пам’ятник (а це має бути камінь і бронза), це було одразу ж зрозуміло.
Ну, а вчена рада, розкритикувавши мій проект, зійшлася на такому єдиному позитивному моменті: ти, мовляв, поки що нічого не роби, а на тій площі постав пам’ятний знак, що незабаром тут буде пам’ятник художнику Гаврилу Глюку. І погодилися на поєднанні матеріалів – каменю та бронзи.
З неба до землі
-- Словом, «допомогла» тобі художня вчена рада…
-- Взагалі, варто скзати, що художники – люди дуже неорганізовані, вони блукають у пошуках натхнення. І коли збираються докупи кілька художників, кожен з яких блукає автономно, і починають давати поради, то це просто ... дуже важко! І треба бути дуже мудрим, щоб щось сказати, направити когось, не зламавши його. Мене особисто дуже підтримувало те, що Федір Шандор знав з самого початку, що пам’ятник має бути, і що його маю зробити я. І все. Його більше нічого не цікавило. В творчий процес він не втручався ні на одному з етапів. І це додавало мені сили. Коли я Ліпив Ігнаца Рошковича, то зізнаюся, що це не зовсім я його зробив. Наполовину це були втілені мої знання з Академії, і другу половину сформував замовник скульптури. А цей пам’ятник Гаврилу Глюку -- це справді новий підхід до розкриття художника.
Словом, пережили ми вчену раду і я вже свідомо не хотів залишатися на запропонованому варіанті пам’ятника, аби не виглядало так, що я навмисне дратую членів вченої ради. Я зробив кардинально інший варіант.
-- Він вийшов не таким високим, а… начебто, навпаки, наближеним висотою до очей спостерігача?
-- Так, він наблизився до землі. Вирішили взяти просто великий камінь, на якому буде бронзова машина, в якій Глюк їде в гори малювати ескізи. Цей варіант теж мені близький, навіть ближчий за попередній, якщо брати до уваги те середовище, де стоятиме скульптура. В оточенні пожвавленого автомобільного руху та поблизу автостоянки. Я подумав, що Глюк, який щось малює, почувався би незатишно на такій ділянці. Інтегрувати туди якогось персонажа з його полотен, як планувалося спочатку? Теж не дуже мені подобалася така ідея. Тому й вирішив помістити постать художника в комфортне для нього середовище, зважаючи на постійний шум довкола.
Художник у машині
Я наштовхнувся на інформацію про те, що в Глюка був оригінальний автомобіль. Це був ГАЗ-66, джип, який називали „американський вілліс”, він був на той час єдиним автомобілем у такому роді в Ужгороді. І за цим джипом ужгородці вже знали, що їде Глюк. Крім того, ця машина вказувала на характер художника: він постійно їздив на пленери, написав безліч картин про роботу селян у горах, у колоспах. Ноги його не занесли б у таку далечінь. І я думаю, що ця його близькість до машини відобразилася і на його онукові, який сьогодні займається спортивним орієнтуванням на джипах і, як часто хвалиться мені дочка художника, пані Валентина, він постійно отримує нагороди на змаганнях. Коли я розповів йому, що ми будемо робити пам’ятник його дідусеві, Гаврилу Глюку в джипі, то в нього ледь сльози не потекли від розчуленості.
Далі ми рухалися поетапно: привели до ладу площу, зробили „кишеньку”, аби поставити камінь, знайшли камінь, довелося двічі по нього їздити, бо перший раз він у нас розсипався, коли ми діставали його зі скелі. Відповідно, коли ми вибрали перший камінь, то в мене була одна форма, одна композиція пам’ятника. Тепер з’явився інший камінь і композиція змінилася. Я роблю машину, яка має «сісти» на той камінь. Вона не має бути велика. Не має кидатися в очі, що це комусь пам’ятник. Просто гарно організована площа, на якій стоїть гарний природній камінь. А камінь має мати такий розмір, щоб машинка мала місце, куди їхати, щоб було зрозуміло, що художник на машині маленький у цьому світі природи.
Камінь має висоту 1,5 метри, це коли він на постаменті, довжина – біля 2 метрів. Газон у нас трикутнийй. Площа теж, постамент під каменем трикутний і камінь також неправильної трикутної форми. Трикутна форма дуже агресивна, та й середовище дуже агресивне, там сходяться три вулиці. І в цьому оточенні Глюк на такій бронзовій машині їде собі в бік Перечина, в гори, малювати свій задум. Йому нічого не потрібно: поруч із ним етюдник із фарбами, який допоможе передати його враження, на задніх сидіннях – полотна.
Буквально числа 11-12-го я відливаю модель пам’ятника і ми віддаємо її на литво із бронзи. Не за горами друге листопада і відкриття пам’ятника у цей день, який є днем пам’яті Гаврила Мартиновича.
Завданням пам’ятника буде ще й привернути дитячу увагу. Може, діти і не зрозуміють, що це художник, який їде на пленер, але те, що вони його запам’ятають – це 100 %. І коли виростуть, то вже тоді вирішуватимуть, що з тим знанням робити, чи вивчати творчість художника, але принаймні будуть знати і пам’ятати, що в Ужгороді жив такий Гаврило Глюк.
