Роботу нашого земляка відзначили на найвищому рівні. Президент нагородив закарпатського пастора орденом Ярослава Мудрого «За вагомий особистий внесок у розвиток духовності в Україні, багаторічну плідну церковну діяльність».

 

Василь Федорович – людина непересічна. Ще зовсім недавно він очолював Всеукраїнську раду церков та релігійних організацій при голові держави. Отож йому випало попрацювати з усіма президентами незалежної України. Крім того, пану Василю пощастило побачити добру частину нашої планети, але все одно він вважає, що немає кращого місця на землі, ніж Закарпаття. Та вірить у те, що наш край може стати нічим не гіршим за європейську Швейцарію. «Замку» Василь Райчинець розповів про благодійність, роботу в туризмі, молодшого сина-депутата обласної ради та непростий початок шляху священнослужителя.

– Василю Федоровичу, відколи ваш центр займається благодійною роботою?

 

– Досить давно. Адже саме церква покликана до цієї роботи. Ми ж знаємо: якщо до людей йти тільки зі словом – це одна справа. А коли звернення підкріплене ділом – то вже геть інша. Отож, коли свобода у нашій країні, так би мовити, задихала на повні груди, постало питання: як саме ми б могли конкретно і, головне, системно займатися благодійністю. Так виникла ідея створити центр «Віфанія», і з 2000-го року він запрацював.

 

– Чим саме займаєтесь?

 

– У нас на Свалявщині у селі Поляна щороку відпочивають та оздоровлюються так звані неблагополучні дітки з усієї України. Щороку приймаємо приблизно по 750-800 дітлахів. Свого часу ми працювали з різними благодійними організаціями, які й відправляли малечу до нас. Спочатку це був Червоний Хрест, потім фонд «Чорнобиль», але поступово я побачив, що з’являлося багато діток, які просто приїздили на відпочинок, а ті, яким дійсно потрібне було лікування, до нас не потрапляли. Тому зараз працюємо через церкви. Наприклад, якщо говорити про райони Чорнобильського лиха: Чернігівську чи Київську області, то зрозуміло, що там у містах є свої церкви. Тож сьогодні саме вони на місці відбирають тих дітей, яким справді потрібні лікування та допомога. Зараз 50 % – це «церковні діти», а друга половина – ті, що перебувають на обліку в державних соціальних службах. Інколи це навіть дітки, яких, можна сказати, витягли з каналізаційних люків. 

 

– Зараз не дуже простий час для благодійності. Як сьогодні живе «Віфанія»?

 

– Так, приймати таку кількість діток нелегко. Тому важливі не тільки пожертви церков – допомагають і мої друзі з різних країн світу, а також добрі люди в Україні. Нашим постійним благодійником є і Віктор Іванович Балога, серце якого по-особливому відкрите до сирітської долі. Я йому щиро вдячний за те, що скільки б разів не звертався, обов’язково отримував поміч. Це справді людина слова, яка жодного разу не забула про наші прохання. Саме завдяки підтримці усіх цих благодійників ми й сьогодні можемо так багато дітей приймати на оздоровлення. 

 

– Як саме дітки у вас відпочивають?

 

– Маю сказати, що це малеча складна, з особливими характерами, з гірким минулим і невизначеним майбутнім. Вони часто забуті не лише батьками, але й долею. Тож, найперше, намагаємося показати їм, що існує й інший бік життя. Адже є люди, які люблять Бога, і їх сам Творець спрямовує по-особливому ставитися до цих діток.

 

Бо ж навіть Біблія говорить, що у Господа винятковий підхід до сирітської долі. До речі, наші програми сплановані таким чином, аби діти знайомилися із християнською історією та минулим нашого краю. Намагаємося, аби у кожній групі був вихователь та медичний працівник загального профілю, а ще – музикант, який може розважити малечу. Маємо автобус, тож проводимо екскурсії по всій області. На час навчального періоду ми домовилися з директором місцевої школи, аби до обіду діти вчилися. Це дозволяє уникати відставання від програми. 

 

– Ви приймаєте на відпочинок усіх малят, незалежно від їх конфесійної приналежності?

 

– У цьому, я думаю, сенс нашої праці. Прекрасно розуміємо, що турботи потребують діти не лише якоїсь одної конфесії. На превеликий жаль, сьогодні є багато баз відпочинку, де приймають діток тільки за цією ознакою, тобто працюють у своєму релігійному напрямку. Ми ж, наприклад, приймаємо багато груп ромських дітлахів. Саме такий підхід згладжує гострі кути. Я вам більше скажу: якби так, як розуміється між собою малеча, знаходили спільну мову дорослі, або ж наша Верховна Рада (Сміється. – Авт.) – все у нас було б добре.

 

– Знаю, що ви займаєтеся ще й іншими благодійними проектами…

 

– Так, працюємо також із дитячими будинками у Сваляві, Нижніх Воротах,  Великоберезнянському та Перечинському районах. Наприклад, у Нижніх Воротах, крім школи-інтернату, є ще й будинок престарілих. Уявіть собі, коли на вулиці зима, сльота і холоднеча, ці бідні старенькі мусять долати добрі 30 метрів до вбиральні на дворі. Вони разом із головним лікарем попросили допомогти. Тож ми з друзями взялися і побудували їм зручні туалети, душові кімнати, облаштували пральню. На жаль, не в усіх подібних закладах є потрібні літнім людям умови. Але ж турбота про стареньких має бути нормою. Робимо, що можемо, хоч хотілося б допомагати більше.

– Як у вас виникло бажання служити Богу?

 

– Я народився у віруючій християнській сім’ї. Мого батька судили за проповідь Євангелія та заслали на 25 років у далекий Сибір. Тож ми залишилися фактично напівсиротами. Саме тому мені така близька сирітська доля. Енкаведисти конфіскували все, що могли: від родинних фотографій до корови та курей. А наостанок сказали, що тепер хай вам допомагає ваш Бог. Я добре пам’ятаю один із різдвяних вечорів. Батько у в’язниці, а ми голодні у студеній хаті. Вибігаю на вулицю – там усюди відчуваються запахи смаженого, вареного, тобто свята. А в нас у хаті немає нічого. Мама тоді сказала: «Діточки, давайте помолимося Богу, бо від батька вже давно немає вісточки, напевно, йому там ще гірше, ніж нам». І тут у моїй дитячій душі з’явився, мабуть, заслужений гнів. Я відповів, що не буду молитись, бо не хочу такого Бога, який забрав від мене батька. Ми голодні, змерзлі, то кому потрібний такий Бог? Я вибіг у ще холодніші сіни і притулився в кутку, а надворі, сніг, вітер, темнота, аж раптом хтось постукав у двері. Я злякався, бо хто міг прийти у таку негоду. Зрештою, вийшла мати і відчинила. І уявіть собі, на порозі стояла дружина голови села. Вона принесла нам великий круглий щойно спечений хліб і глечик молока. Жінка сказала, що раптом почула голос, який наказав їй віднести це все в нашу хату... Я цього ніколи не забуду. 

 

– А коли ви стали священнослужителем?

 

– З того часу я пройшов нелегкий шлях. Добре вчився. Вступив до технікуму, але через тиждень мене звідти вигнали, бо не хотів іти в комсомол. Тож у ті часи можливості вчитися у мене не було. А коли вже одружився, мав діток, з’явилася нагода у 1979 році вступити до духовної семінарії в Москві. З усього Радянського Союзу тоді прийняли лише 11 чоловік. Був дуже великий конкурс, але мені пощастило. Після закінчення навчання мене обрали пастором у церкві. У 90-ті роки засновувався Союз вільних церков християн євангельської віри України, де я став віце-президентом. І вже 17 років його очолюю. Таким чином, майже 40 літ провів у служінні Богу.

 

– Як людина, яка не один рік пропрацювала у Всеукраїнській раді церков і релігійних організацій при Президенті України та очолювала її, що можете сказати про міжконфесійні взаємини у нашій державі? 

 

– У Раді нині представлено 16 напрямків, або, простіше, 16 церков. Ми зараз не говоримо про екуменічність, але, на щастя, сьогодні маємо між собою терпимість і чуйність один до одного. Адже можемо зібратися, приймати спільні рішення по напрямках, які нас об’єднують. І все це мирним шляхом. Україна у цьому плані – ексклюзив. Європі треба придивлятися до нашого досвіду.

 

– Ви також займаєтеся і туристичними проектами. Що зараз плануєте?

 

– Хочу запросити до нас заможних людей, інвесторів, наприклад, із Саудівської Аравії, де в мене є друзі-пастори. Адже наш край – це й справді диво, то чому б не вивести його на такий рівень, аби він дійсно зацікавив людей з інших країн. Зокрема, цього літа у нас відпочивали дві великі групи по 70 чоловік із Німеччини. Звідси поїхали у захваті – тепер зацікавлені приїздити на Закарпаття частіше. Вони зауважили, що нам не так і багато треба зробити, аби довести все до ладу. Я побував у різних місцях, але таких, де є все для того, аби розвивати туризм, – мало. Нещодавно повернувся із Канади та Аляски, і хочу сказати, що американці хоч і хизуються своїм, я все одно хвалитиму наше, навіть за океаном.

 

– Ваш найменший син зараз є депутатом Закарпатської обласної ради. Вас тішать такі його успіхи?

 

– У мене п’ятеро синів і одна донька. Своєю родиною, дітьми я дуже задоволений. Кожен із них працює у власному напрямку. Федір – наймолодший, у нього ще все життя попереду, але те, що він зацікавлений допомагати людям, мене дуже радує. Це й було моє бажання. У нього щире серце, я би сказав, що може навіть занадто. Бо скільки б людей не приходило на прийом, жодного він не відпустив без допомоги, хоча й не завжди має можливості це робити. 

 

– Василю Федоровичу, ви могли виїхати з України та займати за кордоном високі церковні посади. Чому залишилися тут?

 

– Так, мене запрошували свого часу, наприклад, як старшого єпископа Союзу Вільних церков до Австралії. Але я розумів, що створений для Закарпаття, а не для закордону. Якби мені запропонували вибрати гарне місце, де б ще я міг жити, ні на що інше, крім рідної Поляни, я б не погодився.