Аскет Олег Мельниченко з Ужгорода уже понад десятиліття живе в Кам’яниці в саморобних дивних глиняних житлах. Мукачево.net побувало у нього в гостях.
Олег Мельниченко на прізвисько Робінзон, котрий з весни 2001-го живе, мовити б, на території університетського спортивно-оздоровчого табору «Скалка», що в селі Кам’яниця Ужгородського району, уже давно став притчею во язицех. Хтось засуджує 42-річного «самітника», хтось байдужий, а хтось і захоплений його непересічним стилем життя.
Шкода, що досі нема крайової книги Гіннеса, куди Олег неодмінно потрапив би зі своїм чи то три-, чи то чотириповерховим й семиметровим дивом, оздобленим річковим камінням. А може, й способом життя, яке називає антропологічним експериментом.
– Це вже п’ятий варіант моєї хати. Спочатку ми з батьком звели дерев’яну круглу колибу, викопали колодязь. До речі, в юнацькі роки я не сприймав гуцульську культуру, вважаючи її дикою. Згодом навпаки – захопився, вважаючи її взірцем українства, його прадавніх традицій. У колибі я так старався облаштувати свій побут, як наші предки. З роману Семена Скляренка «Святослав» запозичив ідею відкритого вогнища й комина, сплетеного з лози й обмазаного глиною. По периметру хати в мене були викопані ями для продуктів. Тримав там картоплю, капусту, яблука. У видовбаній з верби ванні воду нагрівав давнім способом, розжарюючи каміння у вогнищі.
Ось у такій двоповерховій(!) глиняно-солом’яній хижці нині живе Олег Мельниченко. Листопад 2012 року…
Але взимку колибу тяжко було отоплювати та й просто набридла, тому й розібрав. І зробив меншу, обклавши її шарами сіна, букетами польових квітів. Житло виглядало ніби величезна копиця, як якась ікебана. Минув рік – воно також набило оскому. Вирішив удосконалити – обмазав і зовні, і всередині саманом, навіть дах зробив глиняним. Навесні хата проросла травою і нагадувала малесеньку живу гору. І от однієї ночі влітку мені стрілила в голову чергова ідея. Притягальна ж сила глини в тому, що її можна використовувати безліч разів. Я взявся зводити своєрідну турню: дощі часто заважали, холоди. Технологія будівництва вимагала на одну з шести підпор накласти близько 50 шарів глини. Наклав один – чекаєш мінімум півдня доки висохне, цілодобово підтримуєш вогонь, аби пришвидшити процес. А допоки не закінчиш дах із шаші (осоки), нема сенсу братися за внутрішні роботи. Також змайстрував собі всередині піч, маленький камін. Загалом ту конструкцію житла я нафантазував сам, щоправда, мимоволі орієнтувався на вежу Невицького замку, на форму отих так званих НЛО – це такий собі симбіоз. І вийшло своєрідне ноу-хау (сміється).
А два роки тому Робінзон був ґаздою такої вежі. Осінь 2010 року.
Через перший отвір, «люк» я йшов на другий поверх, через другий – на третій, а через третій – на «під». Але й цю хату я зніс. Частково через те, що нахилилася, як Пізанська вежа (я не до кінця врахував навантаження верхньої частини на нижню, словом, слабо укріпив основу), а частково просто в мені нуртував інший проект – просторіший, цікавіший. Повсякчас мене тягне на експерименти, новаторство.
– Що тебе штовхнуло отак серйозно осісти тут?
– Мене дістало міське життя, його хаос, поспіх. Та й гуртожиток остогид. Одна кімнатка, спільні туалет, ванна, кухня, а повноцінна квартира не світила й не світить. Так і вирішив перебратися сюди. Хотілося, зокрема, перенести себе у прадавні часи, пожити, як первісна людина, в екстремальних умовах, побути в її шкірі.
Дев’ять років тому Олег жив у такій хижці. Весна 2003 року
Так, я раніше щоосені й щозими відпочивав на «Скалці», коли навчався в університеті на біофаці. Тут нема такого будиночка, кімнати, де б я не жив, де б я не спав. Фанати «Скалки» були і серед медиків, фізиків, філологів. Чимало разів з Кам’яниці до Ужгорода і назад я пробігав. Два роки працював тут сторожем, кочегарив. Тоді ж табір, його аура, природа, буковий ліс, повітря назавжди полонили моє єство. Я збагнув, що це енергетичне місце, місце світлої сили, що нема куди вже бігти, що нема чого шукати.
Тут я познайомився і зі своєю майбутньою дружиною-математиком Наталією. Звідси головний лікар «Скалки» на своєму авто терміново віз її в родильний будинок. Нині нашому синові Марку вже 17 років. Регулярно навідують мене, особливо коли вимагає робота на городі, і рідко – взимку. Бувало, якась шпана обкрадала мене, розбивши закладені глиною двері. Пропали тенісні ракетки і всі інструменти – сокира, пила, молоток, відро, лавори…
Нині на городі стоїть і гора висушеної папороті, яку Олег постійно застосовує в будівництві. Листопад 2012 року
– Будь ласка, трохи біографії.
– Хіба що трохи, бо не люблю озиратися, зациклюватися на минулому. Народився в Рахові (звідси в чоловіка ще одне прізвисько Рахівський. – М.Ф. ), де й живуть мої батьки. Маю ще трьох братів: один – у Росії, один – у Львові, а наймолодший – постійно на заробітках у Чехії. Рахівську школу закінчив із золотою медаллю, університет – із червоним дипломом. Активно займався спортом.
Мріяв про стаціонарну аспірантуру – взяли лише на заочну. А це різні речі, тому й залишив її. Працював кілька років і в Інституті захисту рослин. Свого часу об’їздив на велосипеді майже все Закарпаття, побував майже на всіх горах, полонинах. Своє майбутнє бачу на «Скалці», бо злився з нею. Вважаю, що таким чином продовжую свою наукову діяльність. Адже спілкуюся з природою в режимі нон-стоп, біологія оточує мене зверху й донизу, зліва і справа. Тут мій рай – земний і небесний.
Це – глиняні кухонні меблі Олега Мельниченка, між «ногами» яких уже цілодобово горить вогонь. Серпень 2012 року
– Чим займаєшся цілими днями?
– Це залежить від пори року. Приміром, літо пішло в основному на будівництво житла. Це ж принести, нарвати, замісити, сушити. А треба і їсти собі готувати (здебільшого варю собі квасолю, печу дині, смажу картоплю, наминаю перець, помідори) на городі покопирсатися, по гриби піти, одне слово, робота завжди знайдеться. Кілька років тому тримав тут і кіз, і баранів, і овець. Ходили всюди за мною, ніби приручені. Мусів відмовитися: тяжко їх було прогодувати. Та ще трапилася оказія. Пішов у ліс, повернувся на полянку, а чотирьох кіз і двох баранів – нема. І тиждень ні слуху, ні духу. Далі виявилося, що два барани і одна стара коза пасуться собі у Невицькому, неподалік готелю «Камелот».
Зазвичай стелю на землю вовняні ковдри, такими ж накриваюся, ноги до вогню і засинаю, дивлячись на зорі, слухаючи крики хижих птахів. Справжня романтика! Світлом не користуюся принципово, мобілкою також. Майже цілком відмовився від пластика. (сміється).
Влітку в Олега на городі – квіткова поезія. Серпень 2012 року
Обожнюю дивитися на природні речі – камінь, глину, дерево, землю, зелень. Нині продуктово до зими готовий. Картоплі, капусти, фасолі, яблук маю вдосталь. Інтенсивно доробляю подвійну стелю, аби в будь-які морози наверху мені було тепло спати…
Я називаю себе ще й санітаром лісу. Якщо люди зазвичай навколо смітять, рубають дерева, то я все, все прибираю. Слава Богу, що на «Скалку» веде лише підвісний міст, тобто на авто не потрапиш нізвідки. Бо інакше тут був би великий смітник, клоака. Наш народ здичавів, живе психологією невихованого туриста, мовляв, не моє, отже, й плювати можна. Та я собі не дозволяю бичок, недопалок будь-де викинути – це також наруга над землею. Курю, на жаль, доволі давно. Десь пачка йде на день. Люблю й каву пити, улітку пиво – що вдієш. До речі, зуби мию, а точніше чищу попелом. Це давній, як світ, спосіб. (демонструє. – М.Ф.)
– Випадково не ведеш щоденник? Очевидно, народжуються різні філософські думки – варто б їх якось фіксувати.
– Моє життя – це є і мій щоденник. Зрештою, щоденник у мене в пам’яті, у голові.
Автор матеріалу Михайло Фединишинець: «Оригінала Олега Мельниченка треба включити в закарпатські туристичні маршрути»
– Але пам’ять має властивість зраджувати, стиратися, а голова барахлити.
– Раніше я тут читав Шопенгауера, Соловйова, Канта, Джойса, Набокова. Неможливо щось ліпше написати. Та й не маю до цього хисту. Наразі читаю і перечитую «Золоте Місто» Джона Твелфа Гоукса, «Син вовка» Джека Лондона, «Магічні паси» Карлоса Кастанеди. Це так, до слова. Інакше я прихильник пантеїстичної філософії, тобто вірю в те, що Бог усюди і у всьому.
