Ужгородець Костя Балабанов – наймолодший з волонтерів-пошуковців місії "Чорний тюльпан". У 36 років він погодився вперше поїхати в зону АТО, аби взяти участь у пошуку та вивезенні тіл загиблих на війні армійців.
Тиждень тому Костя повернувся до Ужгорода із чергової двотижневої поїздки. Про те, що побачив там, він погодився без прикрас розповісти.
""Чорним тюльпаном" в роки війни в Афганістані називали транспорт, яким полеглих солдатів повертали додому. Тому ця назва якось сама собою закріпилася і за нашою роботою. Зараз прийнято називати її гуманітарною місією "Чорний Тюльпан" або "Евакуація-200". Організували її активісти всеукраїнського громадського об'єднання пошуковців "Союз Народна пам'ять", котрі досі займалися пошуком, ідентифікацією та перепохованням останків загиблих у двох світових війнах, – розповідає Костя. – Я входжу до складу пошукової організації "Пошук-Захід", що проводить такі роботи в західному регіоні країні. Наприклад, ми у вересні минулого року перепоховали знайдені останки жертв Першої світової війни на меморіальному кладовищі, розташованому на Ужоцькому перевалі.
Після подій в Іловайську до Союзу звернулося Міністерство оборони з проханням допомогти у пошуку зниклих безвісти військових. "Та сторона" категорично відмовлялася співпрацювати будь з ким, окрім цивільних, а у нас є і досвід, і бажання це робити. У свою чергу міністерство обіцяло допомогти у переговорах з представниками неконтрольованих територій. З фінансуванням було важче. Спершу нам видали дві одиниці техніки, яка була в жахливому стані і постійно ламалася. Довелося її капітально ремонтувати. Далі за свій кошт, та кошти що збирають наші активісти, придбали ще два "буси", але і вони ламаються, техніка не витримує постійних навантажень, відсутності доріг. Інколи допомагають волонтери, котрі розуміють важливість цієї роботи, небайдужі люди роблять фінансові внески, але грошей та транспорту критично не вистачає".
"Чорний тюльпан" має на Донеччині свою базу – це будинок, облаштований руками активістів в одному з сіл, назву якого Костя не називає з міркувань безпеки. Там волонтери-пошуковці й налагодили свій нехитрий побут, звідти ж чи не щодня виїздять на пошуки. Саме з облаштування бази почав свою роботу в місії Костя. Місцеві ж із острахом проходили повз будинок, куди щодня приїздили автобуси та рефрижератор з надписами російською "Груз 200".
"Ми працюємо кількома групами, ротацію проходимо приблизно раз на тиждень. Хтось витримує більше, хтось менше. Є окрема група, яка веде пошуки на Луганщині. У них там справи значно важче просуваються, бо російські "казаки" не хочуть йти на співпрацю. Якби не луганські афганці, котрі позиціонують себе нейтральними, домовитися було би майже неможливо. На Донеччині з доступом до території ополченців простіше.
Насправді ця робота є великим ризиком, і кожен із нас це добре розуміє. Волонтери потрапляли під обстріли зі стрілецької зброї та мінометів, стріляли і по нас, і під ноги, і над головами, і по техніці. Я от собі зробив для виїздів жетон на зразок військового, який ношу на шиї. Якби такий мав на собі кожен наш солдат, упізнавати їх було би значно простіше. Коли на базу приходить звістка, що "наверху" домовилися про коридор для нас, ми виїжджаємо. Як це сприймається психологічно? Напружено, бо розумієш: один невірний крок з боку будь-якого члена команди – і місії кінець. На окупованій стороні потрібно бути дуже обережним: як у діях, так і словах. Нас завжди супроводжують представники ДНР чи ЛНР, залежно від того на якій території працює група. Часто одні й ті ж, тож хочеш-не хочеш, а познайомилися.
Під час таких проїздів є кілька важливих правил: не розмовляти українською, не говорити про політику та не називати "ту" сторону інакше, ніж ополченцями. Ніяких сепаратистів, бойовиків, терористів – лише ополченці. Серед супровідників трапляються цілком адекватні хлопці, з ними і пожартувати можна. А одного разу посадили до нас у машину наркомана повністю неадекватного зі зброєю. От із ним було страшно їхати, бо ми не знали, що йому може прийти в голову.
В супроводі з нами завжди їздять лише місцеві ополченці (це я постійно тренуюся їх так називати, аби потім не "вискочило" інше слово), росіян я бачив лише мертвих. В цей виїзд ми забирали кількох з одного блокпосту. Наші хлопці їх називають туристами. Розповіли, що ті чогось поперли самі на блокпост, почали стріляти. От їх і знешкодили".
Інформацію про місцезнаходження "двохсотих" пошуковці отримують з різних джерел. По-перше, мають дані від військових, котрі кажуть: там-то був бій, орієнтовно стільки-то загиблих там залишилося. Також волонтери проводять бесіди з місцевим населенням. Якщо в селах знаходили мертвих вояків, люди про це знають і можуть показати, де це сталося. Іноді селяни ховають трупи, іноді залишають лежати там, де були.
"Загиблих вояків ми знаходимо в різних місцях і в різному, як би це м'яко сказати, стані. Іноді висаджуємося на місці, де орієнтовно мають бути тіла, і шукаємо. Шукаємо очима і носом, при цьому не забуваємо пильно дивитися під ноги, бо розтяжки, міни і нерозірвані фугаси там повсюди. Уважно оглядаємо окопи, бліндажі, обгорілу техніку, підозрілі насипи землі. Десь на могилах залишилися каски, десь навіть хрести прості стоять, а одного разу знайшли могилу піж деревом, на якому хрест із гільз викладений.
Під час поїздки довелося бачити багато страшних речей. На якійсь закинутій базі відпочинку знайшли у ванній кімнаті два розстріляних трупи: чоловіки, цивільні, судячи з одягу, вбиті ще на початку зими. Виглядало це, як страта. На момент, коли ми їх знайшли, тіла були вже сильно поїдені пацюками. Хто ці чоловіки, за що їх вбили – незрозуміло. Ми їхні тіла вивезли, далі з цим розбиратиметься міліція. А в іншому селі довелося вирубувати кілька тіл ймовірно військових з льоду. Один з них був без ніг. Як вони померли, скинули їх до озера ще живих, чи вже мертвих – ми не знаємо. Ідентифікувати їх зовні неможливо: риби та раки пошматували тіла".
Кості важко пояснити, які емоції в нього викликає усе, що він бачить під час пошукових робіт місії "Чорний тюльпан". Він переконаний, що знаходити, збирати та вантажити тіла загиблих не є страшно чи гидко. Трохи, каже, спочатку заважав їдкий солодкуватий запах, але й до цього звикаєш. "Мені не сниться це все ночами, я не хочу після виїзду напитися. Можливо, це так спокійно сприймається, бо для нас вони – лише мертві тіла. Думаю, бачити, як хтось помирає, бачити страждання цієї людини, а тим більше, якщо це твій бойовий побратим, – це геть інше, набагато важче для психіки. Хоча, звичайно, й наша робота не з легких. Вона теж коштує нервів, і тому постійно доводиться себе морально блокувати", – зізнається Костя.
Під час виїздів волонтери-пошуковці постійно наражають себе на ризики. Аби не потрапити під обстріли, одягають дуже яскравий одяг і каску з бронежилетом про всяк випадок. Автомобілі місії – яскраво білі з великими червоними хрестами і надписами "200". "Ще одне "залізне" правило: не брати до рук зброю. Вона там розкидана всюди, але ми чітко знаємо: якщо когось із нас хоча б раз спіймають на спробі вивезти зброю чи набої, у всієї місії будуть величезні проблеми: її закриють, а всю команду, скоріше за все, просто розстріляють. Коли ми виїжджаємо із неконтрольованої зони, нас обшукують ополченці. Бувало, змушували навіть всі фото з телефону стерти. На нашій стороні теж обшукують. Якось проїздили блокпост "Правого сектору", то вони себе дуже грубо поводили: повикидали з рюкзаків всі наші речі, мало не до трусів роздягли. Мабуть, шукали зброю.
Загалом же "Чорний тюльпан" намагається тримати суворий нейтралітет. Якщо ми в полях знаходимо тіла ополченців, забираємо їх, а потім міняємо на тіла наших військових. При мені так забирали вантаж на Донеччині. Приїхали російські канали, все гарно відзняли, навіть наших волонтерів записали, а потім, звісно, все перекрутили. Тіла ці, наскільки ми зрозуміли, були з Дебальцева, бо не "старі". Ми намагалися домовитися про обмін тіл з аеропорту, але поки не виходить. Працювати в аеропорті самим дуже ризиковано, там спочатку треба пройти саперам.
Всіх знайдених "двохсотих" веземо до Дніпропетровська. В кожен мішок пакуємо не лише тіло чи його рештки, а й знайдені біля нього речі. Можливо, це дозволить ідентифікувати загиблого. Хоча, скажу чесно, більшість тіл наших військових розграбовані, при них нема ні документів, ні будь-яких цінних речей: годинників, ланцюжків, перснів, телефонів тощо. Знаходили ми тіла навіть без взуття".
Скільки всього загиблих за неповний рік роботи знайшов "Чорний тюльпан" – сказати важко. Останні дані з офіційного сайту місії – 435, але цифра ця щодня змінюється. Ужгородський пошуковець Костя Балабанов стверджує: навіть якщо ця війна закінчиться сьогодні, роботи в пошуковців буде ще роки на два. Надто вже багато тіл з обох сторін залишилося лежати у донецькій та луганській землі. Разом з тим "Чорному тюльпану" дуже не вистачає волонтерів. Нині на цю морально та фізично складну роботу погодилося всього 58 пошуковців із усієї країни. Не вистачає місії й техніки, яка дозволяла б їм працювати максимально ефективно. Однак волонтери тримаються, бо розуміють, що роблять дуже важливу справу. Навіть якщо за неї їм ніхто й не подякує.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід", Фото з архіву Костянтина Балабанова
