Замок «Паланок» – це візитівка Мукачева. Його понад 900-літня історія, численні власники – угорські та австрійські імператори, чарівні та хоробрі володарки, вражаюча архітектура, в якій сплелися різні стилі та епохи, не залишають байдужими туристів. Серцем цієї величної споруди здавна був Верхній замок, найстаріша частина комплексу. Її зведення датується 1393 – 1414 роками, а «батьком-засновником» вважають подільського князя Федора Корятовича.
У цій статті ми спробуємо пролити світло на деякі таємниці замку.
Цікавість до колодязя «спровокувала» легенда про нього
В середині 2000-х туристів у Паланку побільшало, багато з них питали про колодязь (про нього екскурсоводи розповідають легенду), тож вирішили спробувати відновити його. Зняли бетонну плиту часів першої реставрації 1950-х і дійшли висновку, що спочатку слід позбутися сміття, – адже вода зникла в 1902 році, і відтоді сюди скидали непотріб. Спершу керівництво музею замку спробувало обійтися послугами промислових альпіністів. Але вже за місяць з’ясувалося: без професійних геологів, спелеологів та альпіністів не обійтися. Таких пощастило знайти: Станіслав Димитраш із двома колегами стали «кістяком» команди.
Організувати ефективне ведення робіт було вельми важко, зважаючи на дотримання техніки безпеки та відсутність точних даних про стан колодязя. Проаналізували всі чутки, легенди, міфи… Так, розраховували знайти певні дерев’яні конструкції, потаємні ходи між частинами замку та поза його межі, гвинтові сходи, скарби тощо. Прогнозована глибина колодязя становила 85 – 87 метрів. Насторожували перекази часів 1950-х про якийсь таємничий гул серед ночі. Що це було? Найлогічніше припустити, що під вагою сміття зірвалася донизу певна конструкція. Повторення такого сценарію не виключалося, тому надійно страхувалися.
Варто зауважити, що найбільш повні дані зібрали під час першої підготовки до реставрації, у 1950-60-х. Друга, у 1980-х, не принесла користі замку, але певні матеріали додалися. Усі вони вказували на одне: ця споруда могла бути лише колодязем. По мірі накопичення фактажу про його структуру та аналізу витоків заснування ця думка ставала вже не такою однозначною. Але не все одразу. Далі слово за Станіславом Димитрашем. Він – професіонал найвищого класу в усіх суміжних галузях – геології, спелеології та альпінізмі. Тож помічав усе, починаючи з того, як наші пращури створювали цю непересічну споруду.
Виявилося, що колодязь має вигляд кола діаметром 2,7 м до глибини 13 – 15 м. Уся ця частина викладена вапняковими блоками. Далі форма стає квадратною, розмірами 3 на 3 метри. Наприкінці круглої частини закладені двері, одні навпроти інших, на захід та на схід. Саме з цього рівня стартувало будівництво колодязя. Тут, над шахтою, колись знаходилася перша споруда в замку – башта-донжон. Коли ж почали забудовувати верхню терасу й над колодязем стали зводити стіни, з’явилася саме кругла його частина, то ці двері, швидше за все, стали певним потаємним переходом між частинами замку. Точніше, між цокольними поверхами Верхнього Замку, підвалами тощо. Адже такі секретні приміщення та переходи між ними існують у кожній фортеці апріорі. На жаль, двері та те, що знаходиться за ними, не дослідили під час реставраційних робіт. Їх терміново завершили в 2008-му. Наостанок команда Станіслава Димитраша виконала повну дезінфекцію колодязя спеціальним розчином. Мабуть, звідти й пішла байка про «рудні гази». Хоча доля істини тут є. Адже, починаючи з 30 метрів глибини, геологи застосовували примусову вентиляцію. Вуглекислий газ накопичується внизу, й людина дуже швидко втрачає працездатність. Неможливо було навіть сірника запалити.
З колодязя витягли 1000 тонн сміття!
Що цікавого знайшли? Наприклад, залишки направляючої конструкції, яка використовувалася для забору води. Це бруси, що мають характерні потертості, – вочевидь, уздовж них ковзала бочка під час забору води. Відшукали й залишки системи прийому води. Старовинне обладнання розташовувалося на тому ж рівні, що й двері до переходів. Колись воду брали саме звідси. Так зручніше було вивантажувати її.
Загалом усе сміття, що його вийняли з колодязя, – а це понад 1000 тонн! – розташовувалося прошарками, по яких можна вивчати історію.
Післявоєнний період, коли в замку було КДБ, потім ПТУ, курси механізаторів та просто житлові квартири, представлений суцільним …попелом із печей. Далі – час перед Другою світовою. Тоді в замку знаходився чеський батальйон, який залишив після себе півтори вантажівки армійських черевиків, підсумків, касок, фляжок. Найімовірніше, перед приходом угорської армії в 1939-му в колодязь звалили зі складів усе, що не могли забрати.
Геологи спускалися дедалі нижче. Пішов прошарок Першої світової – гільзи, патрони. Вони цікаві тим, що вперше патрон із гільзою з’явився в 1869 році. Кульмінаційним моментом стало виявлення… бойових снарядів. Все завмерло. Невідомо, є там вибуховий детонатор чи ні. Викликали саперів, снаряди підняли та вивезли. Видихнули з полегшенням.
Серед інших цікавих знахідок – дверні ключі художньої форми, петлі, кам’яні кулі (гарматні ядра). Останні датуються, як мінімум, XVIII століттям. Що ще? Бочки-відра. Оскільки вони були розхідним матеріалом, то навряд чи старіші за 1897 – 1902 рр., відтоді колодязем не користувалися.
Гвинтових сходів у шахті не було, але…
Ті, хто очікував знайти гвинтові сходи, витесані у скелі, були трохи розчаровані. Але наші діди, не маючи теперішніх знань та інструментів, знаходили оригінальні інженерні рішення. Тож для спускання донизу існувала проста конструкція. Починаючи від рівня дверей, про які вже згадувалося, на стінах по кутах видовбано щось на кшталт виїмок. Вони йдуть із кроком 5 – 6 метрів. Що ближче донизу – тим похиліші, з кроком до 7 – 10 метрів. Читачі, які мають певну просторову уяву, вже здогадалися: до виїмок вставлялися бруси, дошки. Маємо невеличкий майданчик, від якого далі робимо похилий спуск до наступного. І так донизу.
Говорячи про майстерність наших предків, не можемо не спитати пана Станіслава, як їм удалося створити таку гігантську споруду? Що він бачив під час робіт? Сліди інструментів? Звернемося до геології. Замкова гора – це останець, «локаліт», якщо мовою термінів. Тобто – жерло старого вулкана періоду мезозою (30 – 40 мільйонів років тому). Після виверження вулкан стає вищим. Верхня частина його слоїста та піддається зовнішнім впливам, осипається. А всередині жерла лава застигла, останець залишається міцним. Замкова гора складається з андезитів та базальтів. Верхня частина – зсувні породи. Вони застигали в менш критичних умовах та легше піддаються механічному впливу.
Отож перший відрізок у скелях проходився вельми просто – за допомогою клину, кайла та кувалди. Вибивалася канавка, в центрі чи по боках. Вдарив – посунув. Тільки таким чином можна було з великою точністю вирівняти вертикаль. На другому проміжку шахти колодязя, тобто в квадратній його частині, майстри князя Корятовича зіштовхнулися вже зі щільнішими породами, адже це внутрішня частина жерла вулкана. Зокрема застосовувався метод проходки від стародавніх єгиптян та так звана відбивка. Брали залізні штирі добре загартованої оковки та різної конфігурації. До речі, сучасні бури повторюють конфігурацію з тих часів. Били по штирях трохи інакше. По центру вибивали декілька рядів отворів, забивали клин, вибивали перший шматок. Далі вже йшло набагато легше. Але починаючи з глибини близько 67 метрів видно сліди інструментів-відбивок діаметром 25 мм. Били від стінок, це простіше, ніж від центру. Почали пробувати стіни, намацуючи поворот. Тобто вертикаль уже пройшли, і треба було починати горизонтальну штольню. Із забою шахти починати входити у стіну.
Як можна охарактеризувати стародавніх майстрів, судячи з того, як вони працювали? Пан Станіслав каже: «Це були рішучі хлопці. Точніше – їхній хазяїн. Незважаючи ні на що, він рухав їх уперед для вирішення своєї мети. По-друге, це були вельми кваліфіковані, як на той час, спеціалісти». Знайти таких у себе князь Корятович не міг. Їх, штейгерів, майстрів гірничої справи, привезли з Чехії або північної Угорщини, південної Німеччини тощо.
Корятович хотів мати не колодязь, а підземний хід
І ось настав час горизонтальної виробки. Для чого? Отут ми підходимо до кульмінації нашої оповіді. Корятович хотів мати аж ніяк не колодязь, а потаємний вихід із замку, що було цілком природно на той час, особливо зважаючи на становище князя в Угорщині «на пташиних правах», без спадкоємців.
Застосуймо метод історичної реконструкції. В чому полягала стратегічна та тактична функція замку в часи Середньовіччя? Витримати будь-який напад із повністю захищеної позиції до підходу основних сил або ж до зміни ситуації, в тому числі й тривалу облогу. Плюс – функція спостереження, виявлення ворога здалеку. За умови облоги необхідна була й розвідка, адже ніяких сучасних засобів зв’язку на кшталт радіо або телефону не існувало. Тож усі без винятку укріплені міста та фортеці мали потаємні виходи. У випадку «Паланку» він мусив вести аж ніяк не до підніжжя або схилу гори. Який із нього сенс під час облоги? Вихід повинен знаходитися на певній відстані від замку. Висота гори – 68 метрів, і цю вертикаль потрібно було пройти, а горизонтальну штольню починати трохи нижче.
Але саме в нижній частині, на глибині близько 67 м, стародавні майстри зіштовхнулися з проблемою води. Адже монолітні породи закінчилися, почалася так звана зона тріщинуватості. Доки дебет води був невеликим, вночі робітники бігали по тих дерев’яних сходах із шкіряними міхами, набирали по 30 – 40 літрів та виносили нагору. До ранку ставало більш-менш сухо. Рудокопи могли продовжувати свою роботу. Таким чином просунулися до глибини 70 – 72 метрів. Але води ставало дедалі більше. Саме тоді поставили певний тогочасний пристрій для оперативного її забору. Якийсь підйомний механізм.
І ось стародавні майстри почали бити горизонтальну штольню. Спочатку – в північно-східному напрямку. Їм вдалося пройти 6 – 7 метрів, затято б’ючись із прибуваючою водою. Суцільна зона тріщинуватості. Тоді, у 2008-му, розказує пан Димитраш, геологи розчистили первинну забійну частину. Це дно вертикальної частини. Тож саме тут його команда виявила велику кількість припливів. Наші дідусі вперто били хід назовні, вже не витримуючи тиску води та спонукань князя. Тільки він міг примушувати людей до такої пекельно небезпечної роботи. І вони йшли далі. Але не змогли.
Стало зрозуміло, що далі ситуація буде ще гіршою. Вивчили стінки шахти колодязя. Пробили невеликі свердловини діаметром 50 – 60 мм. Намалювали план для Корятовича з усіх боків, пояснили, що можна спробувати піти в інший бік. Він вибрав напрямок під кутом 90о до першого ходу. Піднявшись приблизно на півтора метри від забою, почали битися в інший бік. Північ – північ – схід. Тут вдалося пройти ще менше, близько 3 метрів. Стало не просто гірше. За словами геологів, на підлозі другої штольні є коса тріщина, 30 – 40 сантиметрів, а тріщинуватість доходить до 2-3 міліметрів. Води пішло набагато більше. Все, далі не можна. «Нехай буде колодязь», – вирішив князь. Утім, таке рішення могли прийняти й пізніше. Тим більше, що вода смачна. Відтак пробурили додаткові отвори для притоку води, у стінах на дні заклали близько 4 м3 цеоліту, котрий слугував за природний фільтр. Ось так пояснюється походження так званих «резервуарів» у колодязі. Інакше для чого такі глухі, незавершені горизонтальні ходи-штреки, тим більше – в обводненій частині?
Зводити такий величний колодязь упродовж 20-ти літ зовсім не було потреби. Кінець XIV – початок XV століття – це початок малого льодовикового періоду. Дощів багато. Питання питної води вирішувалося елементарно. Маючи під ногами скельні породи, досить вирубати зверху великий басейн та до нього ще якісь накопичувальні ємності. Якщо підрахувати потреби тогочасного гарнізону, то виходить, що їх забезпечував басейн на 300 – 500 кубометрів. Та й якщо подивитися на колодязі в інших замках, то вони набагато менші – півтора метра, максимум два в діаметрі. А звичайні в Карпатах бурять узагалі неглибокими, не більше 20 м.
Колодязь міг би стати унікальною атракцією для туристів
Що ж стосується питання з потаємним виходом назовні, воно, зрештою, було вирішене; може, вже й не Корятовичем, а наступними власниками замку. Як згадує пан Станіслав, ближче до завершення робіт тодішній директор музею Дмитро Гаваші приносив певні архівні схеми замку. На них пунктиром вказані два або три похилі ходи до підніжжя гори. До речі, під час зйомок програми «Битва екстрасенсів» також було підтверджено дещо подібне. Вхід до них знаходиться у цокольних, підвальних поверхах Верхнього замку, в північній та західній будівлях, а де закінчення – невідомо. Але знайти потаємні ходи назовні ще цілком можливо. Наприклад, сумістивши так звані «генштабівські» карти масштабу 1:25000 зі схемою замку та простеживши напрямок ходів на карті. Далі – співставити характер рельєфу місцевості та рослинності. Або ж подивитися на північний схил Замкової гори «з висоти пташиного польоту», тобто з 20 – 30 метрів.
Зрештою, можна застосувати біолокатори. Якщо ж ходи залягають глибше під поверхнею, в скельних породах, то треба починати із входів. Розкриємо найгарячішу новину: наразі вже йдуть роботи по розчищенню одного з потайних ходів – поки що всередині замку, між двома його бастіонами. В ході робіт виявлену споруду, що може бути або мечеттю або турецькою банею.
Наостанок про сучасний стан колодязя. Зараз фактична його глибина складає 76,5 метра, встановлено італійський насос-«нержавійку» та автоматичний рівнемір, на дні – трубу з фільтром. З історичного дна пробурили приблизно 20 невеличких свердловин донизу, завглибшки 0,65 – 1,95 м. Це збільшило притік води до 3 м3 на добу, хоча планувалося на рівні 5 – 6 м3. Вода проникає через капіляри на рівні річки. До речі, вода у старих колодязях біля підніжж Замкової гори – аналогічна за вмістом. Один з таких колодязів знаходиться праворуч під дорогою до замку. За своїм складом вона характеризується як гідрокарбонатна, збагачена, мінералізована. Містить хлор, кальцій, вуглекислоту та є аналогом «Поляни Квасової». Колодязь освітлений до глибини 60 – 61 метра. Світильники закріплені на тросі, їх можна піднімати.
Отож маємо безліч варіантів того, як надати нового блиску замку та здобути гроші на повноцінну реставрацію. Наприклад, чому б не розливати по пляшечках воду з колодязя та продавати її під унікальним брендом? Або, наприклад, влаштувати захоплюючу подорож до дна колодязя чи, принаймні, – можливість поглянути на нього зсередини зі згаданих бокових переходів. А які перспективи малює відкриття потаємних ходів? Унікальна атракція, можливість влаштовувати інтерактивні заходи для туристів, рольові ігри, квести, історичні реконструкції тощо. Як це й робиться в усьому світі. Щоправда, в нас усе впирається у відсутність коштів…хоча під час розчищення угорці пропонували взяти на себе це питання задля доведення справи до логічного завершення. Тож поки що – обов’язково прочитайте пречудовий твір мукачівського письменника Мирослава Дочинця – «Криничар», в якому легенди та історія пречудово сплітаються у колоритному сюжеті з місцевим колоритом – і Ви принаймні поринете в уяві в ті часи.
