«Немає дорослих! Є діти, які виросли». Саме цей вислів спадає на думку, коли бачиш роботи Жанни Зимокосової – майстра-теддиста, що дивує і заворожує своїми роботами кожного, у кого у дитинстві була «жива» улюблена іграшка. Тобто – усіх.
Бо хто із нас не мав плюшевого ведмедика, якого годував, з яким гуляв, спав під однією ковдрою, брав у подорожі, у садочок і, крадькома, навіть у школу (головне не виймати з портфеля). Майстриня не просто шиє плюшевих ведмедів. Вона – створює феномен, про який ми з нею поспілкувалися нещодавно на терасі поблизу Ужгородського замку – місця першої її виставки.
– Жанна, як ви почали, власне, створювати цих іграшкових ведмедиків?
– Почала випадково. Подруга колекціонувала ведмедиків. І от я собі подумала: що ж я їй, ведмедя не зшию, чи що? Я ж у дитинстві то малювала, то ліпила, то різні іграшки із клаптиків якихось шила… Ну і у пошуках того, з чого треба почати у пошитті ведмедя, зазирнула у Інтернет. Не думала, що це все настільки серйозно і популярно. Відкрила для себе цілий світ. Першого свого пошила з флісу– мала забрала його собі, спати з ним. Другий – це вже було «те». Подарувала його. Дуже важко з ним розлучалася…
Ну і зараз у подруги у колекції вже три ведмеді від мене. Словом, мене «засмоктало».
– А як давно з вами трапився «перший»?
– Трапився він десь роки три тому.
– Ого. То, виходить, у вас не такий вже й великий досвід?..
– Так, я себе вважаю молодим теддистом.
– Теддистом?!
– Так. Є спеціальна назва для професії людей, які створюють іграшкових ведмедів. Майстер-теддист. І ціла історія походження іграшкових ведмедиків. Точніше, навіть дві історії.
Дівчинка у візку і Президент США
– Розповідайте обидві!
– Точно відомо те, що іграшковий teddy-bear народився у 1902 році. Але на пальму першості у його походженні претендують і Німеччина і Америка. За німецькою версією – «мамою» плюшевого ведмедика є Маргарет Штайф. Дівчинкою, вона хворіла на поліомієліт. Прикута до інвалідного візка, вона займалася рукоділлям. І якось пошила іграшку. Комусь у подарунок. Це було ще далеко до ведмедя – просто іграшка. Але вона сподобалася і дітям і дорослим. Пошила другу – знову усім подобається. Вона стала шити такі іграшки-подарунки. Згодом у неї їх почали купувати. Після того, як Маргарет закінчила школу, батьки допомогли їй влаштувати невеличку фабрику іграшок. Один із родичів Маргарет, який займався ескізами іграшок, створенням нових образів, моделей, якось пішов у цирк. І там побачив, як ведмідь став на задні лапи.
До того часу ведмедів шили тільки у вигляді чотириногої тваринки. На чотирьох лапах. Цей стиль і зараз існує. Називається у тедді-світі «натюр». Ну а ведмідь, який став у цирку на задні лапи у очах того художника перетворився на ляльку, яка має руки-ноги. І це була ідея. Це ж можна пошити ведмедя як ляльку і тоді з ним буде цікавіше гратися. Він робить ескіз, вони шиють цих ведмедів і на найближчій виставці Америка замовляє величезний тираж цих ведмедиків. І відтоді ця фабрика стає успішною. Існує по сьогоднішній день. Дуже дорогі ведмедики фірми «Штайф».
– Дуже дорогі – це наскільки дорогі?
– О, це теж цілий світ. У них є «знамениті» ведмеді, кожен із яких має свою історію. Є й відомі історичні особи серед ведмедів. Є серії, які випускаються обмеженими тиражами до певних подій. Наприклад, після катастрофи «Титаніка» було випущено тематичного ведмедика. Це вже не іграшки, цим займаються вже дорослі. Цим займаються дорослі чоловіки-колекціонери. На всесвітньо-відомому аукціоні Cristie’s відбуваються спеціальні торги, які бувають і дуже драматичними. Трапляється, що господар, який виставив на торги іграшку, передумає і знімає її з торгів, бо не може із нею розлучитися. Божевілля справжнє. А серійні вироби фабрики «Штайф» - бувають ціною від 100 євро, від 200 і вище. Їх, до речі, легко відрізнити – у кожного ведмедика на вусі металева заклепка…
– А американська історія походження?..
– У тому самому 1902 році Президент США Теодор Рузвельт поїхав на полювання. Ну і, як часто буває, щоб догодити, для нього впіймали ведмежа і прив‘язали у зоні досяжності пострілу з його рушниці. Рузвельт відмовився стріляти у ведмежа. Ця історія тоді облетіла всю Америку, набула розголосу. Про це стали малювати карикатури – Рузвельт і ведмежа на мотузочку. І ведмежа виходило таке миле, що одна жінка пошила таке ведмежа для того, щоб прикрасити вітрину пекарні, що належала її сім’ї. І це ведмежа у вітрині стало подобатися людям. Вона стали просити пошити його на продаж. На честь Теодора Рузвельта вона його назвала Тедді. Ось звідси і взялася традиційна назва teddy-bear. Навіть німці це визнають. А у Рузвельта почалася ціла кампанія за збереження популяції ведмедів.
Ведмедик, що пахне печивом
– Жанна, я бачив ваше фото на фоні великої афіші із написом Lady & Teddy. Підозрюю, що це була якась виставка?
– Так, це була виставка у Львові. З масштабних – моя перша. До неї я виставлялася в Ужгородському замку – минулої зими. Це була збірна виставка ужгородських майстрів, присвячена ретро-іграшкам. А Львів – там були ляльки з усієї України, Росії… Ляльки різні – колекційні, інтер’єрні, ведмеді. Є цілий напрям «Ведмеді та їхні друзі». Тобто, можуть бути різні тваринки, виготовлені у певному стилі.
– А чим відрізняються від усіх пошитих іграшок саме ведмеді?
– Є багато правил, згідно яких їх виготовляють. Найкрупнішими є три напрями: «натюр» – це ведмедик, який виглядає як живий, тваринка, не наділена рисами людини; «фентезі» – тут все обмежене тільки уявою майстра; «тортюр» – саме у цьому напрямі я, переважно, праюю. Спочатку ти шиєш іграшку, а потім починаєш її всіляко доводити до потрібного стану, і ці процедури справді схожі на якісь тортури. І шліфувальним папером труть іграшку, і виварюють і навіть запікають у духовці.
– Це тому деякі з них пахнуть печивом і тістечком?
– Так, це тому, що вони містять каву, ваніль, корицю. І коли їх після усіх процедур сушиш у духовці, вони набувають цього аромату печива, який тримається дуже-дуже довго.
Несправжні ведмеді у рюкзаках справжніх солдатів
– В чому взагалі феномен такої любові людей до плюшевих ведмедиків? Адже і у мене у дитинстві був ведмідь… І багато діток мають саме ведмедя як улюблену іграшку.
– Це сказано дуже точно. Саме феномен плюшевого ведмедя. Він справді існує.
Адже ранні дитячі іграшки – були саме м’якими іграшками. Якісь ляльки. З тканини. Набиті клаптиками. До кінця ХІХ століття їх виробляли кустарно. З початку ХХ століття – вже промислово. І зокрема ведмедів. І вони здобули таку любов людей, що під час І-ї світової війни плюшеві ведмедики були у рюкзаках багатьох солдатів. І пройшли з ними усю війну. Найдорожчою іграшкою, яка колись була продана на аукціоні – є героїчний плюшевий ведмедик, який належав американському полковнику Бобу Хендерсону. Він пройшов із ним усю Другу Світову війну. 110 тисяч фунтів за нього віддали.
Наприкінці ХХ століття кутюр’є Жан-Шарль де Кастельбажак навіть створив колекцію одягу, пошитого… з іграшкових ведмедиків. Саме він сказав чудову фразу про те, що колись людину захищав щит, а тепер – плюшевий ведмідь. Навряд чи ви зможете агресивно поводити себе стосовно людини, у якої у руках плюшеве ведмежа.
Безперечно, для дорослих це – спогад про дитинство, позитивні емоції, душевний спокій. У мене у колекції є ще мамин плюшевий ведмедик. Свій ведмедик є у багатьох персонажів. Наприклад, у містера Біна. Такі іграшки часто передаються з покоління у покоління.
– Мабуть, є яскраві приклади?
– Так. Є такий знаменитий ведмідь – його звати Зелений. Один німець дружив із родиною Цвєтаєвих. Він подарував іграшку – ведмедя фірми «Штайф» Анастасії Цвєтаєвій, сестрі Марини. А коли вона від’їжджала за кордон – подарувала його Фаїні Ранєвській. Ранєвська ж подарувала дівчинці, яка грала з нею у одній виставі. Зараз іграшка зберігається у московському музеї. За кордоном взагалі є дуже багато іграшкових музеїв в великою частиною їхніх експозицій є саме ведмеді.
Валерка, який не схотів бути скейтером і став двірником
– Я бачу, що у кожної з пошитих вами іграшок є своє ім’я. Як ці імена з’являються?
– Іноді саме ім’я може надихнути на створення якогось образу. Ось як з Валеркою. Досить відомий персонаж серед моїх друзів у Інтернеті. Ось було ім’я. Я його собі уявила яким він має бути. І чомусь думала, що він має бути підлітком із дошкою для катання.
Пошила «тушку» - так ми називаємо «неоформлену» і не закінчену роботу. Викроїла, пошила, набила – зібрала. І вона у мене стояла без одягу, без образу. А я іноді на нього погляну і думаю «де ж мені взяти цей скейт?» Питала друзів, якихось столярів шукала «виріжте мені дошку». Вже і друзі питали – «коли ти Валєрку дошиєш?» Я вже паралельно робила якісь інші іграшки. І тут раптом як мене знесло – тут має бути ушанка, мітла. І ти робиш, а воно за собою тягне ще якісь підтяжки, ще щось і з’являється образ.
Є у мене Машенька – дівчинка у сарафані. Є Лєночка – пошила у день народження мами і назвала на її честь.
– Яка з робіт улюблена?
– Кожна іграшка здається найбільшу улюбленою. Щось пошиєш і думаєш: ось ця точно найкраща. А потім наступна і «ні-ні, ось ця улюблена!!» І сама радію з того, що досягла такого стану, коли задоволена своєю роботою. І пробуєш щось інше, нові техніки, нові набивки, а їх є безліч.
– А ось про нові набивки. Чим набивають ведмедиків?
– Набивка може бути синтепух. Як у подушках. Ранніх ведмедиків набивали або клаптиками ганчірочок або ж тирсою. Вони тоді виходять досить щільненькі і тверденькі.
– Тобто «в голове моей опилки, да-да-да» – це правда?
– Еге ж! Особливо, якщо техніка «тортюр», то сучасні матеріали не дуже вітаються. Несолідно. Справжній Вінні-пух, який дружив з Крістофером Робіном і про нього Алан Мілн написав книгу був набитий саме тирсою. Зараз часто набивають іграшки дерев’яними стружками, але не з-під рубанку, а спеціальними, тоненькими і кучерявими. Як «утяжелитель», використовують гранули. Або скляні, або гумові, або навіть металеві. Це дає ефект «живої» іграшки. Очка робляться зі скла. Ручки-ніжки кріпляться на спеціальних дисках-шплінтах, щоб вони могли рухатися. Іноді голвіка кріпиться на подвійному шплінті, щоб могла не лише крутитися, але й нахилятися. Тоді іграшка набагато фотогенічніша.
– І все це коштує ой як недешево?
– Та взагалі! Мій чоловік вже казав, що не везе мені ні на яку «Нову пошту», бо всі гроші йдуть лише туди (сміється). Саме поштою я замовляю матеріали. Але зараз із цим легше. Раніше все потрібне доводилося замовляти із Німеччини. Зараз же, в силу популяризації руху теддистів в Україні, це стало доступним і у нас.
Віддати важче, ніж пошити
– Ведмеді стали вашою професією?
– Взагалі-то, за професією я театральний режисер. Але оскільки мені не довелося себе реалізувати на сцені театру, то ось я себе намагаюся реалізувати у іграшкових ведмедиках.
– Куди «йдуть» від вас ведмедики і чи не важко з ними прощатися?
– Дуууже важко. Трапляються і курйози. Як я вже казала, все коштує дуже дорого і роботи треба продавати, щоб хоча б на матеріали для нових заробити. Заробітку як такого і немає, бо все йду у матеріали. І що вони з нами роблять ці матеріали! Не встигнеш замовити щось, як з’являються нові і нові тканини, які хочеться попробувати. А ще піти на блошиний ринок, купити якісь аксесуарчики, ґудзички. І наче у тебе лежить вже 10 тканин, а ти побачила одинадцяту і вона тебе вже надихає, ти вже бачиш що з неї буде і треба купити. Тому доводиться роботи продавати. І ось є клієнт. Моя подруга. «Давайя у тебе ось це куплю!» А я, замість того, щоб радо продати, починаю щось на кшталт «Та нащо тобі? Що ти з ним будеш робити?» Бо шкода розставатися. І гроші наче треба і роботу шкода відпустити.
– Дорогі ваші роботи?
– Важко зараз назвати ціну. У кожної роботи вона своя. Та й для тих, хто не заглибився у світ авторської іграшки ціна така буде незрозумілою. Ну от як пояснити людині, що іграшковий ведмідь коштує, приміром, сто доларів? А насправді, може коштувати і набагато більше. І без того, щоб потримати спершу іграшку у руках, може здатися що це нерозумна і абсурдні ціна. Але для тих, хто «у темі», вона цілком зрозуміла, виправдана і звичайна. Це особливий світ. І треба зануритися у нього, щоб багато незрозумілих речей стали зрозумілими. Буває неприємно, коли люди коментують ціну, не розуміючи сутності роботи. Я їх не штампую. Може бути я зроблю одного на місяць, може трьох, може одного за три місяці. А може жодного. Це є робота, яка робиться далеко не за день, це зламані голки, поколоті руки, це пошуки і переживання. Тому виходить, що це роботи для спеціалізованих магазинів, для колекціонерів. До того ж, у тедді-світі дуже багато важить ім’я. Може у початкуючого майстра буде за 100 доларів кращий ведмідь, ніж у майстра з іменем за 300, але куплять у знаного. Тому що ім’я. Словом, тема «для своїх», для тих, хто вже захворів і готовий. :)
