Рівно за одинадцять місяців до того, немов передчуваючи близьку кончину, А.Волошин склав 19 серпня 1944 року у Празі "Мій заповіт (тестамент)". Документ засвідчили власноручними підписами С.Клочурак і М.Долинай.. Один з примірників документу зберігся у Празі в особистому архіві Волошинової племінниці, музикознавця і диригента Ольги Дутко. За ним він був опублікований 1995 р. Тетяною Беднаржовою, а потім передруковувався у збірниках Волошинових творів.
Заповіт складається з п’яти розділів. У першому А.Волошин зазначав: “Душу мою вручаю Божому милосердю. Виражаю й тут мою глибоку вдячність Богові за те, що дарував мені добрих християнських родичів, і добру побожну жінку, що так щиро помагала мені і в духовному життю. Дуже вдячний я й за те, що покликав мене до священичої служби. Особливо вдячний я за великі ласки, якими обдарував мене Бог після тяжких провин моєї молодості та необдуманості...”
У другому розділі А.Волошин розпоряджався своїм майном. Зокрема, він передавав свій маєток у селі Селешка “Чину Сестер-Василіянок в Ужгороді для піддержування сиротинців, заложених покійною жінкою моєю і мною в Ужгороді і в Хусті, і для новіціату Чина”. Далі йдуть розпоря-дження по банківським рахункам. У третьому розділі А.Волошин заповів авторські права на все написане ним Ужгородській друкарні ордену св.Василія Великого. Четвертим розділом автор заповідав свою празьку віллу сестрі Гелені, після неї – Ользі, потім Лаврі (Ользі Дутко) або її чоловікові, або їхнім дітям.
П’ятий розділ має заголовок “Мій політичний заповіт”. Там мовиться: “Передовсім відказую любому українському народові гаряче побажання моє, щоб більшість народу чим скоріше обновила церковну єдність під головою наслідника святого апостола Петра. Твердо вірую, що обновлення церковної єдності принесе за собою й політичну свободу нашого народу, яку має забезпечити дорозумін-ням (федерацією) з сусідніми народами.
Коли нарід наш одержить свою політичну свободу, конституцію свою має приспособити до абсолютної етики християнського універсалізму; особливо має забезпечити повну свободу діяльності для всіх історичних чинників освіти, між сими й для католицької Церкви. Лиш загально християнська етика, що стоїть над народами і державами, може забезпечити й нашому народові почесне місце в родині цивілізованих націй. Християнський світогляд подає нам можності найширшої й найсправедливішої соціалізації громадянського життя без утилітаризму й без жорстокості безбожного соці-ального плану. Без додержування цієї головної основи здорового розвитку культури, нарід наш знову може втратити свою тяжко здобуту свободу”
Далі згадано сльозіння ікони Марія-Повчанської Богородиці, яке було 1912 р. А.Волошин вважає, що то було попередження про “ті тяжкі часи й тоту братовбійчу боротьбу, яку вже тоді зачав проводити наш народ, підбурений злобними агітаторами, проти своєї Церкви й проти народної єдності. Нерозумну боротьбу проти церковної і народної єдності уважаю я головними причинами тих тяжких допустів Божих, які пережив наш нарід в послідніх 30 роках. Із гарячої любові до тебе, народе мій, бажаю, щоб ти чим скоріш обновив свою церковну й народну єдність і щоб в будучности не дав себе розбивати чужими інтересами”.
Отець Волошин завершив свій заповіт словами з послання апостола Павла до філіпійців: “Мир Божий, що вище всякого розуму, нехай хоронить серця ваші й мислі ваші в Христі Ісусі” (Филип. 4:7). Ця цитата тут далеко не випадкова. Справа в тому, що початок Послання до філіпійців і настроєво, і навіть текстуально перегукується з початком заповіту: “Благодарю Бога моего при всяком упоминании о Вас” (1:3). У цьому Посланні апостол Павло розмірковує про свою можливу смерть тілесну і формулює християнський ідеал праведної смерті (1: 21-25). Тут же звучать численні настанови апостола до філіпійців жити згідно з Христовим словом (1: 27), що перегукується з конкретикою політичного заповіту о.Волошина.
Отже, у “Моєму заповіті” та десятках інших творів Волошин декларував своє головне кредо – досягнення політичної єдності нашого народу. Він же неодноразово підкреслював, що слово “міністр” дослівно означає “слуга”. Ще тільки вступаючи на посаду прем’єра Карпатської України, Волошин заявив, що при вірній перебудові політично-економічного життя наш край є цілком життєздатним, бо ж є ще більш гористі, але процвітаючі держави (явно малася на увазі Швейцарія). Показовим у цьому плані є Маніфест очолюваної ним Української Центральної Народної Ради, виданий 1938 р. після Віденського арбітражу, на якому від Карпатської України було відібрано низинні райони. Аби втішити співгромадян та спрямувати емоції у конструктивне русло, Волошин накреслив цілу державотворчу програму з десяти пунктів. По-перше, йшлося про земельну і лісову реформи, які і досі у нас лишаються незавершеними. По-друге, мовилося про створення обробної промисловості. Лише останніми роками вона починає відроджуватися на Закарпатті – у формі переважно спільних підприємств. Пропонувалося також розбудувати “модерне молочарство за взірцем гірських країн, які своїми молочними продуктами постачають цілий світ і живуть багато у своїх горах”. Актуальним лишається і висунуте ще тоді завдання розбудови (тепер – відновлення) підприємств деревообробної і харчової промисловості, яке дозволить області вести торгівлю не сировиною, а готовою продукцією. Висловлена тоді ідея про будівництво автошляхів і залізниць реалізована в низинних районах, але на верховині і далі панує бездоріжжя. У контексті нещодавніх повеней нагальною є думка про потребу зміцнення берегів і регуляцію річок. Особливу роль відводив Волошин університету, який бачив ще більшим, ніж навіть сучасний УжНУ. Загалом культурній праці А.Волошин відводив виняткове місце у процесі державотворення. Перенісши уряд до Хусту, він у найпершій же промові там заявив: “Вже Платон сказав, що фундаментом держави є культура, що лучить елементи у державну цілість... Не тільки учитель може навчати, але може його навчати і виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший. Ще цісар Йосиф ІІ сказав, що коли від мене не хоче хтось навчитися доброго, для нього корисного, то я його примушу. Може, й нам прийдеться користуватися подібним насильством, але робитимемо це в користь”.
Будучи політиком консервативно-християнського спрямування, Волошин відзначав особливу роль жінок і їхніх організацій. Виступаючи 1934 р. на жіночому конгресі в Ужгороді, він процитував німецького філософа Ф.Ферстера, що назвав жіноцтво вищою палатою загальнолюдського двопалатного парламенту. Майбутній президент додав: “Питання нашого громадянства вирішується не в урядах, не в соймі, але у вашій палаті тихого впливу наших жінок на розвиток думок нашого народного життя”, бо всюди, де жінки впливали на громадську думку, прийнято найкращі закони проти пияцтва, лихварства, аморальності, на захист молодших і слабших.
Оскільки ж рівно через рік обиратимемо ради усіх рівнів, то найактуальнішим з численних заповітів Волошина нині виступає його бажання бачити український парламент таким, як описаний Платоном – “ведений людьми найрозумнішими і найліпшими, власниками цінних моральних скарбів, щоб з них могли роздавати дари своїм співгромадянам”. Чи зможемо 30 вересня обрати саме таких?