У селах по напрямку Лавки-Копинівці зітхнули з полегшенням тільки позаминулого тижня.
За розповідями, які почув від селян Mukachevo.net, люди у військівовій формі з’явилися в цих тихих місцях 11 липня – одразу за кілька годин по стрілянині у Мукачеві.
Блокпости організували на виходах із лісу, на важливих перетинах доріг. Наступні два дні селяни сиділи по хатах й не випускали дітей на подвір’я. Хоча надзвичайного стану, з комендантськими годинами й перевірками документів, ніхто не оголошував. Але діяли за приказкою «береженого Бог береже» та за покликом інстинкту самозбереження: ну й справді, мало що може статися, коли ні з того, ні з сього вулицями ходять озброєні до зубів люди в камуфляжі, деякі – з собаками, деякі їздять на військових машинах з кулеметом на даху, деякі літають на гелікоптері понад самими дахами…
Тоді ще жару піддала історія з бобовищанським хлопчиком-заручником… Але, зрештою, пройшло ще три дні – й все стихло: зникли бетеери, піхота й гелікоптери, залишилися тільки блокпости й чергові на них. Ще за пару днів селяни до військових звикли. Намагалися навіть облегшити їм перебування: підносили їжу та воду, частували кавою… А ще через тиждень, коли вже стих галас навколо мукачівської історії, військові, які , чомусь, затрималися у мирних селах, почали дратувати народ.
– Це була справжня окупація мирного населення, але не ворогом, а своїми ж військовими, – каже голова села Лохово Петро Куцкір. – Вони без жодних розмов із місцевою владою зайняли позиції, й робили, що хотіли. У нашому селі один блокпост знаходився на території дитсадка, інший – в присілковій школі. В садку військові облаштувалися на подвір’ї, а в школі завгосп ледве встиг доїхати, аби відчинити двері: вони вже збиралися виламувати. А тоді ремонтуйте не знати за які гроші.
Спочатку люди нормально сприймали військових, згадує сільський голова Куцкір.
– Я сам відвіз їм солонини, крумплів, огірки й парадички, ще захопили пару пляшок домашнього вина. Військові взяли, хоча сказали, що пити не можуть, мовляв, служба. Але коли через годину ми ще принесли їм куртки, вони вже розливали. А через якийсь тиждень до мене вже зверталися люди, що вулицями села ходять п’яні в камуфляжі. Все село бачило, як військові, вибачте, в один плавках, але з автоматами наперевіс, ходили по селу. Де ж таке видано? Який це устав? Це просто неповага: люди йдуть в неділю до церкви, а по дорозі – військові в трусах.
– Ще через тиждень до мене почали звертатися жителі присілку Ленівці, де був блокпост через те, що їм постійно влаштовують перевірки в машинах, вимагають показувати документи, викладати речі та продукти із сумок, – веде далі голова Лохова. – В тих Ленівцях живе всього 50 чоловік, невже за три тижні не можна запам’ятати їх в обличчя й не переставати кожен раз, як повертаються додому? Адже ж не оголошували ніякого надзвичайного стану – навіщо ці перевірки? У нас ніхто не стріляв – для чого була уся ця показуха? Я служив в армії під Краматорськом, де була тюрма. Коли тікали засуджені й їм вдогін висилали військових – це тривало 5 годин, добу, дві, три – доки не зловили. А тут нікого не зловили за три тижні.
– Мій терпець увірвався позаминулого тижня, – провадить далі Петро Куцкір, – коли житель села пішов на сухарі в ліс, й знайшов там набої до автомату та спускові частини до гранат. Знову в село нагнали військових, піротехніки – а все тому, що хтось, напевно, нетверезий, це в лісі залишив. Після цього випадку телефонував в обласне СБУ, аби із села військових забрали. Зрештою, блокпост зняли в неділю (2 серпня – ред.).
Продавці сільських магазинів розповіли Mukachevo.net, що купували у них хлопці в камуфляжі, в основному, ковбаси, хліб, каву, воду. А ще користувалися попитом презервативи.
А ще копиновецькі селяни переповідають історію, що буцім-то діяв бартер з місцевими. Вино міняли на патрони (15 штук за 1, 5 л пляшку домашнього вина), також на бензин та солярку. Щоправда, голова Копиновецької сільради Марія Плавайко цю інформацію спростовує, каже, якби таке було, вона б знала.
– У нас люди не скаржилися на військових, бо якщо й питали документи, то по дорозі до нашого села – ще в Бобовищах. Крім того, був якраз негрибний сезон – то й до лісу особливо ніхто не ходив. Якби дощило й було багато грибів, думаю, скарги були б – бо у нас на цьому люди собі на життя заробляють, – каже Марія Михайлівна.
Вячеслав Завалій та Олена Могила, екс-кияни, жителі Копинівців, які два роки назад купили тут хату, розповіли Mukachevo.net, що мали інцидент з військовими на блокпості при в’їзді до Копинівців.
– У нас машина – чорний джип-«китаєць» з київськими номерами, очевидно, викликали підозру, бо нас зупинили й попросили показати документи й відкрити машину, – згадує пара. – Ми в свою чергу попросили документи у них – це справедливо, бо вони не представилися, а в нас ніхто не оголошував військового стану, то ж з якого дива ми маємо показувати комусь свої документи та авто? Тож після роз’яснень ми поїхали своєю дорогою. Здивувало одне: чому постійно йдуть розмови про те, що в АТО не вистачає бензину, а тут скільки всього було витрачено на тритижневу показуху: бетеери їздили, гелікоптери літали… Хоча радує, що, значить, має держава запаси. А ще розсмішила розмова односельчанки, яка в маршрутці поверталася додому в місто й пояснювала комусь, що «до дочки, на війну їздила».
А от берів Лавок Іван Хайнас говорить, що найбільша неприємність, яку завдала лавчанам присутність військових – пару днів не їздив рейсовий автобус до села через те, що перекрили дорогу.
– А людям на роботу треба ж добиратися: пішки далеко, на таксі – дорого, – каже Іван Петрович. – Але за декілька днів проблему вирішили й відновили маршрут автобуса.
Голова Бобовищ Володимир Козар розповідає, що у його селі люди з розумінням ставилися до ситуації: до кінця перебування підносили військовим їжу та воду.
– А не дратувало людей, що не по формі ходять по селу – в одних трусах?, – цікавимось у бобовищанського беріва.
– Ну всі ми люди, спека, знаєте... Хоча я у нашому селі не бачив військових в трусах.
– А як поживає хлопчик-заручник бійців «Правого сектору»?
– Все в порядку. Живе звичайним життям, – запевнив нас Володимир Козак.
Тетяна Когутич, для Mukachevo.net
