Далі публікуємо текст військового Антона Петрівського без змін.
Отже, для чого демонтовувати пам’ятники радянським солдатам і інші радянські окупаційні ідеологічні монументи (плакучі матері, баби з віночками, тощо)? Є стереотипні шкідливі наративи, які часто кидають як аргументи проти. Накидаю найбільш поширені і одразу їх розіб’ю.
Українці також воювали в складі червоної армії.
Те, що українці воювали і помирали в складі окупаційної червоної армії є великою трагедією українського народу, який тоді не мав власної держави. Бо в 20-х роках 20-го ст. москва окупувала Українську народну республіку. Якби москва сьогодні окупувала всю Україну, то українці би воювали проти НАТО в складі русскої армії, або підконтрольних москві підрозділах (щось типу теперішньої армії ДНР) і москва ставила би нові пам’ятники по всій Україні солдатам в русскій формі.
Воювали. Але ті всі пам’ятники ставили не для вшанування лише українців, а всіх радянських солдатів, більшість з яких були русскіми «альошами» і «ванюшами», які чинили такі самі злочини, які робили в Бучі у 2022 році. І кожен збережений пам’ятник вшановує також і русскіх гвалтівників. Зберігаючи ті памятники ми ставимо українців в один ряд з тими, кого ми нині так ненавидимо.
У складі червоної армії не було жодного підрозділу, який складався б виключно з українців в інтересах українців.
Не соромно визнавати, що наші діди і прадіди воювали в окупаційній радянській армії. Але ми маємо усвідомлювати причини чому вони там воювали і чому їм москва ставила пам’ятники. Ми маємо переосмислити роль українців у другій світовій війні. Нас використали як гарматне м’ясо в інтересах москви.
На тих плитах (пам’ятниках) є прізвища місцевих селян.
Прізвищами місцевих селян радянська влада намагалась прикрити жахливу сутність тоталітарної системи і її силового органу – радянської армії. Адже всюди писало, що вони загинули за радянську батьківщину. А яка в українців тоді була батьківщина? Україна не отримала незалежність після війни. Прізвища загиблих селян мають стояти поруч із прізвищами інших українських жертв радянської тоталітарної системи, а не з прізвищами русскіх «ванюшек». І ці прізвища мають бути точно не на пам’ятниках, які були встановлені за наказом москви, а в книгах пам’яті про радянські злочини.
Коли ми залишаємо прізвища місцевих селян на окупаційних пам’ятниках і плитах, то ми їх не вшановуємо, а робимо їх частиною московської окупаційної тоталітарної системи і сучасної російської пропаганди. Адже кожного разу, коли в нас демонтовується черговий об’єкт, присвячений радянській армії, найбільше невдоволення це викликає у московських пропагандистів і московської влади. Найбільше ці прізвища місцевих селян на радянських пам’ятниках потрібні саме москві.
Вклад українців у перемогу над нацизмом.
Українці боролись проти нацизму і більшовизму в лавах УПА за створення незалежної держави. За це радянська московська окупаційна влада вивозила в Сибір їх і їхні сім’ї. У складі червоної армії українці боролись за виживання, куди їх масово насильно мобілізовували. А ті українці, які добровільно йшли до лав радянської армії - це жертви пропаганди, репресій і Голодомору (стокгольмський синдром, колоніальна психологія, тощо)
В складі червоної армії українці воювали не лише проти нацистської німеччини, але і проти незалежної Фінляндії у 1939-40 роках. Але ми ж не кажемо, що українці окуповували Фінляндію. Ми кажемо що це робила москва, в тому числі кидаючи на смерть українців, примусово мобілізованих до лав червоної армії.
Всі рішення про ту чи іншу участь українців у лавах червоної армії приймались у москві, а не в Києві українською владою. Тому не існує ніякого вкладу українців у перемогу над нацизмом. Нас використали як біоматеріал і не дозволили створити власної держави.
«Скорботна мати»
Немає більшого цинізму, аніж кинути на «гарматне м'ясо» мільйони українців, а потім ставити на їх могилах «скорботні матері». Кожен радянський пам’ятник «скорботна матір», який був поставлений в радянський час радянською владою це плювок на могили українців, які загинули в 2 світовій війні в лавах червоної армії за чужі інтереси
Є люди, які проти знесення
Є люди, які проти знесення пам’ятників сталіну. Є люди, які проти української держави. Є люди, які проти української церкви. Є люди, які проти української мови. Завжди є люди, які свідомо чи не свідомо є проти чогось важливого для України.
Є родичі загиблих червоноармійців.
Є родичі загиблих вояків УПА, є родичі вивезених в Сибір, є родичі закатованих по тюрмах за українську ідею. Як їм сприймати, що досі стоять пам’ятники, поставлені радянською тоталітарною державою, яка вбила їх рідних за українську ідею?
Можна змінити напис і забрати символіку.
Якщо з пам’ятника гітлеру забрати свастику і підписати «чарлі чаплін» цей пам’ятник не перестане бути пам’ятником гітлеру. Якщо на пам’ятнику окупанту зробити надпис “слава ЗСУ” він не перестане бути пам’ятником окупанту.
Якась дитина колись запитає «коли поставлений той пам’ятник?». В школі її вчать, що радянський союз це погано. В дитини буде питання, чого змінили назву і не демонтували пам’ятник радянського періоду.
Це пам’ятка, а отже треба по процедурі, по закону
Є закон, а є право. У 2013 році демонтаж леніна на бесарабській площі, який мав статус пам`ятки, було порушенням закону. Але ніхто з тих, хто демонтовував не був покараний. Бо це було наше право позбуватись колоніального минулого.
Це становить культурну цінність
Культурна цінність таких об’єктів є в рази меншою, аніж ідеологічна шкода. Адже ставились такі об’єкти з метою ідеологічної пропаганди, а не для підвищення рівня культурної освіченості населення. Особливо шкідливий вплив таких об’єктів на наших дітей.
Якщо для когось це становить культурну цінність то нехай забирає собі до хати.
Для чого демонтовувати «Колгоспниць», «Доярок» і інших радянських «не солдат»?
Бо це також радянські ідеологічні маркери, тавро радянської окупації
Бо це зображені «русскі женщіни». Українська жінка це зовсім інший типаж.
Бо колгосп забрав в українців землю і подарував тих кам’яних «колгоспниць». А українська жінка в колгоспі - це окрема тема для розділу “радянські репресії”.
В Європі такі пам’ятники стоять і їх ніхто не рухає.
В Європі стоять там, де радянська армія прийшла і пішла. В країнах Балтії і в Польщі такі пам’ятники також масово демонтовуються. А в Болгарії ініціють демонтаж одного з найбільших у світі пам’ятників радянській армії у Софії.
Бо Європа не зазнала таких репресій від ссср як Україна, починаючи з 20-х років 20 ст. і це не є релевантне порівняння. Я вже не говорю про те, як “цивілізована” Європа мовчала коли нас вбивали під час Голодоморів і в концтаборах.
P.S. Процес очищення публічного простору від ідеологічних радянських (як і московських загалом) маркерів найбільш динамічно проходить на Львівщині (незважаючи на те, що сотні тисяч мешканців області брали участь у другій світовій у складі окупаційної радянської армії, які були примусово мобілізовані до її лав). І це радше закономірність. Регіон, з якого починалися всі українізіційні процеси по Україні. Тут вперше були підняті синьо-жовті прапори на адміністративних будівлях в кінці 80-х, на початку 90-х, тут, найменша кількість церков і майна московського патріархату, давно ліквідовано всі російські школи, вперше в Україні заборонили російськомовний культурний продукт ще задовго до 24 лютого 2022 року і тут завжди казали, що росія - ворог. Навколо очищення публічного простору від радянських “альошок” тут об’єдналися всі гілки влади, політичні партії, науковці, військові. І це гарний приклад консолідації заради декомунізації/деколонізації/дерусифікації.
Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.
Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.
Дізнайся першим!
