Ще зовсім недавно у Довгому була залізнична станція. Чотири рази поїзд їхав із Кушниці в Берегово і чотири рази вертався назад. А називали його «Анця кушницька».
Поїзд їхав повільно. Так повільно, що можна було пройти до першого вагона, зіскочити з нижньої сходинки, спокійно попісяти на зелену травичку і вхопитися та заскочити у останній вагон. Благо, двері не замикалися.
Наші люди дуже любили їздити до райцентру поїздом. По-перше, це було дешевше – всього тридцять копійок. А поїздка автобусом коштувала цілих шістдесят (трохи раніше - 15 і 30 копійок). Шістдесят – туди, шістдесят – додому… А це вже чотири буханки хліба. А поїздом – тільки дві. По-друге, вагон був місцем вільного спілкування. Постійні пасажири впізнавали один одного, ділилися новинами та говорили про політику, що у іншому місці було просто немислимо. А ще чоловіки сідали за столики і грали в карти.
Але це вже було у другій половині сімдесятих – на початку вісімдесятих. А раніше автобусів було геть мало – поїзд був чи не єдиним транспортним засобом. А приватні автомобілі у совєцькому союзі взагалі вважалися розкішшю. Для того, щоб придбати авто (Жигулі чи Москвича) потрібно було записуватися у чергу і чекати свого щастя по 10-15 років. На Гірках на початку сімдесятих був один горбатий запорожець. Його власником був Чобаль, ветеран та інвалід другої світової війни.
У січні 1974 року я вперше їхав до Іршави самостійно, без супроводу батьків. Тоді я вже вчився у четвертому класі і був геть дорослим чоловіком. А їхав я на олімпіаду з математики. Всі районні олімпіади проходили тоді у першій Іршавській школі.
Я хвилювався безмежно. Адже доїхати – то ще пів біди. А потім у тій Іршаві треба ще знайти саме ту школу. І саме те приміщення, де будуть четверті класи…
Поїзд вирушав о 6.10 чи 6.15. Прокинутися потрібно було о 5.00. Ну… щоб не запізнитися. Поки вмиєшся, поснідаєш, гарно вдягнешся – якось непомітно і 5.40. Треба виходити. Мама побажала успіхів і залишилася з молодшими. Бо ж їх потрібно було нагодувати, а самій – на роботу.
Зима тоді була лютою. Хвилин п'ятнадцять я ще чекав на станції і геть замерз, тупцюючи на морозі у благеньких черевиках на тонкій підошві «вітчизняного виробництва». Але у вагоні було тепло – зігрівся. Пасажирів було повно, але сидяче місце знайшлося.
В Іршаві школу знайшов легко, запитуючи по дорозі перехожих. Бо ж навігаторів ще не було.
У Вигоді на Івано-Франківщині вузькоколійку зберегли. Назвали її Карпатським трамваєм і возять у гори туристів. А туристів багатенько – на поїздки потрібно бронювати місця наперед. Бо це цікава атракція. Та ще й пов’язана з нашою історією.
У нас, після того як потяг перестав їздити, люди почали обурюватися. Не всі, звичайно – лише романтична частина населення. Мрійники. Писали протести, їздили в райцентр із вимогами… Обґрунтовували позицію, адже колись, у важкі часи, вони їздили поїздом у Берегово по сметану і масло, по хліб… Та результатів то не дало жодних. А більш підприємливі громадяни, добре навчені красти за часів совєцької окупації, почали розбирати залізницю. Бо ж на ґаздівстві знадобиться все: і рейки, і шпали…
Для збереження історичної вузькоколійки тодішній депутат районної ради Денис Добра на початку двотисячних навіть міжнародну наукову конференцію в Іршаві організував. Кілька років присвятив вивченню досвіду функціонування таких доріг у європейських країнах. У нього знайшлися однодумці, які включилися в роботу по збереженню та відновленню Анці кушницької. Та їх занадто мало, а робота занадто дорого коштує. Певний час потяг ще їздив із Іршави до Хмільника. Збереглася залізниця, вокзал, кілька паровозів із вагонами тільки в Іршаві.
Ми не ностальгуємо за минулим. Нам просто трохи жаль, що зникають з лиця землі часточки нашого дитинства, нашої молодості. І що дуже багато чого доброго та цікавого пропадає через нашу спільну безгосподарність та нездатність стратегічно мислити. На жаль…
Василь Кузан
