Коли Йосип Панич повернувся з совєцької каторги, то його важко було впізнати. Це був зовсім інший чоловік, який за шість років московитських концтаборів розучився навіть усміхатися, не те, що сміятися.
До кінця свого життя він так і не усміхнувся жодного разу, хоча веселих і комічних ситуацій у селі та й у родині не бракувало. Уявити важко, що довелося пережити цьому світлому і життєрадісному, багатому і самодостатньому до приходу «визволителів» чоловікові. Певно, пройшов і через катування, і голодування, і виснажливу працю в копальнях, де мало хто виживав. Окупанти вміли ламати навіть найсильніших. До речі, більше ніж через 50 років після його повернення додому його старший син Іван відвідав місця, де його батько провів за ґратами частину свого молодого життя. Там так само залишився діючий концтабір…
Отже, про однокінні брички, про поїздки до Хуста у білій сорочці, білих рукавичках та у фракові мови бути не могло взагалі. У совєцькому союзі культивувалася однаковість, сірість, безініціативність, рабство… Усі мали ходити строєм, думати, говорити і голосувати однаково. Усі мали триматися однієї роботи, одного місця проживання, не мріяти про багатство і, навіть, не їздити на заробітки. Тоді то називалося: «ганятися за довгим рублем» і засуджувалося офіційно та неофіційно на всіх рівнях. Навіть у школі учням розказували, як це погано. А от працювати усе життя у колгоспі за копійки, тобто бути рабом, залучити до рабства дітей та онуків – це чудово. Це віталося. Називалося «трудова династія». Усім членам трудової династії періодично давали грамоти і медалі. І платили мізерну зарплату, на яку можна було не вмерти з голоду.
Йосип Панич привіз із російського концтабору не тільки ненависть до совєцької окупаційної по своїй суті влади, але і розуміння того, у яку бездну може завести такий «порядок» наш народ. І своє власне розуміння, разом із тією ненавистю до комуністів, він передав своїм дітям. А ще навчив їх шанувати науку та тягнутися до знань. А дітей у нього народилося шестеро:
Первісток Іван народився 1953 року. Став доктором економічних наук, професором, відомим хореографом та громадсько-культурний діячем. Єлизавета, 1956 р.н., працює лікарем-фтізіатром у Києві. Її внук та зять воюють із орками. Йосип, 1957р.н., багаторічний ільницький шахтар, інженер-будввельник. Тепер теж проживає у Києві. Два сини теж були на фронті. Молодший з важким пораненням нині у відставці, а старший, після контузії, працює в штабі бригади. Степан, 1959 р.н., професійний музикант-духовик. Одну каденцію був депутатом сільради. Немає такої роботи, щоб він не міг її зробити: паски пече найкращі на всій вулиці, робить прекрасні каміни і кальги (печі). Будівельник із золотими руками. Сімейні обставини не дозволили йому здобути вищу освіту, але життєвої мудрості йому не бракує. Василь, 1962 р.н., інженер-будівельник, власник будівельної фірми в столиці. Марія, 1964 р.н., живе в Латвії. Її син – диригент литовського джаз-оркесту, а донька – оперна співачка. Допомагають Українській Армії.
Отже, усі талановиті, усі успішні. Усі яскраві особистості і патріоти України із непростими унікальними долями. Про кожного з них можна писати не просто статтю – величезний матеріал, чи, навіть, книжку. Але тут ми зупинимося на історії тільки старшого сина Івана. Бо він перебрав від батькового характеру та ділової хватки найбільше. Навчився не просто заробляти, а заробляти багато. Та це теж не могло би стати основною причиною концентрації нашої уваги на його історії. Важливо для нас те, що він, як і його батько, теж постраждав від совєцької комуністично-колгоспної системи. Та про це згодом.
Іван Йосипович народився танцюристом. Його швидкі та чіткі кроки, манера ходьби, постава, жести, вміння тримати голову та погляд – усе видає професійного хореографа. Саме це і стало його першою професією. А оскільки він не лінивий і вміє використати з вигодою кожну хвилину, то ще навчаючись почав додатково працювати не тільки у різних місцях, але і у різних містах. Устигав усе. Через кілька років окупаційна газета «Закарпатська правда», яка з метою повної русифікації нашого народу виходила мовою окупантів, видала статтю «Сколько стоіт два пріхлопа трі прітопа?» кореспондент не полінувався і об’їздив усі місця, а їх було близько десяти, де працював Іван, узяв із бухгалтерій довідки і підрахував, що цей чоловік щомісяця отримує сімсот тридцять вісім рублів і дванадцять копійок офіційно.
Моя перша зарплата в школі становила 79 рублів. А коли я студентом працював кожної третьої ночі кочегаром, то мав 80 рублів плюс 56 підвищеної стипендії. Інженер на підприємстві отримував до 170 рублів, а слюсар п’ятого розряду на тому ж підприємстві міг заробити 280 рублів. Іван Панич у кілька разів перевершив усіх. І, мушу сказати, що на ті часи 700 з лишнім рублів – то були великі гроші. Частину із заробленого мудрий довжанський хлопець вкладав у науку, частину – на утримання сім’ї. адже одружився він досить таки рано.
У двадцять два роки він уже мав двох дітей: Оксану та Віктора. Оксані минулої суботи виповнилося 50 років. Вона здобула вищу юридичну освіту та із тим красивим дипломом помоталася по світу, здобуваючи у кожній країні нову освіту та вивчаючи мови. Тепер вона – ліцензована перекладачка зі сербської, словенської, хорватської, німецької, української на англійську і навпаки в одному з міст Австралії. Готує екзамен на отримання ліцензії на право юридичного завірення перекладів (апостіл). Ось де став у нагоді старенький диплом. Молодший її син помер від онкології цього року, а старший Петро – провідний художник-ювелір у Європі, серед клієнтів якого є і королева Данії.
Другий син Івана Йосиповича Панича Віктор, 1975р.н., був майстером художньої ковки. Віктор Панич – один із перших рухівців, учасник майданів 2004 та 2013 років, доброволець 2014 - 2016 років, та з 24 лютого 2022 року. Помер від отриманих поранень у 2023 році у лікарні. Одна його донька є студенткою другого курсу Київського університету ім. Грінченка, інша вивчає гейм-дизайн.
А третя донька Івана Йосиповича Анна, 1983 р.н., професійний художник-прикладник працює в ткацтві та різьбі по дереву.
Як бачимо, усі Паничі тримають марку, розвивають таланти, дані їм Богом, та примножують славу родини.
А тепер повернемося трохи до початку трудової діяльності Івана Йосиповича. Тоді він був ще тільки хореографом, але заявив про себе досить голосно. Був знаним та шанованим професіоналом на весь совєцький союз. У 1979 році його запросили до постановки одного із номерів на відкритті олімпіади 1980 року (підготовка йшла близько року, задіяно було десятки тисяч танцюристів). Після завершення олімпіади за якісну роботу Іван Йосипович отримав державну премію ленінського комсомолу, що була найвищою премією для молоді.
Іван почав отримувати кращі пропозиції роботи і, відповідно, ще більше заробляти. Поїздив із своїм талантом і по півночі, і по військових частинах, і де тільки не бував. На початок 1991 року уже мав певний капітал, який мав наміри вигідно вкласти. І тут союз розвалюється і відкриваються нові можливості.
Іван швидко оцінив обстановку і привіз свої гроші в Мінськ. Вклад зробив у новостворений банк, і його вклад був таким значним, що він став спочатку одним із засновників банку, а відтак і його керуючим справами.
Близько восьми місяців Іван Йосипович, як і десятки фінансово грамотних і підприємливих людей, працював так інтенсивно, що збільшив свої статки у багато-багато разів. Бо Україна, Білорусь і росія на початку дев’яностих років мали велику різницю на курсі долара. Можна було переводити гроші із країни в країну, купувати там тверду валюту, у іншій країні міняти валюту на місцеві гроші, переводити їх у третю країну… і так по колу. За одне коло кількість грошей збільшувалася у чотири-шість разів. Дійшло до того, що наш Іван Йосипович Панич кілька разів перевозив гроші з країни в країну вантажним автомобілем з охороною.
Усе йшло прекрасно до того часу, поки в Білорусі не прийшов до влади у 1994 році совєцький колгоспник Олександр Лукашенко. За іронією долі він є ровесником Івана Панича, на рік від нього молодший. І він, цей починаючий диктатор, як і всі його попередники – комуністичні вожді, вирішив націоналізувати увесь бізнес, який устиг вирости за три роки. Бо так було завжди – Паничі заробляли, а комуністи забирали зароблене. Але тут була ще одна причина. Працівники банку офіційно на виборах президента підтримали не комуніста Лукашенка, а демократа Шухевича. Та переміг комуніст. Як тільки зайняв крісло президента – почав мстити усім, хто був проти нього. Усі працівники банку, у тому числі і наш Іван Панич, пройшли через не однократні арешти.
Таким чином уже другий представник родини Паничів постраждав від совєцької системи. Добре, що не отримав інфаркт. Бо таке пережити просто нереально. Тільки уявіть собі – втратити кілька десятків мільйонів доларів…
Але Іван Йосипович узяв себе в руки. Повернувся в Україну і знайшов інші способи заробляти гроші. Працює, процвітає. Вчить дітей заробляти і ненавидіти московсько-совєцьку систему. Хай Бог помагає та дає йому здоров’я на многая і благая літа.
Василь Кузан
