Найдавніший млин у нашому селі був колись на місці, де Реґулація впадає в Боржаву. Але про той млин ніхто вже не пам’ятає – він існує на рівні легенди. А ще посеред річки на тому ж місці був острів – туди діти ходили засмагати, купатися і гратися.
Про другий млин є багато спогадів і, можливо, десь можна знайти і фотографії. Після першої публікації цієї статті два роки тому (тепер я її доповнив) Федір Шандор (старший) написав у коментарях, що він має фото цього млина і пошукає його. Сподіваюся, що знайшов.
Той водяний млин люди середнього віку пригадують як млин у Воробка. Він розташовувався одразу під Гаморою, вище старого магазину «Супутник». Правда тоді заводу «Тиса» теж не було. Тепер від контори того заводу залишилися тільки розвалини, а в приміщення цехів працює успішне підприємство.
Треба зауважити, що млин для такого великого села, як наше, був надзвичайно важливим. Адже люди із заробітків привозили по тоні-дві зерна, а на заробітки у літні місяці їздили майже всі вчителі, лікарі, музиканти… Навіть стоматологи. Наприклад, мій однокласник Іван Мелень, який працював уже в стоматологічній поліклініці в Іршаві, їздив зі мною та ще з сімома інтелігентами з вищою освітою у Білорусію на «різні роботи». А бригадиром у нас був Іван Бабинець, що закінчив усього три класи. Тоді ми за два місяці заробили по дві тони зерна, по міхові цукру та по шість літрів олії. Але про це я розкажу іншим разом.
Частину із заробленого зерна потрібно було змолоти. Бо ні свині, ні корови ні пшениці, ні вівса не клюють. Купити ж муку було неможливо. А худобу в селі тримали чи не в кожній хаті у 60-80-х та частково у 90-х роках минулого століття. Совєцька окупаційна влада так дбала про українців, що, крім усього іншого, прив’язувала їх до домогосподарств, бо вижити великій родині без худоби було вкрай важко.
Млин, про який іде мова, належав колгоспу імені Горького, а Воробок був у ньому мельником – найманим робітником. Крім мізерної зарплати, яку йому платила окупаційна комуняцька влада, Воробок мав ще і власну вигоду. Із кожного мішка вже готової муки він брав собі «ицю» – мірку, яка приблизно дорівнювала чотирьом літрам. Я пригадую як малим із батьком ходив до цього млина.
Млин у Воробка був водяним, я пригадую велике колесо, завдяки якому і крутилися жорна та мололася мука. Колесо обертала вода, що падала на нього із жолоба. Але звідки текла та вода я тоді не знав. А тепер знаю і поділюся знаннями з вами.
Вище Бронецького бетонного мосту, десь 200-300 метрів проти течії Боржави був побудований «флудер». Флудер – слово мадярське, тому можемо зробити висновок, що і млин був побудований у ті далекі часи. Флудер – дерев’яна гребля, яка перекривала Боржаву. Завдяки цьому за греблею водилося багато великої риби, яку там ловили ті довжане, яким тепер сімдесят і більше років. Але гребля була збудована не для вирощування риби – для відведення води спеціальним каналом попід гору аж до млина. Саме завдяки цій воді і працював млин «У Воробка».
Того старого Воробка звали Петро Петрович і то був не простий чоловік. До приходу в Закарпаття московських окупантів власником млина був він. Мало того – він самий і побудував того млина. Петро Петрович був настільки підприємливим майстром, що всі млини від Лисичова до Імстичева побудував саме він. Але совєцька влада забрала все, а мудрого, ділового і впливового чоловіка поставила перед вибором: або ідеш у колгосп і залишаєшся працювати у млині найманим робітником, або – на Колиму. Про це все розповів мені онук Петра Петровича – шанований у селі лікар-педіатр Іван Іванович Воробок.
Третій млин, уже електричний, у перші роки Незалежності зробив у старій колгоспній бойні, яка втратила своє призначення і пустувала, Михайло Горблянський – батько Героя, що пішов воювати проти тих самих окупантів і загинув від їхніх рук. Цей млин був добрий ще і тим, що там можна було «змолоти кидририцю разом із гичками». Тобто, кукурудза засипалася у воронку струками. Млин проіснував аж до трагічної смерті його власника.
Четвертий млин і першу олійницю відкрив навпроти свого будинку Заслужений працівник культури України, соліст знаменитого хору «Боржава» Василь Гичко. Цей млин існує і тепер, але він не працює. Бо деякі наші дворогосподарства мають власні невеличкі млини. Деякі, це ті, які тримають по кілька корів і більше однієї свині. А одну корову мало хто тепер тримає. Бо село потроху перетворюється на містечко європейського зразка. Кожен має заробляти на своїй роботі стільки, щоб міг вільно купити собі у супермаркеті все необхідне. У тому числі і картоплю, і цибулю, і масло, і м'ясо, і молоко… До того йдемо.
А великий млин та олійницю тримати не вигідно. Про це говорив ще світлої пам’яті Василь Михайлович Гичко. Але олія його виробництва була аж надто запашною і смачною – тому він її і тримав. Ну і круглі «боґачі», – пресовані відходи виробництва, які залюбки поїдала худоба, часто залишалися власникові млина. Як бонус.
Ностальгія за минулим має унікальні аромати. Бувало колись ідеш вулицею біля млина, а звідти так пахне свіжою мукою, що аж паморока тебе бере. А коли Гичко смажив насіння соняшника та чавив із нього олію – уся вулиця ходила не тільки із піднятими догори носами, але і з піднесеним настроєм та просвітленими обличчями.
На завершення скажу, що всі наші млини тільки перемелювали зерно на муку. Піклювати наші люди їздили аж у Раковець. Піклювати – це не просто молоти, це молоти таким чином, щоб у результаті мука виходила вищого, першого та другого сортів.
