У 1966 році, у сорокалітньому віці, Михайло Машкін завершив роботу над автобіографічною книгою «Вогонь у пітьмі». Але світ книга побачила тільки через три роки. Та і то зі значними скороченнями.
До читача дійшло тільки третина написаного уже дуже відомим на той час композитором та керівником знаменитого хору «Боржава». Із рукопису цензура вилучала все, що можна було потрактувати як антирадянська пропаганда. Разом з тим зникло і багато деталей, що були б цікавими нам і додавали текстові Машкінського колориту та експресії.
Значна частина книги, і саме це було використано совєцькою системою для антифашистської пропаганди, віддано перебуванню Михайла у концтаборі Маутхаузен, куди він потрапив у 1943-му.
Народжений 25 листопада 1926 року хлопець ще не мав тоді і 17 років. Життя, що тільки починалося, могло закінчитися у цьому страшному місці. А місце дійсно страшне, як і вся система німецьких концтаборів, побудованих за зразком совєцьких. Бо ще з 1933 року спеціалісти з Німеччини їздили у Сибір вивчати досвід російської каральної машини, з тим, щоб використовувати той досвід у себе.
Концтабір, про який іде мова, побудовано в місті Маутхаузен поблизу Лінца у Верхній Австрії. Розташування табору було обрано виходячи з близькості до транспортного вузла Лінца і малозаселеності території. А ще тут було багато кар’єрів, де добували граніт. Німці використовували безплатну робочу силу полонених для роботи в копальнях. Тепер на місці табору функціонує музей.
Про концтабір Маутхаузен (функціонував у 1938-1945 рр.) варто сказати трохи більше. Він не був табором смерті, але він непосильної праці та поганого харчування у кожному бараці щодня вмирало по 10-15 чоловік. І про це є у книжці Машкіна. Юнак Михайло засинав на нарах між такими самими в’язнями, а прокидався між мертвими. Це вплинуло на його вразливу творчу душу настільки, що він не міг позбутися спогадів про це все своє коротке життя. Часто прокидався поночі у холодному поту і не міг потім заснути.
Специфіка концтабору була у тому, що туди направляли кримінальних та політичних засуджених, яких визнали небезпечними для режиму. Переважно це були радянські військовополонені. Серед них і розпіарений совєцькою пропагандою генерал Карбишев, якому на території закладу у часи розвиненого соціалізму побудовано пам’ятник. З 1943 року у таборі існував новий двадцятий барак – «штрафний». Там давали тільки половинне харчування і людей за добу вмирало по 20-30. А ще Маутхаузен був тренувальною базою для підготовки співробітників СС із загонів «Мертва голова». В'язнів жорстоко били і знущалися над ними. Ще пізніше така практика була введена на всій території табору. У будь-який час у будь-який барак міг увірватися загін «учнів» і забити на смерть скільки завгодно ув'язнених. Не дивно, що саме тут, і саме із «блоку смерті» ув’язнені спланували та здійснили зухвале повстання та втечу. Сталося це в ніч з 2 на 3 лютого 1945 року.
Використовуючи вогнегасники, камені, дерев'яні колодки взуття, вони вбили вартових на вежах, подолали 3,5-метрову стіну, рів з водою, колючий дріт і розбіглися по околицях табору. Втекло за різними даними від 400 до 500 чоловік. В процес полювання на втікачів були включені всі місцеві підрозділи СС, Вермахт, Гітлерюгенд та місцеве населення. У документах СС ця операція по імені місцевості називалася дуже цинічно «Мюльфіртельске полювання на зайців» (нім. Mühlviertler Hasenjagd). Згодом так само був названий і знятий за мотивами цієї події документальний фільм, що викликав в Австрії широкий резонанс. Звісно, зникнути у незнайомій місцевості та чужомовному середовищі втікачам не вдалося. «Мисливці» розстрілювали впійманих на місці. Потім у концтаборі говорили, що втекло 19 чоловік. Хоча документи свідчать тільки про 9. А пишу я про це тут, бо Михайло Машкін був свідком усіх цих подій. Усе це відбувалося у той період, коли за мурами та колючим дротом був і він.
Михайло Машкін потрапив у концтабір як військовополонений. Бо він, разом із батьком, на окупованій німцями території вступив у підпілля і взяв до рук зброю. Одного разу групі за участю 15-літнього хлопця вдалося взяти в полон аж сім німців. За словами автора книги, чотирьох вони розстріляли, а трьох передали в штаб. Але така зухвалість підпільників потягла за собою наслідки – Михайла невдовзі схопили і відправили в концтабір. Там на нього чекав «барак смерті». Але на одній із переписок недосвідченому юнакові батько щойно померлого Степана Пойди запропонував зголоситися під цим іменем. Разом із «новим батьком» хлопець ходив у каменоломні на роботу, але уник страшного двадцятого бараку.
Поруч із полоненими тут, на видобутку граніту, працювали і цивільні австрійці, які, у переважній більшості, не були у захваті від гітлерівського режиму. У кінці березня 1945 року на молодого та красивого хлопця звернула увагу трохи старша за нього дівчина Ірма. Вона була членкинею молодіжної організації «Гітлерюгенд», але співпрацювала із австрійським підпіллям. Підібравши слушний момент дівчина підійшла до юнака і спитала: “Ти жити хочеш?” - “Так, хочу”. - “Вас усіх тут знищать, але я виведу тебе”… І невдовзі вивела. В австрійському підпіллі, де були і його земляки, до приходу совєцьких військ Михайло виконував завдання щодо організації збройної допомоги тим, хто залишився в таборі.
У австрійському концтаборі Михайлові Машкіну довелося пізнати не тільки страхіття, а й силу першого справжнього і глибокого кохання. Австрійська дівчина та український юнак могли би бути щасливими, якби не залізна завіса радянської ідеології, яка розділила їх, розчавивши світле і ніжне почуття.
Тому у снах до цього талановитого чоловіка навідувалися не тільки жахіття, але і картини невимовного щастя, яке йому довелося пізнати у страшних нелюдських умовах концтабору та після втечі із нього. Але про любовні стосунки у книзі майже немає нічого, тільки натяки. Думаю, що усе, що було, а знаючи Машкіна можна стверджувати, що там було про це немало, цензура вилучила руками редактора.
У 1945 році совєцькі окупанти перемогли окупантів німецьких і звільнили в’язнів концтаборів. Разом із звільненими до СРСР повернувся і Михайло Машкін, сподіваючись чи повернутися до коханої Ірми, чи забрати її згодом із собою. Але не судилося. Бо зв’язки радянських людей із представницями буржуазного світу не віталися, а виїжджати за кордон стало неможливим.
Отак і закінчилися стосунки нашого композитора Михайла Машкіна із чарівною австрійкою Ірмою. Та і з Австрією взагалі. Хоча, чи закінчилися? Можливо… Але це таке…
Василь Кузан
