У нашому містечку перший сніг лежав недовго, але встиг порадувати дітвору і нагадати, що прийшла зима. Напередодні приходу Святого Миколая засяяла вогнями головна ялинка.
Декому пощастило отримати дарунки прямо біля зеленої красуні, інша малеча старанно чистила чобітки і писала листи святому. Попри тривоги і постійне напруження, в повітрі пахне хвоєю і мандаринами і всі чекають найулюбленіших різдвяно-новорічних свят.
Ми з сім’єю теж почали готуватися до них – прикрашати будинок і, звичайно ж, новорічну ялинку. Дещо з прикрас ми докупили, але є й раритетні, ще бабусині. Береш у руки і мимоволі замислюєшся: «А як було раніше?»
Всі свята у нас завжди починались з дня Святого Миколая. Ми з молодшим братиком старанно писали листи з проханнями. Мамі пізніше доводилося прибирати, бо весь стіл був у різнокольорових олівцях, маркерах, наліпках... Ми , хоч і допомагали, але більше думали про те, чи все замовили і чи лист Миколаю сподобається. І, нарешті, вечір перед Миколаєм. Домовляємося з братом чергувати, щоб побачити, як святий буде класти подарунки. Час від часу штурхаємо одне одного: « Не спи!»…
А вранці мерщій біжимо до чобітків. Не зважаючи на те, що за погану поведінку нас іноді лякали «різочками» замість подарунків, у черевичках завжди було саме те, що ми просили.
Наступними святами були Святвечір та Різдво. Моя матуся цілий день готувала 12 страв (але, як правило, їх завжди виходило більше), серед яких головною була кутя. Тим часом всі інші члени сім’ї прибирали дім та допомагали з іншими хатніми справами. І ось, нарешті, всі,трохи втомлені, сідають за святу вечерю. Саме тоді, як ніколи, відчувалась єдність нашої родини. Це неймовірне почуття неможливо передати словами.
Я люблю колядки. Ми з братом вчили перед святами тексти, щоб заколядувати батькам у Святвечір. У наступні ж декілька днів ми колядували родичам, знайомим та й навіть незнайомцям і раділи заробленим грошам і солодощам.
Далі йшов Новий Рік. Зазвичай моя мама готує дуже велику кількість. Але насправді вже і їсти не хотілося і навіть конфетки не радували. Інша справа – подарунки.
Але, скільки себе пам’ятаю, ми завжди спочатку проводжали старий рік – дякуючи йому за все хороше, а коли нарешті президент по телевізору привітав всіх з Новим роком, а годинникова стрілка добігла довгоочікуваної цифри, ми з братиком бігли дивитися на салюти. Які ж вони були яскраві! Після охання і ахання від захвату неймовірним видовищем , згадували про подарунки...
-«Доню, ти мене чуєш? Агов!» Здивовано дивлюсь на маму, випірнаю зі своїх спогадів, з подивом розглядаю скляну прикрасу у руці…
Чи буде ще колись такий безтурботний час? Чи зможемо ми колись без страху спостерігати за святковими салютами? Як би там не було, але свята вже ніколи не будуть такими магічними, як в дитинстві...
Та, якими б вони не були, хай будуть! Хай сім’ї збираються довкола сяючої ялинки, дивляться улюблені фільми, хай радуються подарункам діти. І хоч я давно знайома з чарівниками, які складають пакуночки в чобітки чи під ялинку, я попрошу усіх святих, хай принесуть нам , українцям, один єдиний, але такий дорогий, такий довгоочікуваний подарунок для всіх – МИР!
Богдана Іванчо – вихованка гуртка «Юні журналісти» МЦДЮТ.
