Не можу спати… Сотні думок, тисячі спогадів… Треба записувати. Тато прожив надзвичайно важке і насичене життя. Він народився у кінці 1936 року і був наймолодшим із шести дітей. Друга світова війна почалася коли йому ще не виповнилося і трьох років. але у Закарпатті війна була іншою – ми належали до Угорщини.
1943 року малий Василько пішов у школу. Рік провчився в мадярській школі і, як розказував, мав там одні одиниці. Тобто, був відмінником. Але мадярську мову вивчити не встиг – уже наступного року прийшли совєцькі окупанти, тож продовжував навчання уже в іншій державі.
Наша родина була досить заможною. Дід, ветеран Першої світової війни, працював кілька років на шахтах Америки, файно заробив, купив багато землі і мав непогане господарство: воли, коні, дві корови, пасіка… А ще мав рахунок у надійному банку Братислави та скарб – трохи золота, яке, разом із військовими нагородами, закопав під яблунькою поруч із хатою. Коней забрали мадяри на війну, але за них заплатили по ринковій ціні. А совєцькі окупанти забрали на початку сорок шостого усе. Лишилася корова, пасіка і присадибна, але досить таки велика ділянка. Діда би арештували і відправили у Сибір, як куркуля, але він захворів і за кілька днів помер. Татові було тоді десять років.
У нас кажуть: як іде біда – відкривай ворота. Через якийсь час злодії пограбували обійстя: забрали мед із пасіки, а вулики розбили, винесли всі дідові інструменти, які зберігалися у хліві. А влітку поїзд убив корову…
Жити стало геть важко. Доводилося дуже багато робити і пропускати школу. Але тато дуже любив учитися. Особливо його приваблювала географія – мріяв подорожувати світом. Бо мій дід розказував йому про подорожі Європою, про Америку, про Пенсильванію, де воював, про Урал, де сидів у таборі військовополонених…
Совєти заганяли усіх у колгосп, але бабуся принципово туди йти не хотіла. А вижити за рахунок господарства не вдавалося. Вівці віддали в салаш, тобто на полонину пастухам. Восени пастухи повертали вівці з приплодом, а усе літо, тобто раз на місяць, давали головку сиру. Тієї осені усі вівці повернулися, а наших «вовци йзіли»… Коноплі, із яких наші люди робили-ткали полотно та шили одяг сіяти заборонили. Крім того почався голод.
Але діти – є діти. Вони хочуть бавитися і шукають розваг. Особливо взимку, коли домашньої роботи мало. Тато навчився виготовляти дерев’яні ковзани і став королем серед ровесників. Клюшками служили вирубані із граба криві гілки, трохи обтесані знизу. Подібною і я в дитинстві грав у хокей. Шайбою був шматок дошки, приблизно обтесаний до круглого. Грали переважно на Арташі, де тепер руїни машинобудівного заводу «Тиса». Саме тоді у тата проявився талант конструктора, який давав про себе знати у майбутньому.
Через рік, а тоді ще залізної завіси не було, бабуся вирядила хлопців у Братиславу, в банк за грошима. Федір та Михайло взяли з собою і малого Василя, бо той категорично хотів їхати з ними і не піддавався на жодні вмовляння. Тож поїхали. Подорож була цікавою, але безрезультатною. У банку хлопцям сказали: «А ви хто такі? Гроші належать Іванові Кузану, а не його дітям чи якимось самозванцям, таким як ви. Заповіт у вас є? Нема! То йдіть звідси, поки ми поліцію не викликали!»
Весна та осінь були дуже напруженими. Роботи було так багато, що школу доводилося часто пропускати. Але Василь любив учитися. Не так читати, як запам’ятовувати почуте. Якщо щось один раз почув – то навіки закарбувалося у його пам’яті. Але досконало вивчав тільки те, що йому найбільше подобалося – географію. У нас вдома завжди були атлас світу та політична карта світу. Є і тепер. Тато до останнього… Тобто, до минулого року знав усі столиці усіх країн, кількість населення, форму правління… Поіменно міг назвати всіх лідерів великих країн та порядок їхнього приходу до влади мінімум за півстоліття.
Після закінчення школи тата забрали у армію. Він мріяв побачити Байкал, то ж попросився служити туди. Відправили в Забайкальський військовий округ – в жорстокі природні умови, де ще і панувала ненависть місцевих жителів до совєцької армії. Солдати боялися виходити за межі військової частини, бо були випадки побиття і вбивства. Щасливе майбутнє для поневолених народів російські комуністи приносили на штиках, саме тому їх не просто не любили – ненавиділи.
Тато в армії долучився до занять спортом та полюбив техніку, зокрема військову. Був фанатично закоханий у неї, як і в географію. Став чемпіоном округу із бігу на довгі дистанції, а на турніку виконував найскладніші вправи. У Довгому його міг обігнати, і то не завжди, єдиний чоловік – Ловга із Лемацького. А ще він дізнався, що на півночі росії можна непогано заробити. Ці знання він використав у майбутньому.
А любов до військової техніки теж супроводжувала його все життя. Ще минулого року, ні – позаминулого вже, запитував мене: «А ти можеш дізнатися яка товщина стінки ствола американської гаубиці?». «А для чого то тобі?» – питав я. Бо цікаво. Мені то геть нецікаво, але я рився в Інтернеті і шукав відповіді на питання, якими більшість наших людей ніколи б не зацікавилася. А йому було цікаво все.
© Василь Кузан
На фото: тато із другом. Тато з ножем у руках.
