Тільки 58 років тому совєцька окупаційна влада в українських селах відмінила рабство, змінивши його на кріпосне право. Тільки з 1 липня 1966 року у колгоспах ввели оплату праці, а до того люди працювали за «трудодні». Тобто, записували, що ти відпрацював і потім обмінювали кількість відпрацьованих днів на якісь продукти. Крім того жителі сіл не мали паспортів і виїжджати із села не мали права. Ну, щоб легше їх контролювати.
Крім того, совєцька влада привчала людей красти із самого початку свого існування. Точніше, із самого початку вона вчила грабувати, виправдовуючи процес тим, що ти грабуєш награбоване. Але довідки про те, чи ти заробив ці статки, чи справді пограбував когось ніхто не просив. Відтак системний рекет «красних» став державною політикою. Від ґазд, зокрема в Закарпатті після другої світової війни, а це ближче до нас у часовому вимірі, бо вся Україна потерпала від них з 1917 року, забирали все. Їхні нащадки роблять це і тепер. Але… Щоб не говорити загальними фразами, як пишуть у підручниках, зосередимо свою увагу на моєму рідному селі Довгому.
Найбільшим землевласником у нашому селі був Маврел. На Гірках увесь правий бік від нашої вулиці – то були його сільськогосподарські угіддя. Комуняцька влада забрала все. Родини Райда, Геда, Батьо, володіли лісом у напрямку урочища Свинка. Забрали все. Мій дід Іван Кузан володів і файним лісом, і полем за Облазом.
Забрали. Родина Воробок мала кілька млинів – усе перейшло у власність окупаційної влади, яка робила експроприяцію від імені української держави. Родину Кополовець називали Богачами. Після приходу совєтів вони стали бідняками. Родина Йосипа Панича, що теж належала до найбагатших у Боржавській долині, мала готель і ресторан у центрі села. Комуністи забрали і знищили все. До речі, у Довгому до приходу совєтів було аж три готелі. Ну і, звісно, від євреїв, а вони називали себе жидами, забрали і синагогу, і всю систему торгівлі, яку ті контролювали і з якої жила значна частина їхньої громади. Від родини Татош у нижньому кінці села прийшли забирати навіть єдину козу, яка годувала трьох маленьких дітей… Забирали коней, корів, навіть меблі. І про це розповідає Михайло Васильович Попик, родину якого «розкуркурили». А що не забирали, що не могли забрати – обкладали податком. Ще у сімдесяті роки потрібно було платити податок за кожне дерево в саду та за кожну свиню у хліві. А з кожної домашньої корови щодня потрібно було здавати по три літри молока до середини вісімдесятих. Косити дозволяли лише за десяту частину сіна. Тобто, ти насушив десять копиць сіна, то одну можеш забрати собі, а дев’ять забирав колгосп…
Але я хотів розказати сьогодні про свою рідну тітку Анцю, яка народилася 12 травня 1927 року і була третьою дочкою у моїх діда і баби. Потім ще народилося троє синів.
Отже, у 1946 році Анні Кузан виповнилося 19 років. А моєму татові – наймолодшому у сім’ї – тільки десять. Саме того року, після «добровільної передачі землі» колгоспу, помер мій дід.
Опираючись на свіжо завербованих комуністів із найбіднішої верстви населення, від яких забирати було нічого, влада створила колгосп, і, відповідно, робочі місця. Оскільки у тітки освіти не було ніякої, якщо не брати до уваги чеську і мадярську школи, бо їх окупанти не визнавали, а виживати якось треба було, то тітка записалася в колгосп. Там вона пропрацювала все своє життя. Мала в трудовій книжці єдиний запис.
До 1966 року тітка працювала за трудодні. Потім отримувала якісь копійки, бо зарплатою то називати гріх. Доробилася до мінімальної пенсії, з якої могла собі відкласти тільки «на смерть». І таку долю мали більшість колгоспників. Тобто, майже всі жителі сіл.
Родинне життя у тітки Анці не склалося. Вона закохалася у молодого і красивого чоловіка, вийшла за нього заміж, а через кілька днів вигнала із хати. Як наймолодша із сестер вона спочатку залишилася жити у батьківській хаті зі своєю мамою, моєю бабусею. Звідти чоловіка і прогнала. Бо він виявився п’яницею і нікчемою. А Кузанівська фамілія таких не терпить. Навіть прізвище тітка не встигла поміняти. Так усе життя, бо однолюбка, і провела в самотині.
А працювала тітка дояркою. Ми, діти, дуже любили ходити до неї у «літній лагер», бо вона пригощала нас молоком від найкращої корови. Якщо нам удавалося принести туди шматок свіжого хліба – то це була райська насолода. Парне з пінкою тепленьке молочко з хлібчиком! Грубий запах корів тільки підсилював аромат свіжого молока, що викликало майже ейфорію… Таке забути неможливо.
Але… Тітка, як і ще три жінки, які працювали з нею, мали по 25 корів. Доїти їх потрібно було три рази на день. Руками. Доїльні апарати появилися тільки у кінці сімдесятих років. А так – із відром та стільчиком – під кожну корову. І з мискою, повною води, та з рушником. Бо дійки потрібно було спочатку помити.
Більше десяти останніх років тітчиного життя були геть важкими. Пальці на обох її руках не розгиналися взагалі. Навіть ту корову, яку вже тримали мої батьки, вона подоїти не могла. За все життя за межі села не виїжджала… І ніякого обіцяного їй комунізму не бачила. Світу білого не бачила. Тільки корови, молоко, сіно, гній, дім, корови, молоко, сіно… І так по колу. Особистого щастя не мала, але медаль із лєніним, схожу на залізний рубель, заробила.
Ходила до церкви, у будівництві якої брав участь і її дід. Молилася щовечора і щоранку. Дітей любила дуже і часто нас пригощала солодким кукурудзяним «боґачом». Ми всі її дуже любили.
Завдяки саме їй від нас (стрия Федора, стрия Мигаля, мого батька та від неї, бо всі вони мали хати на дідовій присадибній ділянці) не забрали землю. «Лишки», як тоді казали. Бо можна було мати тільки сім соток землі, а у кожного з нас було у 2,5 рази більше. Тітка працювала в колгоспі і це давало їй право не тільки собі, але і родині обслуговувати більший клапоть землі. Тобто – працювати ще і вдома, щоб взагалі сонця не бачити.
На завершення хочу додати ще дещо про систему колгоспів, за якою я мав можливість спостерігати зблизька. Це була школа маленьких злодіїв. Хоча то не називалося тоді – вкрасти. Тільки взяти! Хто з чим працював – міг собі трохи взяти. Тітка брала молоко. Хто працював з картоплею – брав картоплю, Хто з виноградом – виноград. Із сувенірного цеху виносили «плакетки» та лак. Також можна було «взяти» дріт, цеглу, цемент… Бригадири, звичайно, брали більше, а голови колгоспів – машинами. Бо у совєцькій системі злодіїв злодіями мали бути всі. Щоб, якщо що, кожному можна було сказати – а ти хіба не брав?
Ну і брехали всі посадовці. І рядові працівники. Бо був план. Якщо корови давали менше молока, то його розбавляли водою. Якщо вродило менше картоплі, то приписували, а потім списували. Бо згнила частина.
Був дуже популярним на цю тему анекдот. На фермі, як ото у тітки Анці, було сто коров і один бик. Так і подали у щорічному звіті. У районі вирішили, що на сто коров одного бика замало – написали: два бики. У області партійні керівники порадилися і сказали: «Це не є добре! Як то на сто коров тільки два бики? Хай буде по одному на дві корови!» Так і записали – 50 биків на фермі. У Києві далекі від сільського господарства партійні функціонери вирішили, що кожна корова має мати свого бика. Так і подали в москву – 100 коров і сто биків. У москві прочитали звіт і розпорядилися: «Вважаємо, що сто биків на одній фермі – це більш, ніж достатньо. Тому наказуємо одного молодого бичка відправити нам».
Отак і жили… У брехні та подвійних стандартах, без моралі, але з моральним кодексом будівника комунізму. Отак тітка і відійшла… Слухаючи одне, а вірячи у інше. Царство їй небесне. Заслужила.
Василь Кузан
