Після кількарічної перерви мене запросили провести весілля в сусідньому селі.
І ось я в Броньці, у старій довгій хаті, яка з одного боку має тільки кухню і вітальню-спальню, а з іншого – комору, певно, бо двері туди зачинені. Стеля у цій хаті незвично висока, якщо прикинути на око, то десь біля чотирьох метрів буде. У таких будинках я ніколи не був: ззовні невеличка, а всередині отаке от – високе і просторе. До речі, дім оцей стоїть по ліву сторону від центральної дороги, якщо їхати на Сваляву, майже у самісінькому центрі.
У приміщенні повно людей, таке враження, що всі вже зібралися і тільки мене одного й чекали. Я так розумію, і це розуміння одразу вселяється в мою голову, що весілля з усіма його процедурами відбуватиметься тут. Ніякого ресторану не буде – і гостина, і танці будуть у цій кімнаті, ліжко з якої винесли, а наставили натомість повно столів, за якими вже сидять і друзі, і родичі. Та і логічно, думаю я, адже на вулиці січень, хоча снігу й нема, але мороз щипає та і вітер геть сильний, аж завиває. Певно і штормове попередження передавали – не дивився нині.
Бокові стіни імпровізованої зали мають просторі ніші, ліворуч у одній із них стоїть велика колонка, праворуч – старенький комп, монітор ще з випуклим екраном, та клавіатура жовто-сірого кольору із брудними, майже чорними клавішами. І тільки чотири з них сірі, протерті пальцями настільки, що не здогадаєшся, які букви були там колись. Але від мене нічого не приховаєш – цей ґаджет служив господарям тільки для ігор, визначаю одразу, а ті чотири клавіші – то стрілки: вверх, вниз, ліворуч, праворуч. Біля компа стоїть незнайомець, певно діджей. От що значить занедбати справу і тривалий час не старостувати – колег перестаєш впізнавати. Це представник уже нового покоління. Але чому у нього старий комп’ютер?
На дальній стіні, протилежній від дверей, вікно. Стандартне таке вікно, як у всіх закарпатських хатах середини двадцятого століття. Але чомусь воно так високо, аж під стелею. Чому? І для чого воно так високо? Адже люди, що стоять у тому кінці головами своїми не дістають і до нижнього краю вікна. Через нього не виглянеш на вулицю, кватирку не відчиниш щоб провітрити, бо то ж драбину треба ставити… Чи може тут жив і оцю хату проектував велетень, той, що переміг злого володаря і завоював свободу для себе і всіх односельців? Але легенда каже, що то було геть давно, ще за царя Гороха, а тоді таких будівель не зводили. Цій хаті, якщо реально оцінити, буде років сімдесят, не більше. Але то таке… Я ж прийшов провести весілля і заробити гроші, а тут мене зустрічає питання за питанням. Та ну їх!
Мовчазні люди сидять за столами і стоять у проходах. Їх багато – як сюди всі умістилися? Та мені не звикати. Я ж проводив весілля і на чотириста і на півтисячі чоловік. Усе буде нормально.
Хто із них молодята? Дивно, сусіднє село, а я нікого не впізнаю. Я ж тут не одне весілля провів, у школу багато разів заходив, друг тут жив, зуби мені лікував, та і у нічному барі у німця ми неодноразово пиво пили… Чому ж я жодного чоловіка, жодної жінки не впізнаю? Чому? Ага! Ось воно що! У залі ж напівтемрява!
- А може хтось увімкнути світло? – прохально запитав я.
- Звісно, – одна жінка, і я одразу визначив, що це ґаздиня, підбігла до стіни і натиснула клавішу вимикача. Яскраве світло, ніби засяяло одразу кілька прожекторів, заповнило простір. Посередині зали я виокремив поглядом молодят. Переключаючи увагу з обличчя на обличчя, зауважив, що більшість із присутніх, як і мати нареченої, бо дуже вже подібні, як і самі закохані, повернули голови до вікна.
Занавіска на вікні була такого самого коліру, як і клавіатура на компі. Мало того, в’язана гачком із колись білої нитки, вона мала ще і дві великі дірки у правій верхній частині.
- Треба принести і повісити штори, – запропонував хтось із присутніх, я не встиг зауважити хто саме. – Це ж неподобство буде видно на відео.
- У мене є червоні, – певно то зголосилася сусідка, – зараз принесу. І, разом із аурою міцних парфумів, попрямувала до виходу повз мене. За нею вийшло ще кілька осіб.
- Я принесу луйтру, – проявив ініціативу молодий і теж попрямував до виходу.
- Можна покурити, – запропонував хтось із хлопців і з десяток курців ліниво і неохоче попленталися за ініціатором. У залі залишалося ще з тридцять, а може і сорок гостей.
Саме час познайомитися з діджеєм та відео оператором, подумалося мені, а вони вже скажуть і як звати головних дійових осіб цього незвичного весілля, і розкажуть щось про них. Оператора я не знайшов, то ж підійшов до леґіня біля комп’ютера.
- Є інтернет? – чомусь запитав я, замість того, щоб спочатку познайомитися.
- Є, – відповів той.
- Можна, поки тут отака невизначена ситуація, зіграти партію в шахи? – запитав-попросив я.
- Прошу, – поступився місцем хлопець.
Я зайшов на сайт, вибрав опцію «десять хвилин» і зробив білими перший хід: d2-d4. Люблю саме так починати гру. Але що таке? Певно, здогадався одразу, включилася навчальна програма, бо на екран вискочило повідомлення: «Ви допустили три грубі помилки!».
Щодня я граю на цьому сайті одну-дві, а по вихідних і три бліц партії. Але такого я ще не бачив жодного разу! Як так? Зробив один хід і – маєш три помилки! Які помилки? Де, коли і що я зробив не так? Це повідомлення мене шокувало.
Люди снували туди-сюди повз мене, танцювали, випивали, проголошували тости і вітання. Я механічно організовував усе це, надавав слово, проводив конкурси… Але механічно, не усвідомлюючи робленого і не сприймаючи дійсність адекватно. Пам’ятаю тільки, що весь час, аж до наступного ранку, думав про те, де і коли я припустився отих грубих помилок? Де і коли? – мучило мене. Що це за помилки?
Перша з них, та і це очевидно, не треба було підходити до компа і починати грати. Якщо прийшов на весілля – роби свою справу і не відволікайся на всякі другорядні речі. Навіть, якщо не можеш без цього жити. Працюй, а грати будеш завтра. Вдома.
Друга… Друга помилка… Так! Точно! Ось вона друга: не треба було тобі цього весілля! Якщо ти вже не практикуєш – нічого повертатися. Ти вже випав із процесу, часи помінялися, вимоги до старости тепер зовсім інші. Та і молодь виросла – зовсім не та, яку ти впізнавав ще недавно.
Третя… Та яка ж третя помилка? Де, що і коли я ще зробив не так? Адже мій улюблений сайт підказував мені щось не із шахової партії – з життя. Однозначно з життя!
Неспокій і якась тривога заповзли під шкіру. Мене морозило і проймало дрижаками. Я не міг сконцентруватися на чомусь іншому – вся моя увага крутилася дзиґою у пошуках третьої помилки, яка, підказувала мені підсвідомість, може призвести до поганих наслідків. Може, я це і не просто відчував, але і усвідомлював. А таке поєднання розуму та інтуїції трапляється рідко.
Куди ж я ходив? Що робив останнім часом? Та ніби нічого такого незвичного – усе як завжди. Розмірене і усталене життя. Як у переважної більшості сусідів і знайомих.
Раптом у приміщення увірвався страшний свист, такий сильний, що аж барабанні перетинки напнулися вітрилами усередину голови.
- Біжи швидко сюди, але вже! Потримай двері! – почув я переляканий голос дружини. Я миттю вискочив у вітальню. Шалений вітер уривався в кімнату зі свистом, а дружина ледве втримувала двері на балкон. – Тримай! – казала вона мені, перекрикуючи голос вітру, – або лови рибу, бо полетить!
Я вискочив на балкон і ледве встиг ухопити за хвіст великого, майже двокілограмового жовтохвоста, що його ми вчора купили у рибному магазині. Вітер-поганець підступно вліз під тацю, на якій ми увечері виставили заморожену рибу на балкон, і ледь не скинув, ледь не змусив літати – я ухопив її в останній момент – на дві третини вона вже, протиснута вітром під перила, висіла у повітрі. От би біди міг сусідам наробити наш нинішній обід, якби впав із восьмого поверху! От би скандал зчинився. А вечірні новини повідомляли би: «Нині, тридцятого січня 2022 року, над містом літала заморожена риба і товкла машини!»
Силою зачинивши двері, ми полегшено зітхнули.
А виставили ми рибу на балкон, бо надто велика – в морозилку не влазила. Оце зараз її розморозимо, почистимо і запечемо в духовці. Смакота буде!
Раптом мене осінило. Так ось вона! Ось вона, моя третя груба помила! Ось! Якщо ти любиш рибу, Василю, – нічого виставляти її на балкон! Навіть у січні.
© Василь Кузан, на фото та сама риба, тільки вже смажена)
