Татові нині 88. Мій тато міг бути визначним винахідником і раціоналізатором. Якби запатентувати усі його винаходи, а їх назбирається кілька десятків, і якби у нас за це, як у цивілізованих країнах, платили, то була б добряча добавка до пенсії.
Точніше – пенсія була би добавкою до тих виплат. Найбільший його винахід – система безпеки для автокрана. Саме отой третій трос і плечовий виступ під стрілою, який не дозволяє стрілі зігнутися у інший бік, придумав він. Василь Іванович, а саме так його називали на підприємстві, де пропрацював усе життя автокрановщиком, починав свою трудову діяльність ще на крані без цього захисту.
Тато міг би бути великим мандрівником і першовідкривачем невідомих земель. Його пристрасть до мандрів та любов до географії викликають захоплення. У нас у хаті є велика, десь 2х1,5 метра, політична карта світу. Подібну карту він розстелив перед мамою одразу після одруження і сказав: «Покажи мені пальцем де хочеш жити і я відвезу тебе туди». Але хата була тільки в Довгому… У нас є кілька, різних років видання, «Атласів світу». Тато знає столиці всіх країн, кількість населення у цих країнах, кліматичні, політичні та економічні особливості, устрій та традиції найбільших і маленьких народів. На жаль, залізна завіса совєцького союзу не дозволила йому побувати всюди, де хотів. А хотів він побачити багато чого! Але той самий Союз він таки об їздив. А мрію побачити Байкал зреалізував дуже оригінально: коли його забирали у армію – попросився туди.
Тато міг би бути чудовим селекціонером. Десятиліттями він відбирав кращі зерна кукурудзи і вивів свій сорт – таких великих качанів я не бачив ніде, навіть на полях у Юрія Пітри, а саме бадилля росте у нас заввишки 2,5 і більше метрів. У нас на городі ще до тепер садяться огірки тільки із нашого насіння. У нашому саду не тільки більше сорока яблунь різних сортів, більшість із яких на дику яблуню прищепив тато, але і багато груш, слив, черешень, горіхів… А ще у нас росте два кущі хурми – один уже давно плодоносить.
Тато міг би бути великим землевласником. Адже його батько на шахтах Америки заробив багато грошей і вклав значну частину з них у землю. Майже гектар саду і городу – по вулиці Куруців від 53 номера до 59-го. Там була дідова хата і чотири великі хати побудували три його сини для себе і для тітки Анці, яка зберегла всю цю землю при совєцькій окупаційній владі для сім’ї, бо пішла працювати в колгосп. Інакше би російсько-радянські окупанти забрали все. А ще у горах є урочище Кузаново – це там, де Райдово, Гедово, Батьова яма… А ще оте велике поле за Облазом – праворуч від дороги – разом із горою, що за ним, теж було куплене дідом. Але… Прийшли «визволителі» і «визволили» велику родину Кузанів від усієї землі та всього майна. Дід то не пережив і в 1947 році помер. Татові тоді було одинадцять років.
Тато народився 17 жовтня 1936 року. Свідоме дитинство припало на Другу Світову війну. Підлітковий вік та юність, коли людина формується як громадянин і як чоловік, пройшли в умовах становлення окупаційного моzкальсько-комуністичного режиму. Повну ідеологічну обробку тато пройшов у армії. Усе життя, крім тих періодів, коли їздив на заробітки, пропрацював на одній фірмі – на автокрані Львівської компанії, яка будувала лінії електропередач у Карпатах. Рівень русифікації був таким, що підприємство офіційно називалося так: Львов-сель-електоро-сеть-строй».
Тато постійно їздив у відрядження, часто на цілий тиждень, і харчувався за власною системою. Брав із собою на тиждень варених та сирих яєць, шмат копченого сала, сиров’яленого і копченого м’яса та буханку хліба. Обідав інколи у їдальнях, де «хліб і гірчиця були безкоштовними». Тобто, економив на собі тільки для того, щоб гроші привезти додому, «бо шестеро дітей треба виростити, вивчити і вивести в люди».
Саме у роки совєцької влади в Закарпатті тато був молодим, здоровим, сильним, успішним. Він добре заробляв, добудовував та удосконалював хату, вів господарство, двічі чи тричі за життя їздив із мамою у санаторій… Тому він до сьогодні хвалить той окупаційний режим і не хоче вірити, що ми всі могли жити набагато краще, певніше реалізовувати свої задуми, вдосконалювати і розвивати таланти та більш сміливо мріяти і безперешкодно подорожувати світом. Основний його аргумент: «Так, вони забрали землю, але дали людям роботу! А тепер роботи у селі нема…» Що я тут можу сказати? Усі мої аргументи розбиваються об скелю спогадів про молодість. Тато має право бути таким, як є.
Тато уміє робити все. Він не розуміє того, що чоловік може чогось не вміти чи не могти. Адже голова і руки дані для того, щоб думати, вчитися і робити. Його автокрани, а робив він на кількох, починаючи із установки на старенькому «Газоні», завжди були у зразковому стані. Ремонтував власними руками все – від ходової частини до мотора. Від електрики – до сантехніки в хаті. Щоб сказати чого він не вміє робити – треба добряче подумати. Про те, як він навчився мурувати криниці, я вже писав. Тут лише додам, що жодна із викопаних і вимурованих ним криниць не пересихають ніколи, навіть цього спекотного літа у кожній із них була вода. У вересні позаминулого року тато болгаркою вирізав із металу усі запчастини для слюсарного стола. Тільки зварювальні роботи виконував інший чоловік, бо у тата одна рука після інсульту не працює повноцінно. А так би він самостійно зробив усе – електрозваркою володіє відмінно. На моє питання: «Навіщо тобі той стіл? Адже ні я, ні хтось інший із родини працювати на ньому не будуть», він відповідає: «Хтось із майбутніх поколінь потім скаже – це зробив дідо Кузан. Най стоїть у гаражі».
А дідо Кузан зробив не тільки це. Найголовніше – разом із мамою добре виховали шестеро дітей. До слова скажу, що ми всі закінчили школу «на відмінно». Своїм прикладом дідо виховує онуків і правнуків. Правнуків уже є семеро, а онуків – чотирнадцять. Одна онучка трагічно загинула у автокатастрофі… Це поранило всі наші серця.
Наша хата була однією з перших у селі, де було проведено водопровід і каналізацію. Баня у нас теж появилася дуже давно. Вірніше, не появилася – її зробив тато. Оскільки ні глибинних насосів, ні «безбашенок» у ті часи не було, а криниця була у дворі, то баня працювала тільки з нашою допомогою. При облаштуванні бані тато використав закон сполучених посудин і одну ванну встановив на горищі (на поді). Звідти вода поступала у титан, там нагрівалася і відтак можна було приймати душ чи ванну у нижній ванні, яка вже була встановлена біля титана. Єдиною проблемою залишалося наповнення водою верхньої ванни. Але нас багато – один стояв на горищі, один на драбині, а всі інші доносили воду відрами від криниці. Загалом, щоб усі могли добре помитися, потрібно було підняти до вісімдесяти-ста відер води за раз. Зате ми милися потім «як пани».
Ми також одними із перших у селі стали володарями телевізора «Весна-3». Може у когось і був телевізор раніше, але він, певно, просто стояв на тумбочці, а наш показував. Показував, правда, поганенько. Картинка була геть нечітка, сніжило і звук бажав бути кращим. Але то було диво! До нас ходили сусіди дивитися новини, хокей і кіно. І все це завдяки татові. Бо він зробив саморобну антену за кресленнями, які привіз невідомо звідки. Потім прикріпив ту антену до тички і ми носилися з нею довкола хати кілька днів. Я, як старший, переставляв антену з місця на місце і повертав нею «у бік Останкіно». Ланцюжок братів і сестер передавав із хати команди тата: «Отак тримай! Не крути! Поверни вліво! Неси на два метри до воріт! Роби крок назад! О! Щось зашипіло!» Але крім того, що зашипіло – нічого не було.
Через тиждень тато приїхав з краном і підняв ту антену на Мавреловому керті на привезеній спеціально для цього восьми метровій смереці. Тепер уже він крутив антеною, а біля телевізора був я. Результат був аналогічним попередньому разу: у телевізорі щось скрипіло, пробігали якісь косі чорні полоси, але зображення не було. Ще через тиждень тато привіз телеграфний стовп і прикрутив ту смереку до нього. «Тепер, – каже, – із цієї висоти можна буде побачити саму Останкінську вишку». Вишку, можливо, і можна було побачити, але картинку в телевізорі – ні!
Кілька наступних тижнів пішло на те, щоб знайти нові креслення і виготовити нову антену. Через місяць у нас було три чи чотири антени і одна з них таки зловила сигнал. Треба сказати, що зловила сигнал із висоти тієї першої тички, яку ми прив’язали до стовпа у дворі. До речі, довжина тієї антени була близько двох метрів. Я знайшов фото старих антен і опублікую тут. До речі, креслення теж знайшов. А та величезна смерека, до речі, не пропала марно – із неї ми виготовили драбину, якою користуємося і тепер. Ото є справжня «луйтра в небо».
Найбільше своїх винаходів тато втілив при будівництві хати, у якій тепер живе сестра Тамара. Це сейсмостійка будівля – землетруси їй не страшні. Крім того вона дуже добре і раціонально спланована. Правда Тамара з чоловіком багато чого вже удосконалили самі.
Тато любить природу і дуже сердиться коли люди спалюють бадилля, траву і опале листя. Адже все це може піти на компост. Для цього у нас є дві спеціальні ями.
Недавно ми різали дрова. Половину дров порізав тато електропилою, а іншу половину порізав я – бензопилою. До речі, перший ряд уже порізаних і поколотих дров я склав неправильно і криво. Довелося вислухати зауваження і переробляти. Але хай би я переробляв ту чи іншу роботу ще хоч сто років. Хай би тато жив, був здоровим і командував. І щоб ми всією родиною частіше могли сісти за великий стіл і випити по сто грамів «Дурундівки» від Андрія Дурунди, бо «магазинна палинка – ото ги вода. Її не чути ні в голові, ні в…» – не буду уточнювати де.
Про тата можна говорити дуже багато – про його життя можна написати цілу книгу. Тато дуже любить жартувати і пригощати. Він добра і світла людина. Довкола нього завжди збираються такі самі позитивні люди. Вони шанують Василя Івановича Кузана, бо він справедливий, прямий, чесний і відкритий. Він – душа компанії і приклад для наслідування у житті. Він справжній чоловік і людина з великої літери. Патріот України, хоча і ностальгує за… за молодістю! А ще він дуже любив дружину – нашу маму – Тамару Петрівну. Хоча інколи трохи «бурчав» на неї. Та і вона не мовчала. Але так, сперечаючись і під’юджуючи один одного, підтримуючи і усміхаючись, жартуючи і плачучи пройшли вони по життю поруч більше шістдесяти літ. Тепер тато самий… Дай йому, Боже, здоров’я!
88. Файні роки. Вино, яке у нього вдається дуже добрим, ще не вибродило. Але увечері можна буде підняти келих старого. Перший – за Перемогу, другий – за друзів, а третій – за любов. Бо як без неї?
Василь Кузан
