Армія привчила тата до залізної дисципліни та посипала його мозок ідеологічним дустом. Після повернення додому він перестав звинувачувати совєцьку владу у тому, що вона забрала все родинне майно та фактично вбила його батька – мого діда. Принаймні, він не озвучував ці звинувачення.
А з роками ще і почав хвалити комуністів за те, що вони дали всім роботу. На мої зауваження, що то була не робота, а фактичне рабство, бо його сестра у колгоспі працювала за трудодні і за все життя жодного разу не виїжджала за межі села, він ображався і казав, що я нічого не розумію. Він був тоді енергійний, талановитий, молодий, сильний і вмів заробити. Тому ностальгував за своєю молодістю і захищав усе те, що про неї нагадувало. А комуністів хвалив, бо боявся наражати на небезпеку родину. Потім то стало звичкою.
Влаштувався після армії на роботу у Довжанську пекарню, яка працювала у три зміни і забезпечувала хлібом усю Верховину. Працівники мали право після зміни взяти собі буханку хліба. Для збідованої родини це було дуже добре і моя бабуся заохочувала батька працювати саме там. Попри той буханець працівники виносили ще, та то вже порушуючи закон. Але зарплата виявилася геть маленькою а можливість красти хліб, муку і маргарин – саме до цього заохочували всіх працівників у совєцькі часи – чоловіка із загостреним почуттям справедливості не приваблювала. Тому він почав самостійно вивчати правила дорожнього руху і будову автомобіля. Поставив собі за мету працювати на автокрані – тоді таких спеціалістів не було взагалі. А там платили у п’ять-десять разів більше.
Влітку працювати в пекарні виявилося справою нестерпною. Тоді ж ні вентиляції, ні кондиціонерів не було, а тато високі температури не переносив узагалі. Вирішив звільнитися і поїхати на заробітки, використавши зв’язки з довжанськими та армійськими друзями. Таким чином опинився на будівництві у великому колгоспі у Вінницькій області. А звідти поїхав у відрядження на північ росії – заготовляти ліс для того будівництва.
Справа виявилася дуже вигідною. У колгоспі платили хоч і невелику, але зарплату та добові, а в лісовому підприємстві – плату за вирубаний ліс плюс 50% процентів за роботу за Полярним Кругом. Менше ніж за рік тато повернувся у Довге з великими на той час грошима та ще й привіз вагон пиломатеріалів у Берегово – широкої колії далі не було. Там частину продав, а інше привіз додому. І вирішив будувати хату. «Круглу хижу», десять на десять.
Із потока навозив великого каміння на фундамент, купив черепицю і трохи цегли, замовив-організував бригаду родичів «метати вальки» – виготовляти саман. Валькаш був на Руному – там, де розходяться дороги. Багато жовтої глини, Золотий потічок поруч… Треба було тільки привезти солому і будівельний матеріал обходився майже безкоштовно.
За рік тато уже мав хату і буз завидним женихом у селі. Але женитися він не дуже поспішав. Спочатку склав іспити в автошколі і отримав водійські права. Відтак поїхав на курси і здобув посвідчення, що давало право працювати на автокрані. Влаштувався на роботу у дуже круту фірму, яка будувала лінії електропередач по всіх західних областях України. Оскільки в країні тривала тотальна русифікація, то фірма називалася «ЛьвовСельЕлєктроСетьСтрой». А тепер, маючи улюблену роботу та файну зарплатню, уже можна і дівчину шукати, але про це я розповім окремо. Тепер про дім.
Тато настільки любив своє хату, що вдосконалював її все життя. Все найновіше і найкраще мало бути у нас. Точніше – не все, а тільки те, що він вважав таким важливим. Наприклад, воду ми спочатку носили від сусідів. Але тато вивчив теорію, подивився на роботу майстрів і вирішив копати і мурувати криницю самостійно. Бо ніхто тобі так добре не зробить, як ти самий. Криниця у нас така, що навіть у найспекотніше літо вода у ній не пропадає. Коли добудувалася літня кухня і хлів – тато вирішив, що у нас має бути нормальна баня. До того всі милися у кориті. Під літньою кухнею викопав ще одну криницю. А згодом, віяння цивілізації донесли інформацію, що вода з гір може сама текти прямо до хати. Тоді вони із стрийною Марією організували і побудували водопровід для більше ніж десяти сусідів. Вода поступала із найкращої лісової криниці – із Батьової ями. Це було щось неймовірне. Бо до того, полоскати білизну ми ходили у потік. Особливо важко було взимку, коли крім тазика з білизною доводилося нести відро з гарячою водою. Мама щось полоскала у річковій воді, а відтак відмочувала руки у відрі. Руки від того були геть червоні, як прапор срср.
Ще через певний період тато привіз пральну машину RIGA-8. Із сучасними пралками той великий баняк із центрифугою та двома валиками для ручного чи напівручного віджиму не мав нічого спільного. Але на той час – це було неймовірне полегшення для мами.
Ще через кілька років у нас появився один із перших телевізорів у селі – Весна-3. Весна та нічого не показувала довгий час, бо сигнал із Останкіно не доходив до Довгого. Але неймовірні зусилля, кілька років пошуків та конструювання саморобних антен таки дали результат. У суботу і неділю ми могли дивитися якісь програми та новини «Времья», бо у робочі дні тато постійно був у відрядженнях, а право вмикати це чудо техніки мав тільки він. Крім того – ми мали вчитися, а не «сидіти в телевізорі».
Привчав нас до роботи тато дуже оригінально. Ми всі мали «допомагати» йому. Хоча він і самий міг, наприклад, поміняти черепицю на хліві. Але я, як старший син, мав бути присутнім – щось потримати, подати, принести, вирівняти і т.д. Таким чином я, як і всі мої молодші брати і сестри, навчився робити все: косити, клепати косу, садити дерева, прищеплювати їх, різати свиню, доїти корову, полоти грядки, рубати і колоти дрова, мурувати, чистити комин, білити стіни, гасити вапно, садити картоплю, класти копицю… Пригадую, як ми робили велику лӳтру-драбину, бо «у ґазди має бути все своє». Тато привіз довжелезну, певно із десять метрів, смереку. Вона простояла у дворі більше року – мала висохнути. Заздалегідь виготовив із акації – то дуже міцний матеріал – чіпки. І от прийшов день, чи тиждень, коли той смерековий стовбур треба було розрізати вздовж на дві однакові частини. Ми мучилися з тією роботою кілька днів, але результат був позитивним. З того часу я знаю всю технологію і можу пускати виробництво таких драбин на конвеєр.
Я оце все написав, зупинився, подумав… З боку це виглядає, ніби я якийсь унікальний чоловік. Але насправді – усе це вміє і може робити кожен чоловік у селі. Бо то лише тепер до нас доходить, що кожен має робити свою справу і за все треба платити. А до цього: усі мали робити все і ніхто нікому нічого не платив. Хіба алдомаш ставили.
Для тата хата була центром всесвіту. Він усе тягнув до хати, леліяв її, дбав про неї, старався, щоб у домі завжди були тепло, любов, спокій і благодать. Думаю, що підсвідомо ця любов була підкріплена ще дитячою впевненістю в тому, що будинок – єдина річ, яку не можуть забрати навіть комуністи. Глибоко в душі ненависть до них у нього залишилася, але давала про себе знати дуже рідко. Він був майстром приховувати переконання і провокувати на дискусії. Але я його розкусив. Якось він дуже допитувався, чи був я колись комуністом? Моя відповідь його порадувала: я з 1986 року антикомуніст, рухівець, націоналіст і бандерівець. «Це добре», – сказав тоді тато. «Як добре? Та ти ж їх постійно хвалиш!» – «Бо так треба,» – була його відповідь. Це трагедія мільйонів зламаних особистостей, яку ще треба досліджувати.
Кажуть, що на хаті, де живе щастя, селяться ластівки. Над сходами нашого будинку завжди було гніздо, а то і кілька гнізд ластівок. Вони приносили нам весну, співали ціле літо і запрошували в золоту осінь. Приблизно у 2010 році одна із ластів’ячих сімей звила гніздо під дахом хліва, а ще через кілька років – у самому хліві. Це був вищий прояв довіри птахів до батька – вони відчували як він їх любить і дбає про їхню безпеку. Одного разу старе гніздо укріпив шматком лінолеуму, бо воно вже погано трималося і могло впасти. Ластівки таке втручання у їхні справи прийняли із вдячністю і продовжували селитися і в старому, хоча поруч збудували і нове.
І от, відколи благородні і красиві пташки оселилися в новому гнізді, тато щоранку відкривав хлів до сходу сонця і закривав його пізно увечері. Бо ластівки… то святе…
Хто їх зустріне цього року?...
© Василь Кузан
