"Звідки беруться діти?". Саме так називалася моя стаття, опублікована у газеті «Срібна Земля» майже сорок років тому. Трохи менше, але, здається, то було зовсім у іншому житті. Початок статті був на першій сторінці і то для мене, початкуючого тоді журналіста, було гордо і несло в собі знак успіху.
Треба сказати, що в ті часи статті писалися від руки чи друкувалися на друкарських машинках, які всі були на обліку у кгб. На кожній такі машинці була одна (зареєстрована) маленька, непомітна позначка: чи то кома була трохи нахилена, чи одна буква пощерблена, чи тире обрізане… Таким чином спецслужби завжди могли визначити на якій машинці друкувався текст. У мене була портативна німецька, придбана мною у комісійному магазині і не зареєстрована на моє прізвище.
Статті до газет відправлялися поштою. Я свої возив до Ужгорода особисто. Бо газета «Срібна Земля», де головним редактором був Віктор Бедь, була першою опозиційною газетою в Закарпатті. Публікацій у пресі, як і новоствореного Народного Руху України тоді боялися.
Але я не про це хотів нині розказати. У статті йшлося про Іршавський пологовий будинок (у народі – род дом), який я порівняв із концтабором. Ще живе багато матерів, які народжували там сорок і більше років тому, і які можуть пригадати деталі перебування у тих нелюдських умовах, які створила для наших жінок окупаційна совєцька влада.
Пологовий будинок тоді був режимним об’єктом. Батьків, тобто – «чужих» туди не пускали. З собою жінка взяти нічого не могла – усе видавали казенне, старе, порване, із застарілими коричневими плямами, таке, у якому народжувала вже не одна «щаслива радянська жінка». Одноразових предметів гігієни, не було взагалі. Видавали такі самі старі, накрохмалені до хрусту пеленки-пелюшки, хоча слово пелюшка тут звучить надто ніжно. Народжували жінки у прохолодних великих залах із кількома кріслами. За крик від болю майбутня мати могла легко отримати «по писку». А після народження немовля одразу забирали. Мамі приносили тільки на кілька хвилин для годування. Усі діти були у окремій палаті, куди мамам заходити не дозволяли. Бувало таке, що через стінку чути плач дитини – дитина надривається і заходиться від плачу, а мама, у якої розривається у цей час ще і серце, взяти дитинку і прикласти до грудей не може. Заборонено.
Немовлят у ті часи закутували у так звані конверти і щільно зав’язували. Було то схоже на кокон, у який деякі комахи ховають личинки. Дитинка не могла не те, що перевернутися на бік чи просто повернути голову, навіть ручку перекласти у зручне положення! Бо совєцька влада з першого дня на цій землі давала зрозуміти людині, що саме її чекає: суцільні обмеження прав і свобод, ніяких сентиментів, жорстка реальність, жорстокі умови не життя, а виживання… Одним словом – тюрма. Чи концтабір.
У тому суцільно чорному царстві був один бог – Василь Васильович Якубець. Лікар і людина з великої літери. На нього молилися всі жінки і мріяли потрапити народжувати саме у дні його чергувань. Він вносив долю людяності у табірне життя жінок, був для них турботливим батьком і чоловіком, був еталоном лікаря. Але уся совєцька система працювала не тільки проти жінок, не тільки проти мислячих особистостей, але і проти таких лікарів.
Принагідно розповім живий анекдот із тих часів. Син Василя Якубця, теж Василь Якубець, вивчився не на гінеколога, а на стоматолога. І почав свою лікарську практику у стоматологічній поліклініці. Але усі жінки в районі знали тільки одного Якубця – гінеколога. Так от, одного разу дві молоді мами зустрічаються у стоматологічній поліклініці. Одна заходить, інша вже виходить, тримаючись рукою за вилицю.
- Привіт, цімборашко. Ти вже полікувала всі зуби?
- Ще не всі. Але нині одного мені вирвали…
- А ти до кого ходиш? До Човбана?
- Ні, я – до Якубця.
- Слухай, жоно, а де у тебе зуби ростуть?
Заради справедливості треба відзначити, що хороших лікарів, людей із великим серцем, світлим холодним розумом та золотими руками у тодішній медицині було багато. Але система була побудована таким чином, що кожен із них або ставав гвинтиком у величезному механізмі, або ламався і вилітав зі сфери. Змінити щось жодна особистість, якою би великою і значимою вона не була, не могла. А через кілька років роботи у системі ніхто нічого міняти вже не бажав…
Стаття «Звідки беруться діти?» мала такий резонанс, що до Іршавської районної лікарні приїжджала висока комісія з перевіркою. Головний лікар районної лікарні мав неприємності. Хтось отримав догани. В результаті щось таки змінилося. Зокрема, у пологове відділення завезли нову білизну.
Дружина головного лікаря району, яка працювала у редакції районної газети, якось зустріла мене на вулиці і прямо запитала: «Ви, що? Зібралися виїжджати з району?» Це прозвучало з її вуст як погроза. Чи попередження.
Але найцікавіше почалося після того. Газета набула неймовірної популярності. Її передавали із рук у руки, приносили у пологове відділення, давали почитати тим жінкам, хто вже народжував, вагітним і тим, що тільки планували виходити заміж. Популярним журналістом став і я. До мене на вулиці почали підходити жінки і розповідати свої страшні історії про перебування у «концтаборі». Було багато дзвінків на домашній телефон. Усі підтверджували мої слова і просили написати і про їхню історію. Одна моя сусідка, невістка відомого співака, розповідала, що її лікарка під час пологів не просто била – побила. Вона виписалася з лікарні з синцями на голові, а її чоловік «афганець» ходив потім на «розбори». Він навіть заяву в суд подавав, асе справу закрили.
Отаке от було «щасливе» життя у совєцькому союзі.
Більше на цю тему я не писав і нічого не публікував. Але матеріалу шокуючого, страшного, жорсткого вистачило би на цілий роман.
Василь Кузан
