10 років на кріслі колісному: Герой-прикордонник з Мукачева розповів, як вчився заново жити після травми в АТО (ФОТО, ВІДЕО)

1107

Рустама Росула мобілізували до війська у 2014-му. На той час чоловіку було всього 29 років. Він став солдатом Державної прикордонної служби України. 10 жовтня під Волновахою потрапив під ворожий обстріл. Двоє побратимів чоловіка тоді загинули. Він отримав важкі вогнепальні поранення, що призвели до інвалідності.

День, що назавжди змінив його життя, Рустам Росул згадує вже цілком спокійно. Жартома розповідає, тоді на своє 30-ти річчя отримав від держави подарунок у вигляді мобілізації. Військова служба йому подобалася, аж поки не сталося трагедії.

«День народження - 30 років і от тобі подаруночок! Давай, треба трохи боронити Батьківщину. Все було прекрасно поки ми не поїхали на Схід. На Сході дістав множинне кульове поранення легень, черевної порожнини, кінцівки. Два тижі був в комі, потім ще десь вісім місяців у лікарні. Багато операцій провели там по реконструкції хребта… діставали кулі, осколки» - каже чоловік.

Рустам згадує, як разом із побратимами потрапив у засідку росіян. Це сталося на Донеччині. Військові супроводжували вантажний автомобіль. Аж раптом почався потужний обстріл. Двоє людей тоді загинуло, Рустама з множинними пораненнями евакуаційним гвинтокрилом негайно шпиталізували.

«Ми поверталися і супроводжували КрАЗ. Їхали у звичайній «буханці». Нас там десять чоловік було всередині. Вона була ржава, ледь їхала, бак потік. Все, як у нашій державі. Ми їхали і потрапили в засідку. Вони почали вести по на вогонь і хто сидів позаду в «буханці», отримав добряче… Вийшло, що я був позаду і  Роберт Кіс, він загинув. Ще троє хлопців поранення дістали і майор Віктор Шепентал, що був родом із Сваляви, він теж їхав у КрАЗі. Йому снайпер попав прямо в шию і він відразу загинув. Мене вивезли вночі на вертольоті і навіть світло не вмикали, бо сепаратисти відразу стріляли з РПГ і збивали наші «вертушки» евакуаційні. І вночі вилітали… я ще пам’ятаю, голову припідняв, трохи прийшов до себе і в мене така думка промайнула: «якщо зараз ще й РПГ бахнуть, ось це буде подвійний удар» - розповідає ветеран.

Після цього чоловік переніс кілька операцій, не втрачаючи надію, що знову зможе ходити. І такий шанс, за словами чоловіка, напевно,був. Але втратився через неправильно поставлений діагноз. 

«У нас на той час була медицина дуже погана. Наприклад, мені залишили у спинному мозку маленький уламок мого хребта і я з тим уламком жив. Можливо, якби його дістали відразу, був би прогресс в лікуванні, повернулися б якісь відчуття, але його дістали лише через вісім місяців. Потім почали відправляти документи в Німеччину, в Ізраїль, але там сказали, що я неоперабельний.  А потім до нас прийшов професор із інституту нейрохірургії і сказав,  що він не може говорити про стан спинного мозку поки його не бачив. Він сказав, що потрібна операція. Розкриє і подивиться. Згодом так і сталося, він зробив мені операцію, дістав ту кісточку і каже: «В тебе спинний мозок цілий, але він був пережатий постійно. З часом  ти мав би почати ходити і відчувати. Але цей професор за деякий час пішов разом з друзями в гори у свій день народження і там у нього стався інфаркт. Він не вижив. А я ще мав до нього йти на консультацію. Коли почув про те, що сталося, подумав: «от блін»» - розповідає Рустам Росул.

За рік після травми Рустам Росул вирушив на реабілітацію до США. Це сталося завдяки волонтерам. Там чоловік впродовж року вперто боровся за можливість повернутися до здорового життя. На жаль, дива не сталося, але той період, каже, допоміг усвідомити, що життя не закінчується й опускати руки точно не потрібно. Щодня тренуючись в Америці, чоловік продовжив робити це і після повернення додому. 

«Волонтери мене запитали чи хочу я у Штати поїхати на реабілітацію. Я сказав: «Давайте, поїду… хоч на світ подивлюся». Я був одним із перших, хто поїхав. Потім «Next step» заснували і у Києві. Вони там створили реабілітаційний за рахунок коштів меценатів. А зараз є такий самий і у Львові. Це дуже хороші центри з американським підходом. У них є і нейростимулятори, і тренажери вони завозять із Штатів. Це не те, що у нас…дадуть тобі дві палички і дві гантельки і давай… Рік я пробув в Америці. Можна сказати, що там я отримав поштовх для того, щоб займатися спортом. Ми там рік постійно тренувалися. Там зал пристосований до потреб людей з обмеженими можливостями. Так всі тренажери підібрані. Після Штатів я повернувся додому і мені не було, що робити. Мені було скучно і от я подумав, що треба йти у спортзал. Пішов, а там і дівчата красиві, і бачиш у себе якийсь прогрес, штангу тягаєш» - пригадує чоловік.

Спорт став невід’ємною частиною життя ветерана. У 2018-му Рустам подався на відбірковий тур «INVICTUS GAMES». Потрапити вдалося не відразу, але спроб чоловік не полишив і наступного року знову подав заявку, а вже за отримав позитивну відповідь. Але через пандемію Ковіду асоціація щоразу переносила змагання. Тож поїхати туди вдалося тільки у 2022-му році. 

«Були тренувальні збори, знов нові знайомства, зміна обстановки, постійна зайнятість, інтерв’ю, тренування… і починається Ковід. Поїздка відміняється. Наступного року теж Ковід й асоціація все відмінила. А потім настає 2022-й рік і війна починається. Ніхто гадки не мав, що робити. Згодом президент подзвонив організаторам цього дійства і сказав, що треба їхати представляти країну. Ми вже тоді починали всюди їздити і просити зброю, бо зброї було мало» - розповідає Рустам Рослу.

В Нідерландах Рустам Росул представив Україну відразу в кількох дисциплінах: стрільба з лука, велоспорт і штовхання ядра. Додому повернувся зі срібною медаллю. Згодом долучився до міжнародних змагань на «Іграх воїнів» в США. Тоді здобув три медалі.

«Я попросив від «Invictus games» собі такий спеціальний велосипед трьохколісний, Мукачівська міська рада мені подарувала лук і я продовжив далі тренуватися. Почав ганяти на тому велосипеді в Лісарню і назад, бо треба було тренуватися перед Штатами. Потім ми поїхали в Британію.  Британія оплатила пансіонат, ми тренувалися шість тижнів і потім звідти поїхали в Штати на змагання. Там ми взяли багато медалей. Я сам забрав відразу три. Хлопці легкоатлети добре себе показали, хоча з американцями змагатися не просто. Вони всі такі накачані , а наші ось такі худі (сміється). Треба такі змагання робити на місцевому рівні, бо є люди, яким дуже важко відкритися. Вони соромляться себе, якщо у них немає руки або ноги, бояться, що на них показуватимуть пальцем. У цих людей такий стан - не чіпайте мене, я краще буду сам. Щоб ці люди могли через це переступити, треба проводити такі змагання. На рівні області, можна проводити на рівні району.  Проводити по легкий атлетиці, по настольному тенісу… будь-які, де хлопці можуть зібратися, подивитися, що він не один такий, поспілкуватися, обмінятися номерами телефонів. І з часом комплекс зникне. Бо ж не давати ніяких шансів на емоції… емоції перемоги, емоції поразки… різні емоції. Треба шукати спонсорів, активістів, людей. Щоб хоча-б  двічі в році проводили змагання. Наприклад, стрільба з лука добре заспокоює людей. Окрім того, це змагальний дух» - стверджує чоловік.

Повноцінне життя у кріслі колісному можливе, каже Рустам Росул і саме спорт допомагає до нього повертатися. Окрім того, це ще й чудове психологічне розвантаження. Адже люди. Життя яких раптово змінили травма або поранення, схильні впадати у депресію. І з цього стану їх необхідно витягувати.

«Я згадую себе, в мене є з чим зрівняти. Я спочатку просто лежав, осмислював що зі мною сталося і що мені робити далі. Оце саме головне питання - от що робити далі в свому житті. Коли, наприклад, немає житла і ти не пристосований до пересування по місту на візку. Для тебе будь-яка сходинка це перепона, будь-який бордюр – перепона. Коли ти на візку, ти спочатку почуваєшся наче у в’язниці. Людині дуже важко призвичаїтися до звичайного життя. Паркуються так, що ти не можеш об’їхати, доводиться або стояти і чекати по кілька годин, або кудись повертати і 3-4 кілометри їхати в об’їзд. Станеш перед магазином і не можеш потрапити всередину, бо нема як. Просити когось, щось тобі купити – це наче щоразу просити милостиню. Ти хочеш зайти сам, подивитися ассортимент, вибрати собі щось. Замість цього, тобі просто виносять на вулицю. Після таких випадків аж зуби скриплять від несправедливості» - розповідає чоловік.

Кількість людей з важкими пораненнями, що призводять до інвалідності, зростає, каже чоловік. При цьому формування безбар’єрного середовища відбувається в країні в рази повільніше. Навіть пандуси досі встановлені не всюди. Велика проблема й з вбиральнями.

«Ратуша, наприклад, у ЦНАПі добре зробила ліфт. Є супермаркети, які дотримуються норм, ставлять пандуси. Але приватні підприємці здебільшого не хочуть помічати цю проблему. Наприклад, у кафетеріях майже ніде немає пандусів і зовсім ніде немає пристосованих туалетів для людей з обмеженими можливостями. У мене візок широкий і сам я не малий і я просто не можу проїхати через двері туалету. А ще є така проблема у людей на візках, що дехто взагалі не відчуває статеві органи і зовсім нічого нижче пояса. І потім це основна проблема у людей з обмеженими можливостями, чому вони бояться виходити з хат. Тому що, а якщо потрібен буде туалет? Йти у штани?!» - каже Рустам Росул.

Мріями і планами на майбутнє, чоловік особливо ділитися не хоче. Каже, зараз бажання у всіх одне – мирне небо над Україною. Але, посміхаючись додає, не завадило б знайти своє кохання.

Коментарі

Читайте також