Це миле дівча, якому ледь виповнилося тринадцять «шевченківських трудових» рочків, давно привернуло мою увагу.
Щовечора на вулиці Корзо в самісінькому центрі старовинного Ужгорода Тереза продає виготовлені своїми руками цяцьки: квіти, пальми, прикраси. Цілорічно!
Морозними зимовими вечорами неонове світло вітрин довколишніх магазинів на сніжаному тлі робить її «дитячий бутік» при-манливим і романтичним, хоча він геть простий — табуретка, застелена скатертиною. Закохані пари, буває, й куплять щось на згадку: ружу, ромашку, намисто, браслет...
— Інколи мені допомагає й мама, — каже Терезка.
Скоріше за все, так вона говорить з любові до матері, бо в самої аж очі сяють, коли розповідає про своє ремесло. Хтось би в її роки тільки й скаржився на сяке-таке життя, а це дівча зуміло знайти вихід, поєднавши свій хист і потребу заробити якусь копійчину.
Сім'я їхня, кажучи мовою бюрократичною, неблагополучна. У Терезки ще троє меншеньких братиків і сестричок. Та й старші члени родини (як зрозуміло з її ніяковості) або не можуть, або й не дуже стараються, щоб у домі панував достаток. Тому Терезку мали б на руках носити за її кмітливість і розторопність. Адже, хай і не кожен вечір, але дівча приносить додому свіжу копійчину. Інколи більше, інколи менше, але свою, замозольовану. І меншеньких привчає дбати про себе. Із дитячих літ!..
Слід сподіватися, що з Терезки будуть, як мовиться, люди. І це головне. А всі інші незгоди проминуть і забудуться.
